Грозовий ранок – Іван Пільгук

Ніби прислухався до виття вітру вороний. Може, ввижалися йому в передсмертному мареві придунайські степи, де розпускав він по вітру свою гриву в шаленому розгоні по ковилових просторах.

А коли кінь востаннє хрипко зітхнув, козак похилив свою скуйовджену голову:

— Прощай, мій коню, єдиний мій друже на цьому смертельному полі.

Відстриг на пам'ять жмуток чорної гриви і заховав за пазуху. Глянув навколо. До трупів зліталися чорні круки, зловісне кружляючи та спускаючись все нижче й нижче.

— Ой не кружляй над нами, чорний круче, не шматуй душі своїм пожадливим хрипом, не націлюйся випивати очі моєму вороному!

Червоне сонце несміливо виповзало над обрієм, розливало проміння кров'яними плямами по збентеженій землі і наче зажурено обливало багрянцем воїна, який, попрощавшися з загиблим конем, похнюпившись, пішов до берега Ельби.

Подув круговійно вітер, покотив баранцями хмаринки по небу — ніби вівці розбрелися по полю без чабана. Чи не в надворсклянський край вони линуть? Хотілося з ними понести свою тугу, щоб розвіяти її по рідній землі.

Та хмаринки щезали за обрієм, а за ними повзла сліпа тиша, в якій безслідно тонули благання воїна.

Напившись пригорщами води з Ельби, пішов просто на схід сонця. Ніби хиталась перед ним путь, занурюючись у невідомі хащі.

Жаль гіркий брав за серце, охмарював його. Хотілося заплакати, та сльози не підступали до запалих під острішками нахмурених брів очей.

Ой жалю мій, жалю, побратався з тобою та й не розлучуся. Краще з рідної роси воду пити, ніж з чужої повноводної ріки. Який широкий світ, а нема в ньому простору нашому брату сіромі. Доводиться або в чужих шлеях ходити, або в ярмо шию нагинати.

І линула думка за думкою в рідний край…

— Кар-кар-кар! — ніби зловтішалися над ним круки.

33

У березні 1814 року переможне військо вступило в столицю Франції, а в долинах Європи ще не всі трупи були загорнуті землею.

Багатьом воїнам не судилося дійти до Парижа. Не ввійшов у нього і організатор перемоги Кутузов, се'рце якого поховали в сілезькому місті Бунцлау, а тіло — у Казанському соборі.

Зате урочисто на білому коні в'їздив у столицю Франції манірний, як кокетлива дама, імператор, якого церква і Аракчеєв проголосили “Олександром благословенним”, приписуючи йому вінець перемоги. Він щедро роздавав ордени тим, хто прославляв його ім'я. Нагороджувалися ті, хто й не нюхав боїв. Така іронія долі повторювалася не раз в історії.

Попи і дяки щедро відправляли молебні за позбавлення від навали “двунадесяти язиків” та прославляли “благословенного”.

Крамарі збільшували прибутки, поміщики ще жорстокіше уярмлювали селян, а чиновники наводили “порядки” в містах і селах, у тюрмах і школах. Імператор — всеросійський самодержець — повірив у те, що він благословенний богом переможець і владика просторів землі Руської, благоденствієм повитої від краю до краю.

Впиваючись, як отрутою, самовладдям, він не чув стогону народів, що скніли у безправності під скіпетром непогрішного монарха неподільної держави.

Впавши у містицизм, імператор вершив політику наступу реакції, очолив Священний союз Росії, Пруссії, Австрії, через який здійснювалося мракобісся, придушення визвольних рухів. У цьому союзі “благословенний” знайшов спільника — канцлера Меттерніха, що запровадив найганебнішу політику національного гноблення народів, поневолених Австрією.

Тиха Полтава теж святкувала прибуття в малоросійську губернію “благословенного” імператора. Прихильник його політики, найбагатший магнат губернії і найлютіший кат кріпаків Кочубей побудував муровану арку — ворота при в'їзді в Диканьку з Полтавського шляху.

Сподіваних за час війни змін у житті країни народ не дочекався. Бувають епохи, коли ідеали розумного буття то наближаються до людини, то віддаляються від неї. Тоді ніби на хвилях розбурханого моря хитається її доля. Одних хвиля підіймає наверх, інших кидає в прірву. Слава тому, хто не випускає з рук стерна, прямує човном по хвилях до заповітних берегів, шукаючи щастя. Епоха породжує мужніх стернових. Вони вірять, що людина може і повинна бути прекрасною, гідною щастя на землі.

Воєнна і післявоєнна епоха породила нових героїв, які піднесли ідеали людяності, добра, правди, їх не лякали катівні тиранів. Вони сіяли зерна сміливих помислів, хоч у своїй діяльності не спиралися на широкі народні маси. Але посіяні ними зерна запліднювалися. Все, що було мисляче, чесне, людяне, прислухалося до їхнього голосу. Народжувалися таємні товариства — “Союз порятунку”, “Союз благоденства”, учасники яких, загартовані і прославлені воїни Вітчизняної війни, не мирячись з тиранією, прагнули полум'ям революції оновити заковану в рабство країну.

Навіть новопризначений генерал-губернатор малоросійський, князь Рєпнін, під впливом людей, особливо свого брата Сергія Григоровича Волконського, виявляв багато лібералізму. Ще перебуваючи генерал-губернатором Саксонії, він уславився прихильником мистецтва. Маючи титул віце-короля Саксонії, губернатор віддавав королівську платню на відбудову пошкоджених під час війни пам'ятників у Дрездені. Ставши малоросійським генерал-губернатором, Рєпнін наблизив до себе людей розуму, честі, благородства. У поводженні з підлеглими він був стриманий і простий, охоче читав романи, слухав анекдоти, любив пісні і не називав полтавців дурними хохлами або скотиною. Він не чванився своїм знатним родом князів Волконських. Не бундючився й тим, що його дружина доводилась онукою останньому гетьману України Кирилу Розумовському.

В своєму будинку новий генерал-губернатор охоче дозволяв улаштовувати вистави, оточив себе артистичними людьми, наблизив до свого дому Івана Петровича Котляревського.

На Новий 1816 рік у Полтаву після мандрівок по Європі прибув брат губернатора, генерал-майор Сергій Волконський. Після великого балу в домі генерал-губернатора відбулася організована Котляревським вистава п'єси Олександра Шаховського “Казак-стихотворец”. До вистави Іван Петрович залучив своїх вихованців, що виконували гуртові пісні, якими було поповнено зміст п'єси. Та не тільки він додав на свій смак пісні, а й дозволив собі переробити окремі сцени, надаючи їм правдивішого народного колориту.

Роль Марусі виконувала Таня Преженковська. Поза текстом п'єси вона проспівала народну пісню “Віють вітри”, яку вперше почув Іван Петрович із уст безталанної Наталки. Він, слухаючи цю пісню, відчував у ній глибоко зворушливу сердечність виконання, що засвідчувало народження артистичного таланту.

Про здібності Тетяни Гнатівни Преженковської знав Котляревський з розмов театральних любителів, а тепер переконався, почувши її чудовий голос та пересвідчившись у майстерному вмінні тримати себе на сцені. В повному узгодженні з голосом вона надавала гармонійної пластичності своїм рухам, що пасували до її жіночої вроди. Саме такі артистичні властивості Преженковської захопили Івана Петровича. Довідавшись, що молода акторка добула успіхів не тільки виступами по запрошенню в Полтаві, а й в інших містах, він шукав нагоди повести з нею розмову про подальше співробітництво для прославлення місцевого театру.

На закінчення вистави хлоп'ячий хор вихованців будинку проспівав пісню Климовського “їхав козак за Дунай”.

Князь і княгиня були задоволені виставою. Сергій Волконський вітав Преженковську й Котляревського. Він потис Івану Петровичу руку, промовив:

— Ви розпочинаєте корисне діло… Це початок створення української народної драми.

— Ваші слова, Сергію Григоровичу, зворушують мене. Я чую їх від прославленого в боях воїна.

— То минуле… Ми перемогли наполеонівські полчища, але вітчизна вимагає від нас нових подвигів. Мене тішить те, що своєю діяльністю тут, у Полтаві, ви готуєте грунт для великих справ. Адже в культурному відродженні кожного народу театр відігравав неабияку роль.

— Так… Радий, що ви вгадуєте мої наміри. Хочеться створити театр не для легкої розваги, не для потакання слізливим дамам, а такий, щоб у ньому полум'янів вогонь відродження!

— Ви маєте рацію. Кожен народ у своєму розвитку проходить через цей священний храм, простуючи до світла правди і благоденства. Бажаю вам успіхів і горджуся полтавцями.

Перевівши зір на картину, що висіла на стіні в залі, Волконський додав:

— Ось полотно полтавця Володимира Боровиковського. Це ж талановито намальована картина. Вона могла б змагатися з кращими експонатами європейських музеїв.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: