Хвилина, і гримнули постріли. Вербицький поточився, випустив пістоля, упав, кров залила йому ліве плече. У Котляревського кулею зірвало лівий погон. Він гидливо швиргонув на землю пістоль, з якого курився легенький сизий димок, а сам круто повернувся і з похиленою головою пішов геть від яворів, над якими закружляло, зловтішно каркаючи, сполохане гайвороння.
Сонце виринуло над розкішною землею і золотом сипало на неї свої щедроти.
Іван Петрович ішов бур'янами навпростець, сполохуючи жайворонків. Простував до казарми, що здавалась йому сірою, непривітною марюкою, яка гнітить думку і волю живої людини.
Не дійшовши казарми, зупинився на белебні. Душа ридала, прагнула вимовити скорботу ображених почуттів.
До Котляревського підійшов секундант, що весь час ішов слідом, тримаючи в руці зірваний кулею погон, не спускав приятеля з очей.
— Іване, ти зблід. Може, принести води? Ти наче п'яний?
— П'яний… Тільки не від питва, а від кривди лихої…
12
На негайний виклик командира полку Котляревський не з'явився через хворобу. Якась байдужість до всього навколишнього опанувала ним. Байдужий був і до друзів, які перевідували його. Зате в думках охоче зустрічався зі своїм Енеєм та його ватагою троянців. Як завжди, Еней скидав убрання стародавнього римського воїна і одягав козацький жупан. Тоді линули думи туди, де розквітала хоробра звага і несла на різьблених човнах-чайках помсту до гаремів турецького султана. А хвиля кидає човни, піниться і грає розбурхане море. Нема краю його грізним просторам, нема впину завзятим мандрівникам.
Та поволі вітер ущухає, залягає хвиля. Курять люльки мандрівники, шукачі нових берегів. Минають і заклятий острів чарівниці Цирцеї, пливуть все далі й далі. Співають пісні, а сонце виграє промінням, розсипає веселку по хвилі морській.
Перед веде безстрашний Еней. Після мандрівки в пекло він стає ще буваліший, завзятіший. Що йому пекло і щасливе царство Плутона з манірною Прозерпіною? Він мандрує до вимріяних берегів. Йому з троянцями належить майбутнє, бо недаремно оглянув пекло не з олімпійських висот, а спустився в нього крізь вікові напластування грішної землі.
Не раз у поезії народжувалися герої, які ходили в пекло і поверталися з нього загартованими в горні народних страждань. Так помандрував у пекло і середньовічний флорентієць Алігієрі Данте.
Настирливі, колючі думи відхиляють завісу століть, і з'являється та, що стала музою творця “Божественної комедії”, натхнула співця — переможця пекла. То була зореподібна Беатріче. Та хіба одна вона? Проходять віки, відроджуються, виступають на історичну арену нові народи, породжують богорівних героїв, що черпають силу всеплодющої землі, повитої рідними піснями та сонцем. І народжуються нові Беатріче, наснажують красою думи поетів.
Пишучи рядки четвертої частини “Енеїди”, хотів би сам полинути з своїми героями. Прокидались невимовні бажання грізних боїв, походів. Щоб земля здригалася в бурях, грозою були повиті шляхи і стугоніли від завзяття хоробрих.
З такими настроями, прохворівши кілька днів, Котляревський з'явився на виклик командира полку в штаб. його зміряв роздратовано-гнівним поглядом полковник і не відповів на привітання. Незалежний, гордий вигляд прапорщика дратував полковника. За столом сидів і генерал Дотішамп, перегортав папери.
— Прапорщик Котляревський! — грізно гукнув полковник. — Хто дав право прапорщику стріляти на дуелі в поручика Вербицького і тяжко поранити його?
— Якщо поручик лишився живий, то я жалкую, що куля пістоля зрадила мене. На другий раз стрілятиму в мерзотників влучніше, — відповів рівним голосом.
— Струнко! Хто дав право прапорщику так тримати себе? Вам загрожує військове покарання! Знайте честь офіцера! — верещав полковник.
— Слухаю, ваше високородіє, — виструнчився Котляревський, — не тільки честь офіцера, а й честь громадянина мені над усе!
— Що? Що говорить прапорщик Котляревський? Честь громадянина… Це вільнодумство! Прапорщик повинен знати, що слово “громадянин” заборонено по регламентації самого імператора! Громадянина нема, є мешканець, підданий!
Генерал Дотішамп перестав гортати папери, звів на Котляревського погляд. Поведінка сміливого прапорщика зацікавила його, він прислухався до розмови.
— Ви розумієте, що таке честь офіцера?! — продовжував полковник.
— Честь, розум, совість я поважаю і захищаю як офіцер.
— Що? Що говорить прапорщик Котляревський? За це знаєте куди потрапляють такі розумні? На Сибір!
— Вітчизна велика…
— Що? Вітчизна? Яка вітчизна? Прапорщику треба знати, що по регламентації імператора слово “вітчизна” заборонено! Нема вітчизни, а є держава, імперія! Розумієте — держава, імперія і ніяких вільнодумних слів! За це на гауптвахту! — І до генерала Дотішампа: — Ваше превосходительство, як вважаєте? Прапорщика Котляревського на гауптвахту і суворо судити…
— Пане полковнику, — обізвався генерал, — прошу відкомандирувати прапорщика Котляревського в моє розпорядження!
— Слухаю, ваше превосходительство! Прапорщика Котляревського відкомандирувати в розпорядження генерала Дотішампа!
— Прапорщик Котляревський, — спокійно звернувся генерал, — наказую завтра о десятій годині прибути в штаб на розмову зі мною!
— Слухаю, ваше превосходительство!
Вийшовши з штабу, Іван Петрович не поспішав повертатися додому. Йому не хотілося думати, що вчинить генерал. Хотілося, щоб рішення було найсуворіше, бо остогидло жити у цій казарменій обстановці. Все тут здавалось йому нікчемним, буденним. З великою радістю подався б десь на фронтові лінії, зазнав би суворості шаленої січі. Відчув би справжній подих героїзму. Полинув би у невідомі світи або й у саме пекло.
Ранком прибув у штаб і сміливо став перед генералом Дотішампом. Перше, що почув од нього, було:
— Люблю сміливих офіцерів! З такими можна весь світ пройти… Будемо відвертими як офіцери. Раджу вам обережніше поводитися з регламентованими поняттями нашого імператора. Приховуйте свої настрої… Ви ще молода людина… Я от старий рубака і тому знаю, що всякі звичаї міняються з часом, а людина залишається людиною… Що ж ви мовчите? Зі мною можна говорити відверто!
— За честь людини я ладен завжди виступити проти негідників! — відповів Котляревський. Генерал звівся.
— Ви, пане прапорщику, мені подобаєтесь! Беру вас своїм ад'ютантом. Завтра приступайте до виконання обов'язків! До побачення!
— Слухаю, ваше превосходительство!
Вийшовши із штабу, Іван Петрович зустрів друзів.
— Як!
— Що?
— Яке покарання?
Котляревський спокійно усміхнувся, всі зрозуміли, що нічого особливого не трапилося. Друзі запропонували завершити бенкет, перерваний несподіваною дуеллю. Пішли на околицю міста, в ту ж кімнату. Там на столі так і залишилися недопиті напої, висіла срібна татарська шабля.
Сіли тісним колом, бо тут зійшлися лише друзі. Полилися вільніші, ніж того разу, розмови.
— Панове! — виступив найстаріший за віком. — Я п'їдіймаю келих за святого апостола Петра, який, залишив нагляд за раєм, пішов по грішній землі і допоміг прапорщику Котляревському виступити на захист зневаженої честі.
— Залишимо все святе богові, а людям людське. Так говорить святе письмо, — обізвався земляк Котляревського і зняв срібну шаблю, що висіла над столом. — Пропоную оцю татарську кривулю передати прапорщику Котляревському як переможцю у боротьбі за честь людини!
— Передати!
— Хай рубає не тільки турків турецьких, а й тих, що душею потурчилися!
— Ура! — розляглося по кімнаті. Передаючи в руки Котляревському шаблю, земляк промовив:
— Хай буде гострим, як ця шабля, і твоє сміливе слової Приймаючи подарунок, Іван Петрович відповів:
— Така шабля здатна не тільки проймати своїм вістрям серце, а й зачаровувати його. Саме своїми чарами вона може принести більшу перемогу, ніж звичайним ударом вістря.
Поцілував шаблю, звернувши увагу на нерозбірливий татарський напис, а з другого боку леза прочитав: “Добув перемогу — поверни переможеному”.