Грозовий ранок – Іван Пільгук

21

Котляревський довідався про події, що зчинилися під Галацем. Він хвилювався, не знав, яку дати пораду задунайським січовикам. Шукав нагоди зустрітися з земляками.

Генералу Прозоровському було відомо, що штабс-капітан користується повагою в козацькому війську. Здійснюючи “высочайшее указание” про ліквідацію цього війська, головнокомандуючий наказав уважно стежити за поведінкою штабс-капітана.

Значна кількість задунайських січовиків готувалася до переселення на Кубань, щоб об'єднатися з Чорноморським козацтвом. Окремі козаки вступали в регулярні частини російського війська. А чимало козацької голоти розбігалося, шукаючи пристановища то на рибальських промислах, то в різних наймах.

Доля земляків тривожила Івана Петровича. Здавалося, що всі ці події вписували нові сторінки в недоведену ще до кінця “Енеїду”. Багато довелося зустріти людей великої душевної снаги й тривоги, нескоримого завзяття, побратимської честі. Під кожною битою вітрами свитиною поет бачив своєрідний світ людини. Його муза не з олімпійської висоти озирала вимріяні простори, а входила в життєву сутолоку, пізнавала не патетично обожнювані характери, а буттям карбовану правду.

Там жизнь — алтин, а смерть — копійка,

Там рицар — всякий парубійка,

Козак там чортові не брат.

Древній римський Вергілій у своїй “Енеїді” не спускався з поетичних висот до буденного народного повсякдення з гіркотами й радощами, з гумором і журбою. Час вимагає навиворіт показати обожнювані Вергілієм епізоди благочестя та повинності. Пробуджувані до нового життя народи несуть свої дарунки у духовний світ своєї сучасності. А народжувані поети словом увінчують ту правду. Збагатилося пізнання її Котляревським під час задунайського походу.

Я музу кличу не такую:

Веселу, гарну, молодую;

Старих нехай брика Пегас…

У задушевних розмовах з багатьма сіромами переконувався, що

Біда біду, говорять, родить,

Біда для нас судьби устав.

Не веде ця “біда” поета до зневіри, викликає снагу життєствердження. Швидко він зрозумів настрої нового головнокомандуючого Прозоровського, відчув, що за свою поведінку потрапив в опалу.

Для Котляревського не було несподіванкою розпорядження Прозоровського зачислити його у Псковський драгунський полк. Мав негайно відбути туди.

Іван Петрович поспішав переговорити з друзями.

Зустрівся з головою сербської дипломатичної місії Досифеєм Обрадовичем, який знав Котляревського як автора “Енеїди” і надавав їй великого значення в слов'янському відродженні. Обрадович цікавився долею Сербського і Болгарського куренів Усть-Дунайського буджацького козацького війська.

Від сербина Іван Петрович почув доброзичливі слова:

— Будемо братами, як і наші народи, що здавна браталися. А наша сербська і ваша українська пісні є рідними сестрами. Мені здається, що й герой вашої поеми Еней — “козак моторний” — є ріднею Маркові Кралевичу — героєві сербських народних дум… На знак нашої дружби дарую вам збірник сербських пісень.

— Ваш подарунок, рідний моєму серцю, берегтиму і передам своїм землякам. Від себе дарую вам “Енеїду” — єдиний примірник, що разом зі мною перебував у походах.

— Бажаю вам щастя і успіхів. Продовжуйте велику справу… Ваші троянці на чолі з Енеєм ще зазнають мандрувань і тяжких несподіванок, але обов'язково добудуть славу й перемогу, їхні мандрування та пригоди рідні всім слов'янам! В ознаку нашої дружби нап'ємося разом дунайської води, — запропонував сербин і задумливо продовжував: — Тихий Дунай… Наша слов'янська колиска. Сті-каються в нього і карпатські, і балканські води. Ринуть вони від словацької Братіслави до сербського Белграда, розливаються Буджацькими степами… Як Дунай, повільна і глибока історія слов'янських народів. В ньому всі ми скупані. Тому й пісйі наші такі рідні й задушевні. Шануймо їх, як найдорожчі слов'янські скарби.

— Для відродження і процвітання наших народів замало пісень. У цьому переконує те, що сталося з нашими задунайцями, — відповів Котляревський.

— Пишіть, продовжуйте свою “Енеїду”. Ви відкрили вдруге перед нашими очима Україну.

— Щоб зберегти себе в біді, людина повинна вміти сміятися. Так і народ, нація…

— Коли я читав опис України у книзі французького мандрівника сімнадцятого століття Боплана, то звернув увагу на його слова: “Ця нація співає плачучи”. А ви своєю “Енеїдою” показали, що ваша нація не тільки співає плачучи, а сміється співаючи… Плекайте цей гумор, то найясніші перлини духовної культури.

— Я вражений вашою щирістю і сердечним ставленням до моїх земляків. Одна розумна людина говорила: .“Якщо ти вірний син народу, то бережи свою пісню і мову більше, ніж кордони”.

— В цьому напрямі ви багато зробили для свого народу.

— Я лише пробую збирати розсипані перлини народної мудрості в гуморі.

— Так… Це певні кроки на шляху відродження… Хто сміється, той спроста не загине.

Тим часом група січовиків, довідавшись про відбуття Котляревського у Псковський полк, зібралася до Дунаю, щоб розпрощатися з ним, а може, й пораду знайти.

— Будете на Україні, — говорив сивий козак, — уклоніться рідній землі від задунайців. Уклоніться могилам наших батьків… Уклоніться… А ми ще будемо козакувати по всіх усюдах, бо оголошено про розпуск Усть-Дунайського війська. — Уронив сльозу на сивого вуса.

— Може, знайдемо пораду в завзятого Владимиреску, — додав Семен Битий. — Шкода тільки, що в бою з яничарами втратив вірного товариша. Разом пробиралися нетрями та байраками за Дунай. Такий був завзятий побратим. Навіть у бій пішов, приспівуючи: “Закаблукам лиха дам!”

— Вірний побратим — то найдорожчий скарб. Так було і в Січі, — додав сивий дідуган, запалюючи люльку. — Навіть оця люлька, що поділяла стільки пригод у походах, не зрівняється з вірним побратимом…

Семен підійшов до Котляревського, потиснув руку.

— Спасибі, що провідали нас і добрими словами оживили наші зашкарублі на чужині душі… Куди ж тепер податися? Де пораду знайти?

Слухаючи козацькі розмови, до них звернувся Обрадович і закликав вступати добровільно до сербських частин, які залишалися при регулярній армії. Тоді обізвався старий січовик:

— Заклик хороший… Пам'ятаю, що й на Запорожжя приходили серби. Тоді ми з ними браталися…

— Пригадую, як приходили на Запорожжя сербіянські лірники. Добре співали і наших дечому навчали, — поважно вставив сивий дідуган.

— А в походах славного Сагайдачного брали участь і сербіянські загони… Добрі вояки!

Слухаючи розмови старих запорожців, Семен Битий зняв кудлату шапку, звернувся до Котляревського:

— Благослови, батьку, разом із сербіянами стати у військо і захищати козацьку честь.

— Благословляю на святеє діло!

— Будемо із сербіянами брататися, як і діди наші в походах браталися, визволяючи невольників із Кафи та Стамбула.

Козаки загули, як бджоли перед роїнням, задзвеніли шаблями, то виймаючи, то заправляючи їх у піхби…

Закульбаченого коня тримав за повід старий січовик. Коли Іван Петрович сів у сідло, молоді січовики тісним колом обступили вершника, підхопили руками коня і понесли кілька кроків.

— Тпру-у!! — зупинив коня старий січовик. — На прощання дамо ім'я цьому коневі. Назвімо його Отаманом! Якщо нам тепер замазано кізяком рота і не дозволено обирати отаманів, то хай хоч коня назвемо по-своєму. Нехай наша слава по світу іде!

— Добре вигадала стара голова! — схвально загукали задунайці.

— Прощайте! Не забувайте земляків!

— Ще зустрінемося, — гукав Семен Битий, — бо всі дороги на цьому тісному світі, де блукають наші брати-сіромахи, сходяться докупи! Як знайду десь крихітку правди, то розповім при зустрічі!

— Прощайте!

— Прощайте!

Кінь ударив копитами — і над полиневими звоями придорожжя легенька курява послалась.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: