Грозовий ранок – Іван Пільгук

Весь час від Москви до Варшави, а далі й до Дрездена люднішими ставали шляхи. Часом назустріч траплялися підводи з пораненими воїнами. Одні лежали на возах, інші пленталися з перев'язаними руками. Один ішов босоніж, ледве тримаючись за воза. Котляревський по шапці пізнав, що то ополченець п'ятого козацького полку. Зупинивши підводу, підійшов до пораненого, який швидко впізнав свого колишнього командира в Горошині, і радісну гукнув:

— Пане отаман!

— В якому бою поранено? — запитав.

— На Ельбі, під Дрезденом! От і цей, — показав на підводу, де лежав з забинтованою ногою бурсак, якого панотець привів до штабу в Горошин.

Біля пораненого лежала сурма. Пізнав і її Іван Петрович, запитав:

— Як же трапилося?

— Сурмив до бою, пане отаман, коли несподівано кинулись атакувати нас французи. Вони хотіли тихо пробратись доріжкою на гору, де наші отаборились відпочивати. Я помітив, звечора це було, та й давай сурмити. Французи не стріляли, щоб не дати знати про себе. Хотіли мене живим схопити. А я, коли хто підбіжить, то так стусону ногою, що й перекинеться та й покотиться вниз із гірки. Так я довго відбивався ногою, а в руці тримав сурму і кликав нею до бою, доки підбігли наші козаки, зчинилася бійка. Першого мене поранено кулею в ногу.

— А сурму для чого везеш з собою?

— Дома пригодиться. Звикся з нею. Добра сурма. Коли видужаю, то сурмитиму, щоб аж луна котилася по дібровах нашої Полтавщини! Хай почують і мертві, — жартував.

— Добрий з тебе вийшов сурмач! Неси ж сурмовий клич у наші надворсклянські села!

Поранений у руку козак все тупцював, переступаючи з ноги на ногу, а потім тихо запитав:

— А землі козачі тепер не забиратимуть у нас поміщики?

— Козацького завзяття ніхто не відбере…

Далі знову шляхи, зустрічі, розмови. В тих розмовах відчувалося биття великого серця народу.

Непокоїла думка про той пакет, що везе він до міністра Аракчеєва. Що написано в ньому? Чи про волю, чи про неволю? Та нехай собі як знають пишуть.

Нарешті перед очима відкрилися живописні краєвиди Саксонії, повитої весняними розливами Ельби.

Штаб-квартира була розташована під Дрезденом. Довідавшись про посланця від князя Лобанова-Ростовського, Аракчеєв негайно прийняв його. Це був енергійний, рухливий, роздратований генерал, що пройшов школу павлівської тиранії. Кругла голова на товстій шиї, хижа злість в опухлому лиці і прихована зневага до всього навколишнього. Металевими очима дивився на світ так, ніби він один має право на якесь особливе існування і більше ніхто. Вся манера тримати себе свідчила, що Аракчеєв належить до тих, хто, сп'янівши від необмеженої влади, знаходить самовтіху в жорстокостях і сваволі.

Іван Петрович знав криводушність міністра і розумів, що саме такі люди добувають кар'єру не своїм благородством і розумом, а умінням пристосовуватися. Такі бували в усі епохи. Вони діставали ордени не на полі бою, а в затишних кабінетах, де плелися інтриги.

Аракчеєв пухкими короткими пальцями розгорнув пакет, прочитавши перший лист, промовив сам до себе:

— Так… так… Це добре…

Іван Петрович зрозумів, що в тому пакеті малоросійський генерал-губернатор повідомляв про великі поставки для армії продовольства та коней. Відкладаючи пакет, Аракчеєв посміхнувся:

— Люблю малоросів за добродушну щедрість… Читаючи другий лист, генерал спохмурнів, з очей ніби сипалися стріли гніву…

— Оці малороси! Як я не люблю їх! Завжди вимагають вольності… Ми вам покажемо вольність, коли покінчимо з французами.

На столі Аракчеєва красувалися статуетки саксонського фарфору. От статуетка орла, перекинута набік, на ній видно малюнок схрещених ножів. Іван Петрович ще в столичних музеях знайомився з такими речами і знав, що то марка видатних художників саксонського фарфору. Його вразило, коли він побачив, як міністр витрусив із люльки попіл у статуетку — гніздо орлиці з орлятами.

Відклавши пакети, Аракчеєв наказав:

— Зачекайте, капітане! Доповім імператору і завтра дам відповідь князю Лобанову-Ростовському.

Виходячи з будинку, Іван Петрович ненароком зустрів земляка. То був Матвій Іванович Муравйов-Апостол.

— Така радісна зустріч! Яким чином тут? — запитав Матвій Іванович.

— Посланцем від князя Лобанова-Ростовського.

— А я посланцем від князя Рєпніна-Волконського, призначеного генерал-губернатором Саксонії.

Розмовляючи, земляки зійшли на гірку, звідки відкривалися перед зором широкі розливи Ельби, а за нею красувався древній Дрезден. Муравйов-Апостол, як завжди, лірично чулий до краси природи, почав:

— Коли я дивлюся на ці розливи, мені пригадується дитинство. Так я любив ще хлопчиком стояти і дивитися на повінь річки Хорол у рідному Хомутці. Хоч Ельбу і Хорол не зрівняти, але їх споріднює отой плин води, що навіває думи, зворушує почуття.

— І Ельба, і Хорол, — зауважив Іван Петрович, — були в давнину родичами. Це дві давні слов'янські ріки. Тут на березі стародавньої Лаби жили слов'яни-рибалки, яких потім підкорили собі німецькі феодали. Але полабські слов'яни довго зберігали свою культуру і мову. Ще й тепер ви зустрінете тут селян, що заховали в побуті і звичаях серболужицьку мову. Я зустрічався з такими ще в задунайському поході.

— Слов'янські ріки… Слов'янські ріки… — промовив Муравйов-Апостол. — Якби їм злитися у вільне, широке слов'янське море… Який простір! В ньому чується щось рідне.

— І щоб у тому морі не потонули човни вашого Хоролу і моєї Ворскли… Війна проти наполеонівської навали розбуркує дрімливі сили слов'ян. У задунайському поході я зустрічався з діячами слов'янського відродження і ще тоді зрозумів, яка сила криється у пробудженні наших народів.

— Хочеться вірити, що після війни настануть нові часи, часи пробудження від азіатського сну… Дивіться! Який чудовий краєвид Дрездена!

— Від покоління до покоління там будувалися, зберігалися пам'ятники. Королі Саксонії приходили і зникали або їх проганяли, а пам'ятники залишалися. Безсмертний той народ, що береже і шанує свої пам'ятники. Подивіться на Дрезден. Як вражають зір витончені будови в стилі барокко. Це жива історія народу. Шкода, якщо війна зруйнує ці пам'ятники.

— Я говоритиму про це з генерал-губернатором Саксонії князем Рєпніним.

— З Рєпніним про це можна говорити, але не з Аракчеєвим. Треба розуміти Бетховена і Гете, щоб збагнути музику цих краєвидів.

— Ви любите великого Бетховена? — запитав Муравйов-Апостол.

— Так. Мені здається, що він доповнив би новими мотивами свою “Крейцерову сонату” та героїчну Третю симфонію і “Аврору”, якби зараз побував з нами на цій гірці.

— Та ще якби завітав у кабінет Аракчеєва, — засміявся Муравйов-Апостол.

Долинами вже лягали присмерки. Доносилися відзвуки канонади. Земляки замовкли, прислухаючись та поглядаючи на відблиски грізного бою, а прощаючись, домовилися продовжити розмову на Україні.

32

В цей саме час на березі Ельби, віддаля від Дрездена, розгорівся бій. Звечора французи, одержавши підкріплення, кинулися в контратаку. А на ранок, коли вони відступили, поле бою було засіяне вбитими й пораненими. На передній лінії біля пораненого коня припадав воїн:

— Друже чорногривий! Як розстатися з тобою на цій чужиниці? Викохував тебе за Дунаєм, а розлучаюся на Ельбі. Що повім твоєму господарю, який, може, десь з ворсклянської гори виглядає нас з походу? Батьку рідний, Іване, чи чуєш наші благання?

Губи вороного ворушилися, ніби намагався відповісти він на жалібне звертання.

Воїн гладив спітнілу прострелену шию коня, прислухався до важкого дихання, розчісував блискучу вихрясту гриву, витирав піну, що викочувалася з ніздрів, змішуючись з краплинами крові. Тускніли великі очі вороного, а з них зринали і котилися до ніздрів краплини сліз. Хотів закрити повіки тих очей, щоб вони не ронили стільки жалю на чужому полі, а думками линув і за Дунай, і до берегів завороженої піснями Ворскли.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: