— Республіканці беруть верх, — додав він. — Центральна управа нашої організації покладає надії на українські групи. Ми повинні тримати зв'язки з Пестелем. Цього року його призначено в Тульчин у штаб армії. В Кам'янці перебуває наш друг Сергій Волконський. Полтавська група має розгорнути діяльність спільно з іншими групами. Нам треба мати надійних впливових людей.
— Я вважаю одним з таких Котляревського — автора української “Енеїди”, — вставив Новиков.
— Ваші міркування правильні. Я добре знаю Івана Петровича. Він чудово розуміється у військовій справі. Нам треба таких.
— Я маю намір підготувати Котляревського до вступу в нашу організацію через масонську ложу.
— Так… Це виправдано нашою практикою.
— В організацію входять герої Вітчизняної війни, досвідчені і хоробрі командири. Наш шановний Пестель, нагороджений за хоробрість у війні проти Наполеона золотим мечем, покладе його на вівтар великої справи “Союзу благоденства”.
— До меча треба і слово нагострити…
— Так… Слово має стати подвійним мечем. Пам'ятаєте, як говорить наш друг Федір Миколайович Глінка:
Свобода! Отчизна! Священны слова!
Иль будете вечно вы звуком пустым?
Нет! Мы воскресим вас!..
В цей час двері кабінету управителя канцелярії генерал-губернатора раптово відчинились, і в них з'явився збентежений Котляревський.
— Яка ганьба! Яка ганьба! — заговорив він.
— Що сталося, Іване Петровичу?
— Насамперед привітайтеся з Матвієм Івановичем і сідайте.
— Матвія Івановича я радий завжди вітати… З того часу, як, пам'ятаєте, розмовляли під Дрезденом…
— Не можна не пам'ятати берегів Ельби…
— Друзі! — заговорив Іван Петрович. — До нас у місто прибула трупа Штейна, і, уявіть собі, найкращий у ній актор Михайло Семенович Щепкін — підневільний кріпак! Душа митця не може бути скована рабством! Це ж ганьба! Це прокляття, найганебніше явище нашого часу!
— Що ж маємо робити? — Новиков, ніяковіючи, переглянувся з Муравйовим-Апостолом.
— Все зробити, щоб добути йому волю! — вів з'апально Іван Петрович.
— Якому поміщикові належить Щепкін? — втрутився Муравйов-Апостол.
— Курським графам Волкенштейнам.
— Твердий горіх… Дешево не віддадуть. Та й без дозволу міністра внутрішніх справ не можна викупити, — зауважив Новиков.
— Михайло Семенович Щепкін говорить, що вже порушувалося питання про його викуп, але Волкенштейни хочуть одержати десять тисяч. І то не відпускну дадуть, а ніби продадуть іншому поміщикові, бо після смерті графа Волкенштейна маєток перейшов до опікуна, який може продавати кріпаків, а давати відпускні не має права.
— Тут потрібні не тільки кошти, а й багато іншого, — пояснював Новиков.
— Та й кошти не малі. За такі кошти поміщик може купити на Нижегородському ярмарку сотню кріпаків або стільки ж коней, — глумливо зауважив Муравйов-Апостол.
— Ми будемо збирати кошти за вистави, через підписні листи. Залучимо до цього учасників масонської ложі, — гарячкував Іван Петрович.
— Цього замало… Тут потрібні не тільки кошти, а й ім'я людини, що візьметься за цю справу. Добре було б, якби князь Рєпнін або його брат Сергій Волконський зробили купчу на себе, а потім, через якийсь час, дали відпускну. Бо князь Кочубей, як урядова особа, від якої залежить дозвіл на викуп, жорстокий і невблаганний. До того ж він не допустить, щоб поблизу його Диканьки творились такі “беззаконія”.
— Ваші міркування, Михайле Миколайовичу, правильні. Я спробую поговорити при нагоді з Сергієм Волконським, а вам треба вплинути на Рєпніна. Він же прихильник мистецтва, — зауважив Муравйов-Апостол.
— Обміркуймо ж детальніше наші заходи і будемо діяти.
35
Одного осіннього надвечір'я, коли тумани залягли долинами Ворскли, Іван Петрович сидів за столом, дописував останні частини “Енеїди”. Аж ось раптово відчинилися двері, й важко ввалився подорожній чоловік із торбою за плечима. Високий, виснажений, наполовину посивілий, з глибоко запалими очима, наче намальований при вході до монастиря подвижник. Тільки в гострому погляді не крилося чернечого смиренства.
Стомленим голосом привітався і стояв серед кімнати.
— Семене! Чого ж так, ніби соромишся?
Важко присів біля порога, скинув торбу, поклав біля ніг.
— Де ж ти забарився? Давно ж уже закінчилася війна.
— Кому закінчилася, а кому ні. Семен розстебнув пазуху, витяг з неї жмуток кінськоі гриви, поклав на коліна.
— Оце все, що залишилося від вороного. Виніс він мене з пекельного бою на березі Ельби та й упав підстрелений. Попрощався з ним, відрізав оце на пам'ять. І зараз ніби бачу, якими очима він тоді дивився на мене. Ніби хотів щось сказати… Бережу цей жмуток гриви. Добра пам'ять…
— Не журися, Семене! Виходить, що наш вороний загинув на полі бою як герой!
— Та воно так… Але думалося ще з ним побурлакувати, а може, зустрітися з задунайськими братами. Хотілося напоїти ще раз його в широкому Дунаї.
— Якщо не Отамана, то, може, іншого вороного напоїмо в Дунаї або й в іншій ріці.
— Якби-то… Як говорили колись мої задунайські побратими: “Степ, кінь та воля — ото козацька доля”. Оглянувши вітальню, Семен запитав:
— Що ж у вас — усі живі, здорові?
— Поховали за цей час матір…
Лише тепер Семен зняв кудлату шапку.
— Хай легко їй буде… Добра, сердечна стара. Така була приязна та вуркотлива, як голубка.
— Де ж ти ці роки перебував? По яких світах ходив? — перевів на інше розмову Іван Петрович.
— Шукав правду.
— Знайшов?
— Всюди живеться гірко… Ходив, хотів довідатися, який широкий світ… Вийдеш на шлях, глянеш, і здається тобі, що там десь біля дерева на обрії мерехтить його кінець. А дійдеш до того кінця, і знову мерехтить перед очима несходжена безконечність. І знову ідеш… Шукаючи правди, я заходив у церкви, де по-різному службу правлять. Жив з ченцями по монастирях, слухав їхні розповіді. І кожен з них по-своєму шукає спасіння. Хто бреше, а хто вірить тій брехні… Баламутять людей своїми баляндрасами, а правди і не питай… Пішов я самотужки шукати правду.
Задумався Семен, мовчав.
— То хоч небагато знайшов її?
— Трохи знайшов… Тому й повернувся до вашого дому, бо обіцяв прийти і розповісти, як відшукується ота колюча, як ви кажете, мужицька правда. — Ніби збираючись з думками, повів далі: — Найнявся служити до одного панка, був за кучера в нього. Панок той завзятий бити кріпаків та в карти грати. Хоч сам і плюгавенький, зате бахуруватий був. Охоче мене прийняв, бо мав небагато кріпацьких душ. Намічав і мене внести у ревізькі списки, та помилився. Ставши кучером, терпів я од нього багато кривди і образ. Мовчав і виношував свій гнів. Полюбили мене дворові люди — розповідав їм про походи, про щире побратимство. Підслухав пан мої балагури і велів катувати. “Кого катувати?! Мене, Семена Битого?!” — прорвався таки мій гнів. — “Мене, що не скорився перед катами в Турбаях! Мене, кого доля водила за Дунай і на Ельбу!” Збунтувався я і повів за собою своїх прихильних кріпаків. Наче пішли на штурм Ізмаїла! Зчинився такий заколот, що довелося тікати панові до сусіднього маєтку. Випроводжали мене бунтарі в дорогу, а самі теж лагодилися до втечі тими шляхами, якими я радив їм простувати до Дунаю. Залягала ніч, коли я вийшов уночі на простори, спалахнула пожежа в маєтку, наче освітлювала мені шлях.
— Та це, Семене, ціла життєва повість.
— Як хочете звіть, а по-нашому то зветься шуканням колючої мужицької правди, — виривалися слова, наче з глибини назбираних у житті тривог. — Чимало побратимів я зустрічав і втрачав у мандрах, починаючи од втечі з рідних Турбаїв. Багато ходив шляхами, та не дійшов ними до кінця, — скорботою повивалася розповідь.
Читав у ній Іван Петрович не тільки принесений з мандрівок Семенів невпокій, а й гнів гнаного недолями народу. Поставали вразливі картини ліро-епічного сказання, від якого пашіло достиглими придорожними гірчаками й вітрами розгойданого колосся рідних нив. Поетам належить збирати ці дарунки, щоб у слові передати для поколінь…