— Добре, панотче, добре, — відповів, посміхаючись, командир полку. Далі підійшов до юнака, поклав руку на плече: — Козаком хочеш бути?
— Вельми хочу! — пробасив юнак. — Настогидла мені бурса!
— Семене! — гукнув Котляревський. — Обріж йому до колін бурсацький каптан. Надягни козацьку шапку і дай кумачу підперезатися!
Швидко бурсак набув козацького вигляду.
— Що ж робитимеш у поході?
— На сурмі гратиму!
— О, сурмача нам треба! Семене! Дістань свою дудку, хай задуднить!
Семен неохоче витяг з торби сурму, благальне мовив:
— Думав, хоч сурмачем візьмуть мене до походу, а тут…
— Тобі інша робота знайдеться! — І, звертаючись до бурсака: — Ану заграй!
Юнак, набравши повні груди повітря, з великою силою заграв у сурму так, що всі присутні принишкли.
— Добрий сурмач! Нам саме такого й треба. Записуй у полк, — звернувся Котляревський до військового писаря.
Незабаром Котляревський надіслав новий рапорт на ім я Лобанова-Ростовського.
“Вельможний князю, шановний пане!
Нарешті 5-й кінний козацький полк сформований… Люди в полку дуже добрі, коні кращі за посередніх… Уклінно звертаюсь з проханням до Вашої вельможності про надіслання в 5-й козацький полк командира і про відпуск мене на мою посаду. Крім того, що я зовсім не маю підготовки ні до служби, ні до походу, вихованці залишаються і до цього часу без зимового одягу. За багатьма турботами Вашій вельможності неможливо згадати про них; полтавський приказ дуже безтурботний… Змилосердьтесь над цими сиротами, Ваша вельможність, і удостойте їх і мене взаємно Вашою увагою та прихильністю. З глибоким висо-кошануванням і душевною відданістю до особи Вашої вельможності маю за честь бути, милостивий пане, Вашої вельможності покірним слугою
Іван Котляревський
Серпня 27-го дня 1812 р. Горошин”.
Лобанов-Ростовський заводольнив прохання Котляревського, маючи на меті використати його для інших, не менш важливих доручень.
У Горошин прибув призначений для походу командир полку. Всі лагодилися в дорогу. На майдані стояла пилюка, збита кіньми й людьми, що проводжали козаків.
Когляревський, передаючи сформований полк новому командирові, наказав козакам сісти на коней, зробив огляд кінних сотень. Потім виїхав наперед на своєму вороному, промовив:
— Братове козаки! Щасти вам у далеких походах! Рубайте по-козацькому ворогів!
— Рубатимемо,батьку!
Далі покликав Семена Битого, запитав:
— Хочеш іти в похід?
— Хочу, отамане! Хоч я на одну ногу несправний, але на коні держусь добре. Рубатиму незгірш за інших!
Котляревський зліз з коня і, передаючи Семенові повід, промовив:
— З твоїх рук одержав я від задунайців цього вороного, в твої руки і передаю його. Якщо я не маю змоги бути в поході, то хай мій любий кінь іде з хоробрим козацтвом!
Ніби розуміючи розмову, вороний потряс гривою і заіржав. Семен, збентежений несподіванкою, низько кланявся:
— Батьку отамане… Рідний брате… Яка честь… Почувши команду сурмити похід, Семен сів на коня. Всі козаки були на конях. Колишній бурсак сурмив. Полк виступав у похід. Серце Івана Петровича рвалося до козацтва. В думках складалися рядки поеми:
Так вічній пам'яті бувало
У нас в Гетьманщині колись,
Так просто військо шиковало,
Не знавши: стій, не шевелись;
Так славнії полки козацькі
Лубенський, Галицький, Полтавський
В шапках, було, як мак цвітуть…
З навколишніх сіл багато посходилося сивих стариків, жінок, смаглявих дівчат, дітвори. Молодиці, дівчата, ловлячи погляди своїх близьких, коханих, ронили сльози на пилом прибитий шлях. Залунала пісня. Обізвалися луною діброви і байраки. За обрієм губилися сотні вершників. Перед ними стелилася, ніби дівочим шитвом мережана, путь.
Нерухомо стояло повітря, заправлене кінським потом. Не сколихне його ні кигикання сполоханих чайок, ні жалібне жіноче голосіння. Червонасте сонце золотило куряву, що поволі лягала на шовкові трави та придорожні гірчаки. Пурпуром бралося небо, і в ньому разом з іржанням бойових коней тонула козацька пісня.
31
Вісті про фронтові події, про пожежу московську розносилися у иайвіддаленіші закутки вітчизни. В церквах відправляли молебні. На церковних майданах сходилися люди. Бажання іти в козацьке ополчення охопило широкі кола. Кріпаки сподівалися урівнення їх з козаками. В духовні консисторії поступали повідомлення приходських попів про безчинства кріпаків, серед яких ширилися чутки про царську грамоту, якою дозволялося кріпаків набирати в козацькі полки. В окремих селах кріпаки тримали в облозі попів, які ховалися в церквах. Навколо церков мужики курили люльки. А дехто навіть затягав гайдамацьку пісню.
Генерал-губернатор Лобанов-Ростовський скликав нараду, а Котляревському доручив приступити до набору нового козацького полку. Але військовий міністр Аракчеєв, довідавшись, що формування козацьких полків переростає в широкий народний рух, наказав припинити набір козаків-ополченців.
Тривожила Івана Петровича думка про набраний ним 5-й козацький полк. Чи не розформують його після нових вказівок Аракчеєва? Знав, що полк було направлено в Калугу. А далі — що з ним? Доходили вісті, що відбулась деяка реорганізація козацьких полків. Окремі кіннотники приєдналися до регулярних кавалерійських частин. Довідався, що потрапив туди й завзятий у походах Семен Битий, а за ним і сурмач — попівський син.
Здавалося, полум'я московської пожежі освітлює найвіддаленіші простори, і від нього ніби прокидалася вся країна від дрімотного буття. Ширилися перекази про кривавий бій під Бородіном, гомоном обзивалися несходимі шляхи. Складалися легендарні перекази про Кутузова, про бій під Тарутіном, про втечу французів до Європи. Складалися анекдоти, як Наполеон загубив штани на Березині, утікаючи з жалюгідними залишками 600-тисячної армії.
Війна перенеслася на територію Західної Європи. Наполеон мобілізував усі резерви, намагаючись затримати на Ельбі наступ російської армії.
Саме в цей час Котляревський одержав наказ:
“Пану капітану і кавалеру Котляревському. Відправляючись до місця Височайшої Його Імператорської Величності перебування, маєте ви, прибувши в Дрезден, взяти належне путі вашій направлення, і потім, з'явившись до його сіятельства графа Олексія Андрійовича з направленим йому пакетом, донести, що чекать будете розпоряджень його особи про доручене вам на Височайше ім'я донесення; коли ж одержите відправлення, належить вам негайно вирушити назад.
Малоросійський генерал-губернатор
князь Лобанов-Ростовський
Полтава, 1 травня 1813 р.”.
“Отже, доведеться потрапити на прийом до Аракчеєва, — подумав Іван Петрович і пригадав, як він не захотів іти до нього, шукаючи посади в Петербурзі після звільнення з армії. — Що ж? Кажуть, що судженої долі пішки не обійдеш і конем не об'їдеш”.
Маючи право користуватися не тільки перекладними поштовими кіньми, а й військовим транспортом, як особа, що виконує важливе доручення, він вирушив у дорогу через Москву. Перед очима поставали все нові й нові картини. От спалена, спустошена Москва пробуджується до нового життя, всюди помітні сліди ворожої навали, боїв, шляхи вкриті кінськими, а іноді людськими кістками, над якими зграями кружляло, каркаючи, гайвороння. Ось під явором труп коня, а на високу гілку хтось на глум закинув шапку французького гусарина, а на іншій — роздерті червоні гусарські штани гойдаються поруч з воронячим гніздом.
Весь час від Москви до Варшави, а далі й до Дрездена люднішими ставали шляхи. Часом назустріч траплялися підводи з пораненими воїнами. Одні лежали на возах, інші пленталися з перев'язаними руками. Один ішов босоніж, ледве тримаючись за воза. Котляревський по шапці пізнав, що то ополченець п'ятого козацького полку. Зупинивши підводу, підійшов до пораненого, який швидко впізнав свого колишнього командира в Горошині, і радісну гукнув:
— Пане отаман!
— В якому бою поранено? — запитав.
— На Ельбі, під Дрезденом! От і цей, — показав на підводу, де лежав з забинтованою ногою бурсак, якого панотець привів до штабу в Горошин.