13
Служба ад'ютантом у генерала Дотішампа не дуже подобалась Івану Петровичу. Прикро було виробляти в собі великосвітські манери, що їх вимагав генерал, надавши ад'ютанту звання поручика. Зате охоче їздив у відрядження, побував у різних місцевостях, довідався про таємницю вбивства імператора Павла гвардійськими офіцерами.
Побував Іван Петрович і в Золотоноші. У будинок колишнього свого господаря він не завітав, але зустрівся з давніми друзями з селянської молоді. Його цікавили розповіді про безталанну Наталку. Дехто чув, що якісь рибалки на Дніпрі рятували утопленицю. Інші говорили, що місцеві прочани ходили до Червоногірського монастиря і чули ніби Наталчин голос, коли хор черниць виконував “Іже херувими”. Але виявилося, що то співала черниця Феофанія. Ніхто не міг розповісти достеменно про таємниче зникнення дівчини з поміщицького дому. Навістив старого друга — Сіркового дуба. Та не почув тут того рідного голосу й тихої пісні, що слухав колись.
Найцікавішою, бажаною подорожжю для Котляревського був приїзд у Полтаву 1804 року. Відбулась задушевна зустріч з давнім другом Стебліним-Камінським. Разом з ним узяв участь у влаштуванні традиційного вертепу на Новий рік.
Готувався до свята і генерал-губернатор князь Куракін. Полтавське дворянство збиралося відзначити успіхи діяльності генерал-губернатора. Справді, вигляд міста набагато змінився. З'явилися муровані споруди державних установ, вперше прокладено в місті тротуари, засновано лікарні, школа садівництва. Поширились торгівля, млинарська, винокурна промисловість.
На свято в губернаторський будинок потрапив і Котляревський, який привіз Куракіну привітання від генерала Дотішампа. Полтавські дворяни піднесли губернатору коштовний подарунок — золоту табакерку, уквітчану брильянтами. Це були найурочистіші хвилини свята. Саме в цей час залунала хорова пісня на вулиці біля будинку. То прибула молодь. Губернатор дозволив пропустити у зал хор з вертепом. Швидко біля дверей залу з'явилися юнаки й дівчата в селянському святковому вбранні. Полилася вітальна пісня. Далі наперед виступив юнак у синьому жупані, підперезаний вогняно-червоним кумачем. То був Стеблін-Камінський. Він розгорнув папір і став урочисто читати привітання: “Пісня на Новий, 1805 год пану нашому і батьку князю Олексію Борисовичу Куракіну”.
Урочисто звучали поздоровчі слова. Губернатор і присутні не чекали такого дотепного і гострого привітання. Аж ось заворушилися дворяни, переглядаючись. Декому виступив піт на лобі.
А промовець з особливим піднесенням читав;
Хто чолом бив на сусіда,
Хто на пана-людоїда,
А попросту — на суддю,
Що за цукор та за гроші
Ізробив суд нехороший,
Цілу розорив сім ю…
І таких було доволі,
Що прохали на панів,
Що пани зо злої волі
Не дають пахати нив;
Що козацькими землями,
Сінокосами, полями
Вередують, мов своїм.
Суд у правду не вникає,
За панами потакає…
Губернатор труснув від несподіванки своїм сивим париком і нахмурив чоло, але дослухав до кінця читання привітальної оди. Присутній на святі поліцмейстер збентежено поглядав то на губернатора, то на читача такого несподіваного вітання і хапався рукою за ефес своєї шаблі. Раптово гримнув хор, розкрилась скринька, виставлялася вертепна драма.
Привітання вразило присутнього на святі Василя Васильовича Капніста. Адже він був не тільки автор прославлених “Ябеды” та “Оди на рабство”, а генеральний суддя Полтавської губернії, обраний дворянством на цю посаду. “Суд у правду не вникає”, — весь час вчувалися йому слова.
Поруч з Капністом сидів Василь Назарович Каразін — ініціатор і натхненник заснування в Харкові університету, що незабаром мав відкритися. Саме з метою знайти підтримку серед полтавських дворян-просвітителів прибув він на свято в Полтаву, знайшовши насамперед найпалкішого прихильника в особі Капніста.
Коли закінчилася вертепна драма, до Стебліна-Камінського підійшли привітати його Василь Капніст і Каразін.
— Ви зворушили мене, — говорив Капніст, потискуючи руку. — Хто написав таку оду?
— Автор її — Котляревський.
— Той, що написав “Енеїду”?
— Так.
— Це талановита людина, — вставив Каразін, — хотілося б познайомитись із ним.
В цей час підійшов Іван Петрович.
— Можу вас познайомити, — промовив Стеблін-Камінський, рекомендуючи Котляревського.
— То це ви Котляревський? — запитав Капніст. Каразін задоволене всміхався.
— Прийміть мою прихильність до себе за вашу сміливість. Прошу завітати в мій дім, — тиснув Івану Петровичу руку Капніст.
14
А цієї ж новорічної ночі в Червоногірському жіночому монастирі, серед дубових дібров під Золотоношею, перед іконою діви Марії стояла на колінах молода черниця Феофанія і била поклони. Бліде лице іноді спалахувало рум'янцем, очі ронили синє проміння, коли уста шептали молитву. Чи то молитва, якої навчилася від інших черниць? Чи, може, вислів невловимих почуттів, що чистими бризками ринули із трепетного серця?
Навколо залягла зловісна тиша, в якій пливла томлива безнадія, виснажуючи мозок, шматуючи душу.
Час від часу порушувалась тиша — ударяв дзвін на монастирській вежі. Тоді коливався вогник у лампадці, а звуки дзвону тремтіли своїм гудінням, і від того ніби густішою ставала темінь ночі. Пригадувалося черниці, як мати розповідала казку про новорічні дзвони.
Колись якийсь князь замурував нескориму невільничку у високій вежі і поставив дзвіницю. Та в новорічну ніч запала вежа з дзвіницею в землю. Щороку в цю ніч гудуть підземні дзвони, і з ними виривається душа невільниці, прорізує світанком нічну темінь. А прийде час, коли невільничка вилетить золотою пташкою разом з ударами новорічного дзвону і осяє промінням темряву ночі.
Черниця била поклони і молилася за всіх невільниць на світі.
Молилася, а думки снувалися, перебираючи пережите… Ще тоді, коли врятували її рибалки, не дали потонути в Дніпрі, знайшла притулок вона в старої черниці. Сказала, що не пам'ятає свого роду. За тиху вдачу сподобалася старій черниці, і та повела її до ігумені. Ігуменя погодилася взяти дівчину за послушницю до монастиря. Так стала черницею.
— Даю тобі нове черниче ім'я Феофанії, замість твого мирського імені Наталки. І будеш ти молитися, сповідатися, доки чистий ангел увійде в твою душу. Мине багато років, і душа твоя очиститься послушництвом та молитвами.
Чи буде так, чи ні — не замислювалась молода черниця. Вона виконувала веління ігумені, і в цьому знаходила заспокоєння, але не втіху. Більше втіхи їй давало співання в черничому хорі.
Сумовитими переливами Феофанія виводила слова церковної пісні “Іже херувими”. Не осмислюючи її змісту, вона серцем відчувала, що в звуках передає якусь невимовну скорботу. Здавалося, що співом розмовляє з кимось, розповідає йому свою печаль, як розповідала її колись піснею “Чого вода каламутна”.
От і зараз стоїть на колінах, б'є поклони, а на серце навертається ця пісня, пригадується той час, коли співала її на березі Дніпра. Здається, що зашелестів листям дуб Сірків, а під ним сидить…
Та ні, обриває думки, бо ігуменя наказувала не думати ні про що житейське. А воно ж саме лізло в голову, вселяло в душу розпач. Тоді черниця починала ридати. Не раз чула ці ридання ігуменя і вважала, що то душа черниці з богом розмовляє. Але не те відбувалося в душі молодої черниці. Ладна була вирватися із мурованих стін, полинути на простори… Нудно пливе навислою хмарою новорічна ніч. Тоскно мерехтить вогник у лампадці, освітлює лице божої матері. Вдивляється в те лице, і здається, що воно не так святе, як засмучене. Держить на руках немовлятко. Мати… Та вигляд очей у неї, наче в невільнички. Хіба й мати божа була невільницею?
Здавалося, що в той смуток очей вливала власне пекуче горе. Думи підіймалися роєм, обволікали туманом тісну келію, а з того туману випливала доріжка, що вела до Дніпра. Доріжкою іде вона, а поруч той, від кого вперше почула людську приязнь… Та удари дзвону розвіюють туман, і щезає доріжка.