Грозовий ранок – Іван Пільгук

— Голубонько, Марто! Не будемо цього разу заходити в монастир. Поїдемо додому. — Підсаджував дружину на бричку.

— Та черниця ніби на нашу колишню служницю Наталку схожа.

— Бог з тобою… То примара… Поганяй скоріше! — гукнув до кучера.

Коні рвонули з місця. Курявою від коліс обдало черницю. Дивилась услід. Не вимовила слова. Глибокі очі не ронили сліз, ще глибше пройнялися невимовною скорботою і гнівом.

24

На другий день, прибувши до Полтави, Іван Петрович завітав до Капніста, розповів про недовге перебування в столиці, де хотів, як заслужений офіцер, знайти пристойну посаду.

— Скидайте, Іване Петровичу, капітанський мундир, хоч він і прикрашений орденом святої Анни, — невимушене порадив Капніст. — Не зважайте на те, що граф Аракчеєв, ставши військовим міністром, радий одягнути в мундири всю країну і поставити фельдфебелів на всіх перехрестях доріг.

Згадка про Аракчеєва перенесла думки Котляревського до Петербурга. Мало втішного привіз він із столиці, хіба що домовився про нове видання “Енеїди”, доповненої четвертою частиною.

Слухаючи Капніста, глянув на своє капітанське вбрання, усміхнувся.

— Еге ж, капітане, — продовжував Капніст, — запам'ятайте, що наша вітчизна багата щедротами своєї землі, а найбагатша вона відставними капітанами в поцяцькованих мундирах. Та мало в ній капітанів просвіти. Крає нашу землю пітьма і ходить у ній народ, наче сліпороджений шукач світла. Наше завдання полягає зараз у тому, щоб ширити свідомість, сіяти зерна гуманізму, пробуджувати громадянську гідність!

Капніст розповів про свій проект відкриття в Полтаві Будинку для виховання бідних дворян.

— В будинку дамо змогу навчатися не тільки дворянським дітям, а й здібним юнакам з інших верств. Дух вільності ми розбуджуватимемо вихованням. Пам'ятаєте, як сказав поет:

О! вы, счастливые народы,

Где случай вольность даровал.

Ці слова оди “Вольность” Радіщева добре знав Котляревський і відповів Капністові:

— А інший поет сказав так:

Везде, где кущи, села, грады

Хранил от бед свободы щит,

Там тверды зиждет власть ограды

И вольность узами теснит.

Капніст поклав руку на плече Котляревському, зауважив:

— Поет, що написав прочитані вами слова, сидить перед вами і сивою своєю головою думає про наше майбутнє. А тоді, коли писалася “Ода на рабство”, поет був молодший, ніж ви зараз. Він своєю одою відповів на указ цариці Катерини 1783 року про закріпачення селян України. Імператриця, збагнувши мудрість тиранів, могла одноразово і заборонити вживання слова “раб” і фактично узаконювати рабство… А тепер тисячі чиновників охороняють ці закони рабства.

Василь Васильович задумався. Пасма його сивих кучерів упали на чоло.

— Треба вірити в майбутнє… — вів далі він. — Ви ще молода людина і ближче станете до того майбутнього. Слава нашої вітчизни в її майбутньому. В це ми, просвітителі, віримо. Світ розуму, науки, благородства переможе! Отож закликаю вас стати на чолі нашого нового виховного закладу, що відкривається за моїм проектом. Я буду вас рекомендувати на засіданні “Приказа общественного призрения”… На нові подвиги, капітане, во ім'я благородного просвітительства! Пам'ятайте, хто любить сонце, той не може не любити дітей!

Після цього Капніст перевів розмову на інше, розпитував про події на турецькому фронті.

Вийшовши з будинку Капніста, Іван Петрович повернув не додому, а до центральної площі, посеред якої підносилась колона ще не закінченого пам'ятника “Слави”, що за проектом професора Академії художеств Томаса-де-Томана мав символізувати історичну перемогу над шведами в 1709 році. Навколо цілим ансамблем розкинулись в стилі ампіру прикрашені колонами урядові будинки. Оглядав архітектурні деталі споруд. Стиль подобався, хоч і не задовольняв своєю крижаною врочистістю. Чогось не вистачало. Але чого — не міг відповісти. І тільки коли пролунали десь з Кобищанів надвечорові дівочі пісні, — здогадався: “Тут не вистачає народу”.

З цими думками пішов старими вулицями міста. Куди простував — не знав. Потім похопився — зачаровано линув назустріч пісні, що доносилася з околиці. Поставали перед очима знайомі з дитинства завулки, доріжки. Ось уже й Ворскла, і пісня все голосніше розноситься в просторах, губиться разом з останнім промінням сонця.

Зоріло щедро розсипаними перлами оксамитне небо, коли Іван Петрович повернувся додому.

“Хто любить сонце, той не може не любити дітей” — ці слова старого просвітителя не сходили з думки.

“Сонце і діти, — бриніло в уяві. — Сонце — початок всього живого на землі. Народи на зорі свого відродження зігріваються його проміннями…”

Незабаром почав працювати в Будинкові для виховання бідних, а після денних турбот розповідав матері про дітей, разом з нею радів і тривожився. Здавалося, в цій задушевній розмові брали участь, оживали вправлені в темні рямця портрети на стінах: в одягові соборного диякона дід і батько — ретельний службовець полтавського магістрату..

Стомлена мати починала засипати. А Івану Петровичу ще хотілося розповідати, виливати радощі й болі. Але кому?.. Стривай, ось вона, подруга ще семінарських років, — скрипка. Брав її — і лилися звуки. То були не тільки примітиви семінарських вправ, а й мелодії народних пісень, сповнені чарівної фантазії каприччіо молодого Паганіні, з якими познайомився в армії. Далі переходив до вільних імпровізацій — і в звуках народжувались картини, випливали улюблені в мріях троянці. Вони несли по латинській землі свої звичаї і молоду силу…

25

З учнями зустрічався Іван Петрович не тільки в школі. Часто надвечір вони приходили до його будинку, приносили радість, цікаві вигадки.

Можна було попустувати на просторім соборнім майдані або подивитися з гори на Ворсклу і далекі простори кучерявої Полтавщини.

Одного разу, коли схилилося надвечір сонце над Буланівським лісом, прийшли учні і принесли з собою аж дві несподівані вигадки. Перша вигадка — невеликий візок-самокат, що рухався, коли, сидячи в ньому, хтось крутив круглий обідок. Друга — удосконалений паперовий змій, який од вітру високо здіймався, підтримуваний розпростертими паперовими крильми.

— Це ми самі вигадали, — доповів Мишко Остроградський.

— Добре. Завжди треба щось цікаве вигадувати. Хлопці розважались, а Іван Петрович сів на східцях рундучка. Навколо нього збилися хлопці.

— От якби ще вигадати таку повозочку, щоб сісти в неї і полетіти аж до хмар, — мріяв Мишко.

— То не можна, — говорили інші.

— Чому не можна?

— Перекинешся!

— А коли добре обчислити…

— Ти мастак обчислювати, але тут не допоможе.

— Скажіть, Іване Петровичу, чи допоможе тут обчислення?

— Обчислення — то велике діло… А знайте, хлопці, уже є такі знаряддя, що дають змогу людині літати в повітрі.

— Отож… Я ж говорив, а вони кажуть, що вигадка, — кинув Мишко.

— Як же то літають?

— Такі є повітряні кулі. Наповнюють кулю газом воднем, який значно легший за повітря. Тому така куля підіймається вгору і тягне за собою корзину, в якій сидять люди… Недавно в Петербурзі один учений на такій кулі піднявся в повітрі на височінь до трьох верст!

— Ого! То аж за хмари?

— Так можна до зірок долетіти, — радів Мишко.

— Не долетиш… Гріх… Бог громом уб'є, — нерішуче обізвався один.

— Будуть часи, коли наука сягне і до зірок, — пояснював Іван Петрович. — Зірки — то ж такі великі кулі, як і наша Земля.

Вже сонце заховалося за лісом, сутеніло. Хлопці почали спостерігати, як поволі з'являються зорі на небі.

— От уже з'явилася планета-красуня Венера. Вона найяскравіша буває або звечора, або вранці. Треба ловити зором і Меркурія. Він теж пишається серед зірок на початку вечора або вранці. А згодом доберемося і до Марса…

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: