Грозовий ранок – Іван Пільгук

— Князю, що сталося? Зчинився десь заколот кріпаків? — тривожно запитала княгиня.

— Ні… На цей раз приголомшена вся Росія! — відповів Лобанов-Ростовський, і зморшки збіглися на його чолі. — Наполеон без оголошення війни переправив свою численну армію через Німан і розгорнув наступ. Імператор залишив Вільно. Наша армія відступає до Смоленська.

Виконавці головних ролей, почувши незвичайне повідомлення, звільнились від обіймів і, наче провинившись, сходили зі сцени.

Іван Петрович, похиливши голову, тривожно стояв перед князем, наче сподівався його розпоряджень.

Княгиня, вражена повідомленням, ніби скам'яніла на мить. Збагнувши сувору правду почутого, вона опустилась на коліна, її приклад наслідували інші. Запанувала тиша, яку порушив губернатор:

— Завтра в соборі буде відправлено молебень за спасіння Росії…

Рано на другий день обізвався соборний дзвін, а за ним з протилежної гори загув монастирський бас, і незабаром почали вторити дзвонами всі церкви міста. Народ висипав на вулиці, повалив до соборної площі, йшли ремісники, міщани, чумаки. Першими обзивалися на дзвони купці, хрестячись та зітхаючи, просячи бога, щоб менше матеріальних повинностей накладала на них війна.

В натовпі біля собору з'явився старець, захожий із заселених старообрядцями-розкольниками сіл на півдні Полтавщини. Навколо нього купчилися старі чоловіки та жінки, слухали розповіді про появу анцихриста.

Одягнувши капітанську форму, Іван Петрович прибув до своїх вихованців.

— На нашу вітчизну напали полчища завойовника Наполеона Бонапарта, — заговорив він. — Уже кілька років Наполеон виношував наміри іти походом на Москву. Йому легко давалися перемоги в Європі.

Далі, розповівши про окремі героїчні епізоди історії свого краю, закінчив:

— Будемо всіма помислами і почуттями зі своїм народом…

Під звуки шкільного оркестру колона рушила на соборну площу. Попереду ішов Котляревський. Люди на вулицях розступалися…

— Це ж наш Іван Петрович, — чулися голоси.

— Та яких соколят веде за собою!

— Який сокіл, такі ж соколята… Дзвони заглушували розмови людей. Під час молебства Іван Петрович помітив стару жінку в чорному вбранні, що стояла на колінах і била поклони.

— Моя сердешна мати… Молиться, як завжди, за сина, передчуваючи розлуку.

Поруч стояв суворо-задумливий Семен Битий. Він не клав на себе хрестів, не бив поклонів, не ронив, як інші, сліз. Тільки пасма розкуйовдженого волосся настовбурчилися, як пір'я в орла перед раптовим злетом.

Кинув Іван Петрович погляд на своїх вихованців, що стояли понурі, стривожені. Хотілося притиснути до грудей кожного, відчути биття збентеженого серця.

Не знав, на що зважитись, — чи йти в похід, чи послухатись розумної поради старого Капніста: “Капітанів у мундирах багато, а нам треба капітанів духу, освіти”.

Згадав про вороного Отамана, що занудився у стайні. Поезія походів заповнювала уяву. Озирав кількатисячний натовп. Коливалися простоволосі голови. Котилися передзвони церков, і линули з ними настирливі пекучі думи…

Увечері зійшлися в будинкові Котляревського друзі. За звичкою Семен Битий сидів на низенькому стільчику біля порога. Він прислухався до розмов. Сивою голубкою вуркотала біля сина мати, дивлячись на нього благальними, повними сліз очима.

— Коли побачила тебе, Іваночку, біля собору у парадній формі, серце моє заридало. Думаю — в похід збираєшся… От і зараз дивлюся на тебе, а уявляю в поході… Не кидай мене, горем битої старої.

— Заспокойтеся, мамо. І без мене знайдеться багато хоробрих воїнів, щоб розбити ворога. Спіть спокійно, мамо.

— Не покинеш?

— Не покину…

Утираючи сльози, мати залишила вітальню.

— Звісно, мати, — зітхнув Семен. Точилися розмови про події, про те, що цар Олександр І взяв на себе командування військами.

— Мені здається, — говорив Іван Петрович, — що царям краще б царювати. В такій країні, як наша, де земля тече молоком і медом, є над чим порядкувати. А війна — це діло тих, хто зна воєнне ремесло.

Іван Петрович розповідав про історію приходу до влади Наполеона, про його політичні інтриги, позування перед своїми фаворитами та чутливими до пригод дамами завойованих міст.

— Войовничий запал, посіяний Наполеоном, може швидко розвіятись при перших утрудненнях і поразках. Французький полководець виявив уміння завойовувати держави. Але він зумів і накивати п'ятами з Єгипту, коли там спіткали його невдачі.

— Отак чоловік куйовдить увесь світ, глитає, як галушки, цілі царства, а довоюється до того, що й йому жаба цицьки дасть, — жартував Семен, а потім, зітхнувши, додав: — Ще не встигла прочахнути земля від турецької війни, а тут знову баталії почалися.

— Може, й нам ще доведеться воювати, — прикинув своє слово Стеблін-Камінський.

— Та до цього діла ми звикли. Ось і я… Хоч накульгую, а на війну пішов би. Козакам таке — або хліб молотити, або ворога бити, аби була робота…

— Може бути робота й козакам, — роздумливо відповів Іван Петрович. — Досвід Антона Головатого та історія з задунайськими січовиками може повторитися. Треба лише кинути клич, який би припав до серця козацтву… Хоч уже й поржавіли батьківські шаблі, та іржа ще не поточила козацького духу.

Від цієї розмови очі у Семена заіскрилися. Він неквапливо пішов на стайню, оглянув Отамана, а повернувшись, знову слухав розмови. Тихо повторив:

— Іржа не поточила козацького духу…

30

Вісті про швидкий наступ наполеонівських військ сіяли різні розмови. Тепер Семен частіше ходив на стайню, гладив ворону шию Отамана, окульбачував його і тихо казав:

— Старієш, друже? Занудився без походів? Давно пив воду з Дунаю?

Кінь іржав і греб копитом. Для Семена то було прикметою наближення походу. Потім ішов у місто, прислухався до балачок, а повернувшись, розповідав Івану Петровичу про все, що чув, і бачив, як неспокійно тримає себе вороний Отаман.

Потай витягав із своєї давньої торби сурму, яку приніс із-за Дунаю, продував її і знову обережно ховав.

Недаремними були Семенові передчуття. Саме в той час, як російська армія залишила 6 серпня Смоленськ, відступаючи до Москви, а 8 серпня імператор призначив командуючим усіма арміями генерала Кутузова, на Україні почалося формування добровольчих козацьких полків для боротьби з навалою французів.

Князь Лобанов-Ростовський доручив капітану Котляревському формувати п'ятий козацький полк на території Хорольського, Миргородського та Кременчуцького повітів.

— Ви знаєте місцеві звичаї і прагнення. Ваше ім'я відоме серед простолюдів. Тому я сподіваюся, що в найскор-шому часі ви організуєте бойовий козацький полк. Даю на допомогу трьох чоловік з губернаторської роти особливих доручень. Рапортуйте без затримки про хід справи. З божою допомогою завтра ж вирушайте!

— Радий виконувати доручення, ваше сіятельство! Але мої вихованці…

— Передайте справи своєму помічниковії

— Слухаю, ваше сіятельство!

Наступного дня чотири вершники мчали шляхом від Полтави до Хорола. Під сідлом Івана Петровича вигравав, стрясаючи чорною гривою, вороний Отаман. Слідом за вершниками торохкотіла бричка, запряжених коней поганяв Семен. Переправившись через Говтву, мандрівники зупинилися біля корчми. Двадцятиліття не згладило згадок про цю корчму та про пам'ятні зустрічі біля неї.

10 серпня зупинилися в Горошині, почали набирати охочих вступити до полку. 12 серпня Котляревський повідомляв Лобанова-Ростовського про виконання доручень, відзначаючи, що “вступають у козаки з задоволенням, охоча і без найменшого смутку: всі з піками, багато з шаблями, із кіс перероблених. Є з рушницями і пістолями, але ця зброя в посередній справності; коні невеликі, але для служби придатні; одяг увесь новий, але треба привести до однакового вигляду”.

Серед народу рознеслися чутки, що всім, хто вступить у полк, буде забезпечена козацька вольність. До панських будинків сходилися кріпаки, просили дозволу іти в ополченці, щоб добути козацькі права, від попів вимагали правити службу за козацьку вольність.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: