Грозовий ранок – Іван Пільгук

— Ке мені свою руку, чоловіче! — Взяв руку, стиснув її і голосом поважного господаря додав: — Рука жорстка, мозоляста і без злодійської лихоманки. По очах бачу, що чоловік путящий. А наші діди навчали: “Коли їси святий хліб, то дай і тому з'їсти, хто прийде до твоєї трапези”. Отож сідай, чоловіче, біля нас і покуштуй чумацької тарані та чабаку. А може, й кулешу поглитаєш з вагана.

— Спасибі, — відповів, сідаючи на землю, невідомий. їв він швидко, важко дихаючи. При світлі вогнища можна було примітити на щоці в нього закруглений, ще свіжий шрам. Увага всіх була звернута на несподіваного гостя. Він подякував за вечерю і схилив голову на руки.

— З яких країв ідеш, чоловіче? — приязно обізвався з гурту старечий голос.

Ніби прокинувся від сну мандрівник.

— З яких країв, легко вам питати… З тих країв, де залишив найдорожчі дні свого життя. Чули про турбаївців?

— О чули, чули!..

— Звичайно, чули!..

— То ти з Турбаів?

— Бодай не казати, не згадувати. Воювали ми довго з царським військом. Але несила… Здались у літню спеку цього року. Зруйнували, спалили дотла кожен двір люті гусари. Перетворили наше квітуче село на гробовище…

Полилась наповнена гіркотою розповідь.

— Всіх непокірних погнали царські гусари десь на заселення південних степів. А я не піддався посіпакам, утік…

Голос оповідача забринів гнівом і обірвався. Чоловік звівся, взяв у руки палицю.

— Куди ж ти зібрався? Можемо тебе приютити на ночівлю…

— Спасибі за ласку. А приютить мене темна ніч серед степу.

Юнак із скрипкою в руці підійшов до мандрівника, потис його руку.

— Ти вразив моє серце… Скажи, як звати тебе, куди тепер мандруєш? Може, будеш у Полтаві, то…

— Ні, мої шляхи стеляться лісами та байраками. Кажуть, нескорені люди помандрували на Кубань, а дехто за Дунай… Може, і я натраплю на ті шляхи. Маю добрих побратимів, десь чекають. Охрестили мене Семеном, а прозивають Битим, — кинув, уже ідучи по шляху, подорожній. Ще зупинився, поглянув убік, де світились вогні панського палацу, і грізно посварився дужим кулаком:

— Веселіться, прокляті!

Почувся віддаля кличний свист і якийсь гук. Постать мандрівника ніби розвіялась у пітьмі. Тільки там, куди пішов він, розлягалася і поволі стихала пісня, завмираючи в бездонні неба:

Гомін, гомін по діброві,

Туман поле покриває…

А коли зовсім завмерла пісня, кобзар тихо промовив:

— Добрий співака, щасти йому в путі-дорозі… Догорало вогнище, налягала темінь на землю. Але молодь не розходилася.

— Послухати б ще думу про Марусю Богуславку, — обізвалася з гурту дівчина.

— Про Морозенка, Наливайка і Остряницю, — додав парубок.

— То підкиньте ще хмизу до вогнища, а я трохи поладнаю струни, — відповів кобзар.

Швидко юнаки шаснули на берег, набрали оберемки гілля. Спалахнуло багаття, жбурляючи в темінь неба вогняні жмутки, які, розсипаючись, падали на землю червонястими бризками. Обважніле згаром повітря щільніше кутало землю.

— Слава не вмре, не поляже, всьому світу розкаже, — почав кобзар, а далі полилися його співи, наповнюючи збуджену уяву полтавського юнака.

Коли співак обривав речитативи паузами, то його бандура своїм гудінням продовжувала промовляти не домовлене в думі. Під цей спів мереживом снувалися думки-картини…

Це ж жива історія народу. Вона вся в пісні… Тут можна пізнати велике вічноживе серце народу. Просторами рідного краю в кривавій боротьбі змагалася воля з неволею, засіваючи трупом поля боїв. Жалощами никла трава на полі, і вітри несли до майбутніх поколінь розлогу пісню, думу та надію…

Думкою обіймався з героями Вергілієвої “Енеїди”. Наче вичитував на її сторінках, як колись у семінарії, про славні походи троянців. Пригадалося, як тоді перемайстровував на свій лад вергіліївський вірш, за що прозвали його семінаіристи римачем.

Линули, як широка повінь, мрії юнака, а з ними росли і мужніли настирливі думки. В душі прокидалося щось раніше невідоме. Стривожена думка виривалася на волю, як; розбуркана пташка із клітки. Палка уява заповнювалася близькими, рідними картинами. Ніби самі герої древнього Вергілія перевдягалися в кобеняки і козацькі жупани, ставали близькими до сучасності, рідними братами, а береги давньої латинської землі заквітчувалися широколисттими тополями, сумовитими вербами, вишневими садками рідного краю, просторами якого звучить голосна мова народу, виплекана в історичних бурях і мирній хліборобській праці.

Нові й нові думи розгорталися за кобзарським співом, снувалося мереживо римованих рядків, що лягали основою перелицьованої “Енеїди”. А коли замовкав співець, то урочиста тиша ніби продовжувала уронену ним мелодію, і зорі напилялися нижче, слухаючи та впиваючи в себе кришталеві звуки землі…

Ніч пливла, як важкий човен у безкрайому морі. Уже помилився на небі золотавий Чумацький Шлях. З заходу підіймалися темні хмари, повіяв вітер, почувся відгомін громовиці, не зовсім звичайної для передосені. Молодь поволі розходилась. Пошкутильгав і кобзар до своєї хати…

А юнакові ще довго вчувалися співи та звучання бандурці, і перед очима розкривалися якісь вікові завіси, поставали ще не пізнані, не зміряні зором, не доторкані мріями далі. На тлі голубого безмежжя ніби гойдалися, щезали і знову виринали обриси краєвидів і силуетів. Вони поволі пливли, ринули. Хотілося збагнути таємниці того безмежжі. Думка росте, несеться на невидимих крилах, поринає в глибину минувшини, кружляє голубкою біля тієї корчми, щр самотньо причаїлася край шляху, зазирає в похиле вікно, щоб пізнати заховані таємниці. Серед хмар блукає блідий місяць, ніби шукає десь пристановища на незахмареному плесі неба. Але темні хмари закривають його і зловтішно торжествують свою перемогу. Густа темінь пливе назустріч світанкові. В небі гримить. Надходить грозовий ранок.

2

Важко розвіяти думи, коли вони опановують почуттями, викликають бажання збагнути невідомий світ. Тоді кожна видима під час подорожі картина породжує живе слово великої повісті-поеми, і уява перегортає її сторінки, переноситься в епоху, овіяну невмирущими піснями, переказами, думами.

Другий день мандрівки приніс нові враження. Пан Сухопень був у доброму гуморі. Він навіть посадив найнятого учителя в бричці поруч з собою і назвав його Іваном Петровичем. Та чому й не бути йому в доброму гуморі? Дуже припав до душі вчорашній бенкет у великосвітському палаці. Особливо сподобалося, як потішав придворний блазень гостей. А червона чирва, налатана ззаду на штанях, що мінилася в інші кольори, коли блазень кланявся панству, повертаючись задом до менш вельможних гостей, весь час мерехтіла в очах і викликала посмішку. Є чому повчитися з розваг панства і повезти у свій, хоч і не дуже вельможний, але багатий будинок.

До того ж пан Сухопень радів з нового придбання. Він порадував вельможного Попова, подарувавши барана бухарської породи, а той у свою чергу подарував йому молоду дівчину-кріпачку Наталку, яка, прислужуючи у панських горницях, навчилася одягати панночок та зашнуровувати огрядну пані. Всю цю корисну науку має привезти Сухопень до свого будинку.

Трьома добрими кіньми правив старий кучер. За бричкою у простому кованому возі їхав панський кухар. На воза посадили і “кріпацьку душу” — Наталку.

Коні збивали копитами куряву, і вона неслася за вітром, стелячи в просторах осінню печаль, що проймала дівоче серце. В сумному гудінні вітру, який бився об придорожню стерню, вчувалися їй і тихий материнський спів, і прокльони бездольців. Сиділа нерухомо, наверталися сльози на очі, крили туманом усе навколишнє. Лише дорога стелилася в каламутну невідомість. Журавлі, відлітаючи в теплі краї, ронили на землю жалібне курликання і несли за собою прощальну гіркоту.

Щось мугикав стиха старий кучер. Панові не сподобалось його тоскне наспівування, і він почав жартувати:

— Чого ти, Микито, все однієї бубониш?

— Співаю про конячу душу…

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: