Грозовий ранок – Іван Пільгук

— Якщо пізнаєте пісню, то зустрічалися.

Гомін, гомін по діброві…

— Так! Пізнаю!

— Цебто пізнаєте Семена Битого з Турбаїв?

— Пізнаю! Добре пізнаю і пригадую той вечір біля корчми!

— Отож кажуть: “Гора з горою не сходиться, а чоловік з чоловіком зустрічаються”. Яка ж доля занесла сюди?

— Та доля, що перекотиполем котить людину до Дунаю.

— Може, війна пригнала? Кажіть сміливо правду. Ніхто не видасть. Це мої давні побратими. Разом пробиралися за Дунай волю шукати.

— Знайшли її? — стримано запитав Іван Петрович.

— Втрачати волю легше, ніж шукати її, — мовив, похиливши голову, Семен.

Тим часом один з його побратимів підійшов упритул до прибульця, вдивлявся в його обличчя, виміряв поглядом з голови до ніг, нарешті промовив:

— То ви ж, мосьпане, награвали на скрипці відхідної на Полтавському шляху біля корчми, коли ми лагодились у мандри. Ех! Закаблукам лиха дам! — радіючи, затанцював, як і при першій зустрічі.

— Так, братове, — мовив Котляревський. — Світ широкий, а бурлацькі шляхи сходяться на ньому.

— Шляхи сходяться. А нашому брату сіромі тісно на них. Всюди зустрічає й проводжає нас лихо, злиднямиобсиджене. Живемо за Дунаєм та поглядаємо на рідний берег. Тішимо себе сподіванками, може, лихе кріпацтво там минеться. Оце назбиралися ватаги лихотерпців зустріти військо, що йде на турків. Закортіло своїх людей побачити, бо нестерпно бути під владою бусурманів, — спохмурнівши, мовив Семен.

— Хочеться і мову рідну почути та й пісню разом заспівати, — додав інший.

— Ми раді приєднатися до того війська, щоб іржу зігнати з наших щабель, — обізвався пристаркуватий задунаєць.

— То вважайте, що ви вже зустрілися з цим військом… Хоч з одним його воїном.

— Ось хто ти такий. А ми дивимося, що в простій сірячині…

Іван Петрович скинув шапку, відгорнув полу сірячини, і всі побачили на ньому військову форму.

— Ми раді цій зустрічі, — продовжував Семен Битий. — Давно чекаємо на таку нагоду. На березі Дунаю зібралося багато січовиків, що виступають проти турецької зверхності і ненавидять султанських яничарів.

— То даваймо брататися, славні лицарі Задунайської Січі!

— Запрошуємо до наших куренів.

— Вирушаймо, братове!

Іван Петрович наказав гінцеві повернутися до штабу, повідомити про місце зустрічі з задунайськими запорожцями, а завтра на цьому ж місці чекати нових повідомлень. Сам сів із задунайцями в човен. Під дужими ударами весел човен помчав по Дунаю.

— Тут можна й пісню затягти, — промовив Семен і почав:

Розлилися круті бережечки

Гей, гей, по роздоллі…

Пісню підхопили інші голоси:

Гей, гей, по роздоллі;

Пожурились славні козаченьки

Гей, гей, у неволі.

Співав із січовиками й Іван Петрович. Хвилі закружляли чорним гайворонням, піною билися об човен і котили пісню широку, як Дунай. Здавалося, що нема такої сили, перед якою могла б зупинитися людина з рідною піснею у своєму серці, з почуттям вірного побратимства.

Червонясті відблиски заходу обливали гребців, і вони здавалися казковими героями, виплеканими в мріях поета про сміливих троянців, що завжди у хвилини душевної тривоги з'являлися до нього в гості.

Лягали вже сутінки, коли припалилися до правого берега. Тихо. Тільки хвиля плеще, лоскоче кілька човнів на самотньому березі. Аж ось сколихнулася тиша, і по Дунаю покотилося дуже: “Пугу!” То Семен Битий подав звістку. Швидко з хащів почали виринати озброєні люди.

— Гостя привіз! — гукнув Семен. На березі скупчилися січовики. Довідавшись про прізвище гостя, один з ватаги запитав:

— Чи не той Котляревський, що про нас написав книгу… “Енеідою” зветься. Тут є такий втікач-бурсак, що читає нам і потішає. Доладна книга. Наче про наші мандри та пригоди описано.

Іван Петрович, здивований такою розмовою, скромно відповів:

— Якщо не цураєтесь Івана Котляревського, то це буду я, що жартома написав книгу… Та не закінчив ще її. Хтось з гурту обізвався:

Еней був парубок моторний

І хлопець хоть куди козак…

— Такого б нам за отамана! А то лише рибу ловимо, тютюн товчемо та нужу б'ємо. Аж занудило вже…

Цілою ватагою обсіли задунайці вогнище. Здебільше це була козацька голота — пішаниця та ті, що ловили рибу в отамана Івана Губи. Були й кінні козаки. Серед гурту виділялися сивугани, що знали Залізняка і Ґонту.

До голосу досвідчених у житті літніх побратимів прислухалися молоді, поступаючись у тісному колі, коли сідали їсти галушки та печену рибу. Прибулому гостю відвели теж шанобливе місце. Поруч нього Семен Битий повів розмову про задунайських бідаків:

— Отож, відгукнулася наша сірома, щоб виступити проти турецьких найманців та лютих яничарів. Ми заодно з волохами-бідарями, що прислухаються до голосу свого ватажка Тудора Владимиреску. Слава про нього пішла по волоській землі, бо виступає проти багатіїв, румунських бояр, жандармів. Навіть пісні про нього співають, як про того Степана Разіна. А добра душа, товариська у славетного волоха. Носить на собі високу волоську чорну шапку, а свита звичайна, як у хлібороба.

— Так розповідаєш, Семене, ніби зустрічався з ним, — зацікавився розповіддю Котляревський.

— Авжеж зустрічався, бо ходив і до волохів шукати . правду. Ватажок волоської сіроми всіх закликає боротися за волю. Чутка пішла, що досить бідакові прибути до ньо-,го в табір з однією вуздечкою, то до неї знайде Тудор неабиякого коня.

— Та не кожному, мабуть, достається така ласка, — обізвався похилий задунаєць.

— У кожного своя доля, — продовжив розповідь Семен. — Зустрівся я з Тудором, коли він свою ватагу назбирав для походу. Розпитав мене, звідки я родом, сумовито слухав мою розповідь про знищене наше село Турбаї. Потис мені руку і запитав: “Коня свого маєш?” — “Не маю, — кажу, — лише оброть ношу. Хочеться добути справжнього волоського коня”. Засміявся ватажок, поглянув на мене, похитав головою. А на прощання подарував коня. Порадив берегти його до нової зустрічі з ним.

— Доброго коня привів, Семене! — обізвався з гурту задунаєць.

— Наче справжній вітрогон, — додав інший.

— Хай випасається до слушного часу, — замовк Семен, наче його осяйнула важлива думка, і пильно поглянув на бажаного прибульця.

Наче вловив її Котляревський і повів розмову, єднаючи в ній минувшину з сучасністю. Кожне його слово торкалося струн чутливих душ слухачів, які від прохолоди тісніше тулилися один до одного. Плескотом супроводила дунайська хвиля тиху розмову, несучи її в простори осінньою імлою повитої землі. Долю не одного сіроми колихала та хвиля, не прибивши до жаданого берега добробуту, як і цих, здружених горем побратимів, з відкритими душами для сприймання всього людяного, правдивого, величного. Занесла їх сюди хурдига невпокою шукати пристановища, омріяної волі. Принесли вони скорботи рідної землі, а тепер із-за Дунаю виглядають щасливої долі. Хто напоїть їхню невситимість до добра, хто поведе в думами плеканий світ оновлення? В'язалося слово до слова і наче залягав плескіт дунайської течії, щоб давати простір думкам, що єдналися з почуттями цих життям битих, незвичайних своїми характерами простолюдів, щедрих увагою до кожної доброї поради…

Тихо спливала ніч, несучи на своїх крилах задуму й ронячи тривогу. А коли місяць загойдався на хмаринах, першим звівся досвідчений і невгамовний Семен, обійняв щедрого порадами гостя. Далі заклав пальці в рота, тричі свиснув. У відповідь десь заіржав кінь. Ще раз свиснув — і почулося ближче іржання. Назустріч йому пішов Битий і незабаром привів молодого баского коня.

— Візьміть подарунок від задунайців, — промовив, звертаючись до гостя. — Цей кінь рве землю, коли ворога почує, а понесеться у бій, то очі вогнем палають. Візьміть коня, земляче, на знак нашої щирої поваги!

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: