Грозовий ранок – Іван Пільгук

Та ні, обриває думки, бо ігуменя наказувала не думати ні про що житейське. А воно ж саме лізло в голову, вселяло в душу розпач. Тоді черниця починала ридати. Не раз чула ці ридання ігуменя і вважала, що то душа черниці з богом розмовляє. Але не те відбувалося в душі молодої черниці. Ладна була вирватися із мурованих стін, полинути на простори… Нудно пливе навислою хмарою новорічна ніч. Тоскно мерехтить вогник у лампадці, освітлює лице божої матері. Вдивляється в те лице, і здається, що воно не так святе, як засмучене. Держить на руках немовлятко. Мати… Та вигляд очей у неї, наче в невільнички. Хіба й мати божа була невільницею?

Здавалося, що в той смуток очей вливала власне пекуче горе. Думи підіймалися роєм, обволікали туманом тісну келію, а з того туману випливала доріжка, що вела до Дніпра. Доріжкою іде вона, а поруч той, від кого вперше почула людську приязнь… Та удари дзвону розвіюють туман, і щезає доріжка.

А вгорі у віконце ледь-ледь зазирає новорічна ніч, б'є в скло хуртовина, ніби хоче пригорнути черницю пухнастими обіймами лютої зими. Прислухається до тоскного виття вітру. Хочеться, щоб сильніше гула хуртовина, може, розвіяла б думи тяжкі, понесла їх сивими просторами, де грозовий вітер пестив колись червоні кетяги калини.

Від поклонів пасмо волосся вибилося з-під чорного запинала, впало на чоло. Зовсім не черничим рухом схудлої дівочої руки підбирала волосся, а воно знову вибивалося, не скоряючись запиналу.

У вікно починала пробиватися синизна ранку, затихала хуртовина, здавалося, що набував голубого кольору монастирський монотонний дзвін.

Так минають ночі, роки розносять невільницьку тугу. А за нею, ніби лебеді ячать, пливуть звуки монастирського дзвону. І здавалося черниці, що разом з тим дзвоном лине вона всією своєю істотою, неначе в каламутному водограї. Лише млосне зітхання б'ється об муровані стіни, і тоне в лазуровій глибині дівоча печаль.

15

Настав час походів. У 1806 році Туреччина оголосила війну Росії, щоб повернути під владу султана Крим і захопити Грузію. Війна не була несподіванкою. Туреччина чекала нагоди поправити свій престиж, втрачений від поразок у попередніх війнах. Наполеонівська дипломатія штовхала султана на війну з Росією. З проголошенням Наполеона імператором Франції в 1804 році та після блискучої його перемоги в 1805 році під Аустерліцем над австрійською армією, підтриманою російськими військами, політична атмосфера наснажувалась воєнними грозами.

З оголошенням війни Котляревського було направлено на фронт з наданням йому звання штабс-капітана. Звільнившись від казарменої одноманітності, він прибув у штаб командуючого корпусом генерала Мейєндорфа і залишився тут ад'ютантом з дорученням вести щоденник воєнних дій.

Зміна ця ніби кайдани зняла з душі…

У штаб-квартирі на березі Дністра відбувалась консультативна нарада штабних офіцерів. На стіні висіла розгорнута карта Молдавії і Валахії, позначена де-не-де маленькими паперовими прапорцями. Старий генерал, командир корпусу, говорив стисло:

— Наше завдання — швидко переправитися через Дністер, а потім…

Він показав дві крапки, позначені прапорцями.

— Бендери, Ізмаїл! Тут головні скупчення ворожих сил. Вдалим форсуванням Дністра забезпечимо оточення турецької фортеці Бендери і падіння її. Використаємо в цьому бойовий досвід Суворова. Далі — Ізмаїл. Цей твердий горіх треба розкусити добрими зубами. Першокласна фортеця збудована французькими інженерами. Коли її штурмував Суворов у 1790 — 1791 роках, то на одинадцяти бастіонах стояло двісті шістдесят ворожих гармат, і під командуванням Айдозоле-Махмет-паші захищав фортецю гарнізон з відбірних турецьких частин у кількості тридцяти п'яти тисяч вояків. Суворов вирішив перейти від облоги до штурмової тактики. Шістсот російських гармат, виставлених проти Ізмаїла, примусили замовкнути турецькі бастіони. А потім раптовий штурм, рукопашний бій і переможне “ура”. Тоді відзначилась команда Кутузова, і Суворов призначив його комендантом фортеці.

Перевівши дух, подумавши, Мейєндорф продовжував:

— Не гірше озброєно Ізмаїл і тепер. До того ж турки мають консультантів від Наполеона Бонапарта.

При цьому генерал підніс руку, підкресливши значимість прославленого у той час полководця.

— Зруйнований Ізмаїл у наших руках був недовго. По Ясському договору 1791 року його повернуто Туреччині. За ці п'ятнадцять літ Туреччина відновила і модернізувала фортецю. Ми повинні розуміти важливість і складність нашого завдання.

Примруживши жваві очі, генерал окинув поглядом присутніх.

— Які є запитання? Прошу штабс-капітана Котляревського.

— Відомо, що під час штурму Ізмаїла Суворовим велику роль відіграло Чорноморське козацьке військо. Тоді прославився кошовий Антон Головатий, командуючи козацькою флотилією та піхотою. Чи є намір командування використати і в цій війні козацькі частини. Я маю на увазі козаків Задунайської Січі.

Запитання штабс-капітана змусило генерала на хвилину замислитись. Він подивився на карту, потім відповів:

— Так… Чорноморське козацьке військо виявило свою хоробрість у взятті Ізмаїла. Відомо, що козацька флотилія під Ізмаїлом за стратегічними маневрами Головатого вписала героїчні сторінки морського бою. Про ці подвиги міг би багато розповісти тодішній командуючий Чорноморським флотом адмірал Ушаков. Але це справа історії… Що ж до практичної постановки питання, то використання у війні козаків Задунайської Січі можливе, якщо на це буде зволення його імператорської величності… Складність полягає в тому, що Задунайська Січ перебуває під зверхністю султанської Туреччини. Тут потрібні дипломатичні заходи.

Підійшовши знову до карти, командуючий корпусом перевів розмову на інше:

— Ми підходимо до Буджацьких степів. По шляху до Ізмаїла маємо перейти їх. В степах татарські села. Буджацькі татари войовничі і мають при собі зброю. Мусульманська релігія єднає їх з турками. Правда, їхні воєводи не завжди миряться з султанськими пашами. Нам треба обережно поводитись з буджацькими татарами і повести з ними дипломатичні переговори. Слід пам'ятати, що мусульмани виховані в дусі нетерпимості до іншої віри. При кожній необережності до їхніх звичаїв можна натрапити на опір. Іслам часто штовхає навіть поодиноких мусульман на фанатичні виступи… Я наказую бригадирові Катаржі і штабс-капітану Котляревському підготуватися для поїздки на переговори з воєводою буджацьких татар. Це складна місія.

— Радий виконати доручення! — відповів Котляревський.

Далі офіційна розмова була порушена. Генерал перейшов на дружню бесіду, запитував, давав поради, зосереджуючи увагу на невідкладності форсування Дністра.

Незабаром ад'ютант Котляревський записав у журналі воєнних дій:

“15 числа командуючий корпусом прибув зі своїм штабом у Дубосари, де передбачено було головним начальником військ генералом кавалерії і кавалером Міхельсоном, після наведення через ріку Дністр моста, переправитися військам на молдавську сторону…”

А 21 листопада при розгорнутому описі подій занотовано: “Головна квартира командуючого визначена за Дністром у селі Телиці на відстані од Бендер у 25 верстах”.

Через три дні в журналі Котляревський описав похідне розташування частин російської армії з висновками: “Таким чином Бендерська фортеця взята без всякого кровопролиття. Паша про її захоплення довідався тоді, коли російські війська зненацька захопили вал, батареї, вулиці та ворота, і всюди, де треба, встановили пости й караули”.

З падінням Бендер турецькі війська відійшли до Ізмаїла, де були зосереджені головні їхні сили. Російська армія без боїв просувалася на південь, ввійшла в Буджацькі степи. В татарських селах було понад 30 тисяч озброєних або готових носити зброю. Турки сподівалися на опір буджаків російському війську. Перед командуванням постало завдання: або силою розігнати татарські озброєні ватаги, або привернути їх на свій бік. Час вимагав діяти негайно.

Рішення штабу ад'ютант Котляревський занотував 2 грудня 1806 року:

“Протягом минулих днів після здобуття фортеці Бендери командуючий корпусом, окрім встановлення внутрішнього в фортеці порядку та доставки військам потрібного продовольства, спрямовуючи свої види на Ізмаїл, велику мав турботу, щоб схилити буджацьких татар на бік Росії. Татарські начальники і найповажніші родом вагалися приймати дружелюбно російські війська. Командуючий корпусом запропонував бригадиру Катаржі їхати в Татарію з ад'ютантом командуючого штабс-капітаном Котляревським, взявши з собою перекладача, і переконувати татарських старшин про прийняття миролюбивих пропозицій, обіцяючи їм дружбу і лише вигоди від російських військ, якщо вони будуть приязними до Росії та дотримають спокою при переході військ через їхні землі. Бригадир Катаржі і ад'ютант Котляревський, не щадячи себе для користі своєї вітчизни, без найменших вагань погодились на пропозицію і, одержавши від командуючого настанови, відбули в Татарію”.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: