Мишко пояснював.
— Дивись, то це ж зовсім просто… Тільки треба догадатися. Спасибі, Мишко!
Потім розпочався урок з математики. Учитель дав завдання. Остроградський швидко розв'язав задачу і заходився креслити лінії, що розпочав ще на уроці закону божого. До нього підійшов учитель.
— Розв'язав уже?
— Уже.
Вчитель узяв зошит, подивився.
— Відповідь вірна. Але розв'язано не по-книжному.
— По-книжному довго, а так простіше.
— А це що ти креслиш?
— Хочу обчислити кут од планети до Землі.
— То діло не нашого розуму…
— Але ж цікаво…
— Краще розв'язуй по-книжному задачу, — зауважив учитель і пішов до інших учнів…
Невдовзі після пам'ятного уроку закону божого учні сповідалися у церкві перед причастям. Дійшла черга до Мишка Остроградського. Насуплений панотець сердито нахилив його голову до церковної книги в бляшаній оправі, накрив чорним покривалом і почав сповідати.
— Скажи, чи маєш гріхи, отроче?
— Маю…
— А чим нагрішив?
— Тим, що поклав свою телячу голову та свиняче рило на священну книгу.
Панотець затупцював, переступаючи з ноги на ногу, як кінь під мухами, але не міг порушувати ходу сповіді. Лише блаженним голосом повторював:
— Прощається і розрішається… Прощається і розрішається…
Правою рукою панотець хрестився, а лівою забрався під чорне покривало, намацав голову Мишка і щипав його за вухо.
Коли виходив Мишко з церкви, його товариші запитали:
— А чого в тебе сльози на очах?
— Від щирої сповіді і каяття.
Та цим не закінчилося покарання Мишка Остроградського. Законоучитель поскаржився на нього наглядачеві Івану Петровичу.
— Закону божого не вчить… Богохульствує, творя гординю во храмі божім…
Іван Петрович покликав Остроградського до себе в кабінет.
— Розкажи, Мишко, чим ти провинився і на уроках математики, і на уроках закону божого?
— Математику я дуже люблю. Хочеться робити більші обчислення і розв'язувати складніші задачі.
— А закон божий? Чим ти розгнівив панотця?
— Розгнівив тим, що відповідав про святу Марію та про сорок святих так, як вони намальовані у нашій церкві, у Говтві.
Іван Петрович зацікавився розповіддю Мишка.
— Приїхали б до нас та подивилися, як запорожці порозмальовували… Люди моляться до тих ікон і завжди свічки до них ставлять.
— Це дуже цікаво. При нагоді приїду.
— Ото добре… А панотця я більше не дратуватиму. Хай він сказиться… Бачите оце в синцях вухо? То він мене так сповідав перед самим престолом божим.
Іван Петрович подивився на синці, поклав руку на голову хлопця, по-батьківському провів по світлій чуприні.
— З тебе. Мишко, люди будуть… А в твою Говтву я колись поїду подивитися на ті картини, що про них розповідаєш.
27
Рано-вранці Іван Петрович любив ходити, де найбільше збирається народу: чи то на монастирський цвинтар, чи на базар.
Якось у неділю спостеріг він по дорозі до монастиря зборище людей, що слухали двох мандрівних дяків, які разом з солдатом виконували пісню “Всякому городу нрав й права”. Дяки тягли верескливим голосом, а солдат густим басом ніби ударяв у бубон. Далі дяки замовкли, тільки солдат наспівував:
Задумали базилевці
Свій вік вкоротити,
Козаченьків-вергунівців
Та й закріпостити…
Составили вергунівці
З Турбаями ряду —
Обступили панську оселю
Спереду і ззаду.
Не дослухавши пісні, Іван Петрович, упізнавши співака, обізвався:
— Це ти, Семене?!
— Я, батьку отамане!..
З цими словами співак, спираючись на костур і шкутильгаючи на одну ногу, підійшов до Івана Петровича.
— Де ж ти таку пісню взяв?
— Сам вигадав про те, що було в наших Турбаях. Обнялися, як давні друзі, по-козацькому — тричі навхрест.
Серед гурту людей пронісся гомін:
— Дивись… Такий пан, а обнімається з простим солдатом!
— Душа ж однакова, що в простого, що в пана.
— Не завжди однакова… У кого добра, а у кого зла. Перше, про що запитав Семен, це:
— А чи живий ще той кінь, що його викохали і подарували вам задунайці, назвавши Отаманом?
— Живий, занудився на стайні без походів…
— Треба розвіяти його тугу!
— О, напевно, розвіємо!
Іван Петрович повів гостя до свого дому. Але Семен зажадав передусім зайти на стайню — глянути на коня.
— Здоров, задунайський друже!
Кінь підняв голову, тихо заіржав, ударив копитом, нагнув шию.
— Пізнав, — задоволене мовив Семен і погладив шию, голубливе потріпав гриву.
Господар повів гостя до вітальні, почав частувати вишнівкою. Але Семен не дуже квапився до пиття, бо стільки приніс з собою вражень, що не міг усього разом розповісти. Ніби не вистачало йому слів, щоб ними переказати свої життєві пригоди. Найбільше купчилися спогади про задунайські мандрування, походи, бої, і він розповідав повагом, добираючи дотепні слова.
— Брали ми і Ізмаїл, і під Слободзеєю з турком билися…
Слово “Слободзея” вимовив урочисто.
— Тут наш командир запитав охочих добровільно піти на сто смертей! Треба вночі зняти турецького вартового, вчинити переполох у їхньому таборі, щоб тим часом кинутися на ворогів з іншого боку. Визвався на це діло мій побратим, з Донщини родом, Іваном його звали. Тут заскребло в моїй душі. “Не відстану від тебе, — кажу йому, — з тобою в огонь і в воду, на сто смертей піду з тобою!” Отож пішли на це діло удвох. Підібралися тихенько до турецького вартового, який незчувся, як я розмахнув шаблюкою і супостатську макітру одділив од плечей. Підбігло ще кілька бусурманів, залементували, як коти напровесні. Ми не тікали, завзято відбивалися, кололи, різали без розбору. А тут ударили збоку наші. Зчинилася бійка. Пішли кулачні накарпаси, у виски і в зуби стусани. Од злості всі осатаніли. Побратим мій попався в коло ворогів, мов між вовків. Я, нап'явши всі жили, кинувся рятувати його. Думаю, не сто раз умирати… Та не встиг визволити завзятого друга. Підтятий ворогами, упав він. Я люто одбивався, чув, як наші вже близько гукали. Страшна халазія пішла. Та в голові потуманіло мені від болю в нозі… упав. Був ранок, коли прокинувся, у крові весь. Не міг звестися на ноги. Підповз до побратима. Лежав він ниць. Повернув його лицем до сонця, що ледь показалося, розстебнув груди, слухаю — ще не потеряв він духу. Тяжко поранений був у голову. Що робити? Кинути напризволяще товариша не годиться. У нього ж на Донщині, казав, мати і сестра є. Почав його підіймати, та не вистачало сили. На мить моє серце наче розкисло — заплакав, а потім почав рачкувати і волочити за собою побратима через трупи, туди, де майорів наш прапор над Слободзеєю. Ліз, ліз, та не вистачило сили і опам'ятався вже в лазареті, Лежав там біля мене і побратим.
Іван Петрович, слухаючи розповідь, дещо занотовував на папері. Семен закінчив словами:
— Отаке буває з нашим братом, що шукає правди по країнах далеких.
Послухавши розповідь, Іван Петрович зачитав Семенові занотовані рядки:
Любов к отчизні де героїть,
Там сила вража не устоїть,
Там грудь сильнійша од гармат…
28
З того часу, як оселився Семен у будинкові Котляревського, дозвілля Івана Петровича заповнювалось не тільки музикою, а й розповідями, новими анекдотами, жартами. Сюди приносив свою втому і секретар “Приказа общественного призрения” Стеблін-Камінський.
— Прийміть до свого куреня! — звертався Стеблін, і на його добродушному обличчі зморшки складалися в усмішку, а риженькі вусики підіймалися догори.
— Просимо гостя до вітальні, — запрошував Семен. — Попробуєте сьогодні нашого борщу. Сам наварив.
— Смачний?
— З перцем! Коли облити таким борщем собаку, то забіжить під три чорти або сказиться. А нашому братові нічого. Звикли і до перцю, і до всього гіркого, як циган до хрону.
Іван Петрович у домашньому халаті виходив назустріч, вів гостя до вітальні. А Семен починав поратися біля самовара, роздмухуючи вугілля халявою свого чобота, жартуючи:
— Таке знаряддя циган ковальським міхом називає. Коли смеркалося, Семен запалював грубку. Свічки не світив, щоб не чадити в хаті. Досить було освітлення, що падало від грубки, гойдаючи велику, кудлату Семенову тінь, коли він підкидав дровинячку або ворушив жар. Спалахувало полум'я і, ніби брижі по воді, розпливалося по кімнаті світло, лягало на задумливе лице Івана Петровича. Радо розповідав про вихованців, називаючи свій заклад не інакше, як будинок для бідних, бо не любив офіційного — “Будинок для виховання бідних дворян”. З розповідей Івана Петровича Семен уже знав імена вихованців.