Грозовий ранок – Іван Пільгук

— У тебе не тільки теляча голова, а й свиняче рило!

Далі розгорнув журнал і вивів одиницю таким рвучким рухом, що аж скрипнуло перо.

Почувся дзвоник на перерву. Законоучитель кібчатимн нігтями схопив журнал і швидко вийшов з класу, понісся, як сполоханий журавель.

Учні зелементували, підстрибуючи:

— Теляча голова… Ме… Ме…

Друзі підійшли до Остроградського.

— Добре ти провчив його.

— А тепер. Мишко, розкажи добре нам задачу. Незрозуміла…

— Задачу цю можна простіше розв'язувати, ніж у книзі.

Мишко пояснював.

— Дивись, то це ж зовсім просто… Тільки треба догадатися. Спасибі, Мишко!

Потім розпочався урок з математики. Учитель дав завдання. Остроградський швидко розв'язав задачу і заходився креслити лінії, що розпочав ще на уроці закону божого. До нього підійшов учитель.

— Розв'язав уже?

— Уже.

Вчитель узяв зошит, подивився.

— Відповідь вірна. Але розв'язано не по-книжному.

— По-книжному довго, а так простіше.

— А це що ти креслиш?

— Хочу обчислити кут од планети до Землі.

— То діло не нашого розуму…

— Але ж цікаво…

— Краще розв'язуй по-книжному задачу, — зауважив учитель і пішов до інших учнів…

Невдовзі після пам'ятного уроку закону божого учні сповідалися у церкві перед причастям. Дійшла черга до Мишка Остроградського. Насуплений панотець сердито нахилив його голову до церковної книги в бляшаній оправі, накрив чорним покривалом і почав сповідати.

— Скажи, чи маєш гріхи, отроче?

— Маю…

— А чим нагрішив?

— Тим, що поклав свою телячу голову та свиняче рило на священну книгу.

Панотець затупцював, переступаючи з ноги на ногу, як кінь під мухами, але не міг порушувати ходу сповіді. Лише блаженним голосом повторював:

— Прощається і розрішається… Прощається і розрішається…

Правою рукою панотець хрестився, а лівою забрався під чорне покривало, намацав голову Мишка і щипав його за вухо.

Коли виходив Мишко з церкви, його товариші запитали:

— А чого в тебе сльози на очах?

— Від щирої сповіді і каяття.

Та цим не закінчилося покарання Мишка Остроградського. Законоучитель поскаржився на нього наглядачеві Івану Петровичу.

— Закону божого не вчить… Богохульствує, творя гординю во храмі божім…

Іван Петрович покликав Остроградського до себе в кабінет.

— Розкажи, Мишко, чим ти провинився і на уроках математики, і на уроках закону божого?

— Математику я дуже люблю. Хочеться робити більші обчислення і розв'язувати складніші задачі.

— А закон божий? Чим ти розгнівив панотця?

— Розгнівив тим, що відповідав про святу Марію та про сорок святих так, як вони намальовані у нашій церкві, у Говтві.

Іван Петрович зацікавився розповіддю Мишка.

— Приїхали б до нас та подивилися, як запорожці порозмальовували… Люди моляться до тих ікон і завжди свічки до них ставлять.

— Це дуже цікаво. При нагоді приїду.

— Ото добре… А панотця я більше не дратуватиму. Хай він сказиться… Бачите оце в синцях вухо? То він мене так сповідав перед самим престолом божим.

Іван Петрович подивився на синці, поклав руку на голову хлопця, по-батьківському провів по світлій чуприні.

— З тебе. Мишко, люди будуть… А в твою Говтву я колись поїду подивитися на ті картини, що про них розповідаєш.

27

Рано-вранці Іван Петрович любив ходити, де найбільше збирається народу: чи то на монастирський цвинтар, чи на базар.

Якось у неділю спостеріг він по дорозі до монастиря зборище людей, що слухали двох мандрівних дяків, які разом з солдатом виконували пісню “Всякому городу нрав й права”. Дяки тягли верескливим голосом, а солдат густим басом ніби ударяв у бубон. Далі дяки замовкли, тільки солдат наспівував:

Задумали базилевці

Свій вік вкоротити,

Козаченьків-вергунівців

Та й закріпостити…

Составили вергунівці

З Турбаями ряду —

Обступили панську оселю

Спереду і ззаду.

Не дослухавши пісні, Іван Петрович, упізнавши співака, обізвався:

— Це ти, Семене?!

— Я, батьку отамане!..

З цими словами співак, спираючись на костур і шкутильгаючи на одну ногу, підійшов до Івана Петровича.

— Де ж ти таку пісню взяв?

— Сам вигадав про те, що було в наших Турбаях. Обнялися, як давні друзі, по-козацькому — тричі навхрест.

Серед гурту людей пронісся гомін:

— Дивись… Такий пан, а обнімається з простим солдатом!

— Душа ж однакова, що в простого, що в пана.

— Не завжди однакова… У кого добра, а у кого зла. Перше, про що запитав Семен, це:

— А чи живий ще той кінь, що його викохали і подарували вам задунайці, назвавши Отаманом?

— Живий, занудився на стайні без походів…

— Треба розвіяти його тугу!

— О, напевно, розвіємо!

Іван Петрович повів гостя до свого дому. Але Семен зажадав передусім зайти на стайню — глянути на коня.

— Здоров, задунайський друже!

Кінь підняв голову, тихо заіржав, ударив копитом, нагнув шию.

— Пізнав, — задоволене мовив Семен і погладив шию, голубливе потріпав гриву.

Господар повів гостя до вітальні, почав частувати вишнівкою. Але Семен не дуже квапився до пиття, бо стільки приніс з собою вражень, що не міг усього разом розповісти. Ніби не вистачало йому слів, щоб ними переказати свої життєві пригоди. Найбільше купчилися спогади про задунайські мандрування, походи, бої, і він розповідав повагом, добираючи дотепні слова.

— Брали ми і Ізмаїл, і під Слободзеєю з турком билися…

Слово “Слободзея” вимовив урочисто.

— Тут наш командир запитав охочих добровільно піти на сто смертей! Треба вночі зняти турецького вартового, вчинити переполох у їхньому таборі, щоб тим часом кинутися на ворогів з іншого боку. Визвався на це діло мій побратим, з Донщини родом, Іваном його звали. Тут заскребло в моїй душі. “Не відстану від тебе, — кажу йому, — з тобою в огонь і в воду, на сто смертей піду з тобою!” Отож пішли на це діло удвох. Підібралися тихенько до турецького вартового, який незчувся, як я розмахнув шаблюкою і супостатську макітру одділив од плечей. Підбігло ще кілька бусурманів, залементували, як коти напровесні. Ми не тікали, завзято відбивалися, кололи, різали без розбору. А тут ударили збоку наші. Зчинилася бійка. Пішли кулачні накарпаси, у виски і в зуби стусани. Од злості всі осатаніли. Побратим мій попався в коло ворогів, мов між вовків. Я, нап'явши всі жили, кинувся рятувати його. Думаю, не сто раз умирати… Та не встиг визволити завзятого друга. Підтятий ворогами, упав він. Я люто одбивався, чув, як наші вже близько гукали. Страшна халазія пішла. Та в голові потуманіло мені від болю в нозі… упав. Був ранок, коли прокинувся, у крові весь. Не міг звестися на ноги. Підповз до побратима. Лежав він ниць. Повернув його лицем до сонця, що ледь показалося, розстебнув груди, слухаю — ще не потеряв він духу. Тяжко поранений був у голову. Що робити? Кинути напризволяще товариша не годиться. У нього ж на Донщині, казав, мати і сестра є. Почав його підіймати, та не вистачало сили. На мить моє серце наче розкисло — заплакав, а потім почав рачкувати і волочити за собою побратима через трупи, туди, де майорів наш прапор над Слободзеєю. Ліз, ліз, та не вистачило сили і опам'ятався вже в лазареті, Лежав там біля мене і побратим.

Іван Петрович, слухаючи розповідь, дещо занотовував на папері. Семен закінчив словами:

— Отаке буває з нашим братом, що шукає правди по країнах далеких.

Послухавши розповідь, Іван Петрович зачитав Семенові занотовані рядки:

Любов к отчизні де героїть,

Там сила вража не устоїть,

Там грудь сильнійша од гармат…

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: