Грозовий ранок – Іван Пільгук

— Добре вигадала стара голова! — схвально загукали задунайці.

— Прощайте! Не забувайте земляків!

— Ще зустрінемося, — гукав Семен Битий, — бо всі дороги на цьому тісному світі, де блукають наші брати-сіромахи, сходяться докупи! Як знайду десь крихітку правди, то розповім при зустрічі!

— Прощайте!

— Прощайте!

Кінь ударив копитами — і над полиневими звоями придорожжя легенька курява послалась.

Стояли січовики, махали шапками, дивлячись услід вершникові, тінь якого при заході сонця здавалася велетенською.

Незабутні враження від задунайських зустрічей повіз Іван Петрович на місце нового призначення — у Псковський драгунський полк. Розмови задунайців ще не раз наверталися на думку поетові, і він переливав їх у рядки нових частин “Енеїди”, прославляючи троянців-козаків, що з великими пригодами мандрували до омріяних берегів.

Багато дало поетові річне перебування в дунайському поході.

У Псковському драгунському полку Іван Петрович не знайшов тих задушевних зустрічей, які мав із задунайськими січовиками. Незабаром він подав рапорт про звільнення з військової служби, і 1808 року 23 січня “из Псковского драгунского полка по прошению оставлен капитаном с мундиром”.

Шлях послався в столицю, куди Іван Петрович повіз і закінчену четверту частину своєї “Енеїди”.

22

— Яка ганьба!.. — зривалося мимохіть із уст. Хотів розвіяти наплив думок, забутися.

Мовчання обширів придорожніх порушувало одноманітне теленькання дзвоника, припасованого до корінної дуги тройчатої запряжки виснажених далекими міжстанційними переїздами коней. А коли, сидячи в бричці, починав дрімати, то здавалося, що зателенькав дзвін Петропавловської фортеці над Невою. Тоді розвіювався сон, а уста знову шептали:

— Яка ганьба… Знущання…

З цими словами він залишив столицю після того, як дочекався прийому в військовому міністерстві. Приймав чиновник особливих доручень — помічник графа Олексія Андрійовича Аракчеєва. Гостро врізалася в пам'ять вся розмова…

“Капітан Котляревський?”

“Так точно, ваше превосходительство!”

“Просите місця для служби в столиці?”

“Так точно…”

“Вашу справу розглянули… Можна задовольнити прохання при одній умові”.

Чиновник особливих доручень поглянув так, ніби наважувався помилувати або засудити. Іван Петрович витримав цей погляд.

“Можна задовольнити, — продовжував після короткої колючої паузи, — при умові, щоб ви…”

“Я не розумію, ваше превосходительство, про що йде мова”.

“То гірше для вас, капітане, — кинув з підкресленою неприязню чиновник і самовпевнено продовжував: — Нам потрібні вірні слуги государя… Ви дворянин і повинні розуміти, що велика, єдина від Балтійського моря до Камчатки імперія потребує відданих слуг государя. Єдиний богом даний імператор, єдині помисли, єдина віра, єдина… Все має бути єдиним! І хай “убояться всі язици, яко з нами бог”… Його сіятельство граф Олексій Андрійович з дозволу імператора запроваджує військові поселення. На півдні Росії вони матимуть подвійне значення. Зміцнять військову систему керівництва державою і зіграють протверезну роль серед малоросів, схильних мріяти про вигадані вільності. Для встановлення повного спокою навіть пісні малоросійські мають бути заборонені!.. Ви мене розумієте?!”

“Не зовсім, ваше превосходительство…”

“То зрозумійте… Можемо направити вас, капітане, на роботу по жандармському відомству… Ви знаєте побут і життя малоросів… Саме по жандармському відомству ви принесете користь государю і імперії”.

“Я не підготовлений до такої роботи”, — зніяковів Котляревський.

“Можна випробувати ваші здібності… Його сіятельство граф Олексій Андрійович радить мати замашний кулак і міцні нерви”.

“Ні того, ні другого я не маю”, — тихо відповів Іван Петрович.

“Шкода… Без цих здібностей вам не піднятися вище вашого капітанського чину. Для такого бравого офіцера це вамало. — Звівшись із-за столу, чиновник особливих доручень додав: — Подумайте, капітане… Це найпочесніша служба для офіцера-дворянина… Подумайте і приходьте — я вас представлю світлійшому графу Аракчеєву…”

— Яка ганьба, — із стогоном прокляття видихав слова, яКих не міг кинути в обличчя аракчеєвському слузі. Ставало образливо за себе, за честь громадянина. Щоб забутися, линув думками до рідної тихої Полтави. Вже не застане живим свого батька. А мати ще вуркоче сивою голубкою, недосипаючи ночей, виглядаючи на шляхах полтавських свого сина з походу та розливаючи ріки гірких сліз.

Українське Полісся зустрічало натомленого подорожнього зачарованою тишею, повитими сріблом тополями та верболозами. А далі послалися сизокрилля ворсклянські, і над ними грізною сторожею замаячили полтавські дуби.

Пригадав і дуб Сірка, і Дніпрові хвилі. Наче почулася й пісня Наталки, що лягає зозулиним відголоссям на шовкові трави. Минули роки з тих пір, за які встиг пити воду в Дністрі й Дунаї, а похідна бурка пропахла вітром.

Думка про Наталку заслоняє інші спогади. Якби позбирати її пісні, то можна б звести в почуттєво вразливу дно, щоб линули вони на крилах вічності в простори часу. Хочеться з піснями увічнити ім'я Наталки. Треба написати сценічні картини і героїню назвати цим іменем. Хай мрії про неї замінять утрачені надії молодості.

Зупиняв поштового кучера, сходив з брички, брав вуздечку з рук літнього супроводжувача його в дорозі, який доглядав подарованого Отамана. В дзеркалі його великих очей бачив відблиск вірності побратима дунайських походів. .Сідав на скакуна верхом, мчав дорогою назустріч вітру так, що ледь устигав поштовий кучер гнати слідом коней, запряжених у бричку. Повітря рідного краю пестило верхівця і посміхалось до нього прозоре, блакитне небо улюбленої Полтавщини. Обабіч шляху зустрічались кучеряві сади, привітно розмахували крилами вітряки на мальовничих пригорбах, наче вітали прибуття дорожнього.

Як ніколи, здавалась тепер незрівнянно рідною земля Надворскля.

— Моя Полтавщино, чарівнице, омріяна в піснях, — шептав, як сповідь, слова…

23

А тим часом іншим шляхом котилася бричка. Десь від хуторів линула жіноча пісня і тужно билася об мури Червоногірського монастиря:

Не всі ж тії та вінчаються,

Що любляться та кохаються…

Силкуючись затамувати пісню, на монастирській вежі обзивався дзвін і його звуки гойдалися по скісних надвечірніх проміннях забагровілого сонця.

До часовеньки над шляхом виходила із брами черниця Феофанія. Тримала в руках карнавку, щоб збирати від проїжджих офірування на монастир. Так веліла ігуменя.

Журно бовваніли монастирські мури і здавався черниці замурованим увесь світ. Тільки сонце, непідвладне мурам, пливе поволі на захід, змагаючись із сумом безкрайності.

Далеко в трируччя розбігався шлях. Дивилася черниця на той шлях, прислухалася до пісні і серце до болю наповнювалось, як стиглий колос, незбагненними почуттями. Мимоволі залишала карнавку в часовеньці, йшла до перехрестя доріг. Хотіла б стати зозулею, полетіти, і хоч біля чужих гніздечок прокувати комусь щастя… Пішла назустріч тій пісні, що линула від хуторів.

Не всі ж тії та вінчаються…

Зупинилась біля калини. Зірвала пучечок, пригорнула до серця. Задивилась на віти калини — здавалося, що вони ронили сльози і часом нерозвіяні згадки.

Повіяв вітер від мурів, рвучко поніс монастирський дзвін на простори. Той дзвін ніби в'язав черницю до мурованих стін, і вона поволі повернулась до часовеньки. Взяла карнавку, сіла край шляху, виглядаючи жаданих подорожніх.

Довгі роки життя в монастирі поклали на черницю печать житейської втоми, а в очах, що глибоко увібрали в себе голубінь жіночої печалі, змагалися покора з непокорою.

Радо зустрічала людей, щоб перемовитися словом. Ось і тепер сидить, зір тоне в імлистій далечині. З неї час від часу виринають подорожні. Показалася бричка. Візник зупинив коней біля часовеньки. В одягу станового пристава зійшов подорожній із брички. Дорідна пані поволі спускалась на землю. Чоловік наблизився до часовні. Однією рукою витяг гаманець. Друга рука, видно, покалічена, не здіймалась. Дістав з гаманця карбованця, кинув у карнавку.

— Помолишся, чернице, за мене… — Обірвались слова, коли він кинув погляд на черницю.

Від несподіванки сторопів. Стояв нерухомо, лише шепотів:

— Примара… Примара за гріх мій.

Черниця не зводила очей. Пізнала колишнього лиходія Вербицького. її пронизливо докірний погляд проймав запекле його серце. Він швидко повернувся до брички.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: