Грозовий ранок – Іван Пільгук

— Як хочете звіть, а по-нашому то зветься шуканням колючої мужицької правди, — виривалися слова, наче з глибини назбираних у житті тривог. — Чимало побратимів я зустрічав і втрачав у мандрах, починаючи од втечі з рідних Турбаїв. Багато ходив шляхами, та не дійшов ними до кінця, — скорботою повивалася розповідь.

Читав у ній Іван Петрович не тільки принесений з мандрівок Семенів невпокій, а й гнів гнаного недолями народу. Поставали вразливі картини ліро-епічного сказання, від якого пашіло достиглими придорожними гірчаками й вітрами розгойданого колосся рідних нив. Поетам належить збирати ці дарунки, щоб у слові передати для поколінь…

— Мені здається, Семене, що ти наче побував у моїх мандрівників-троянців.

— Може… Тільки ваші козаки-троянці все по морях мандрують, а я по суходолі.

— Добилися й вони вже до суходолу.

— То дай боже їм пожити без панів і не зазнавати кріпацтва, бо доведеться знову мандрувати. Так, як оце я все своє життя мандрую та шукаю правди.

— Правду шукати треба. Це так. Але є різні шляхи такого шукання… Шукали правду твої, Семене, турбаївці. Багато наробили бешкету. А справа не поліпшилась… Є шлях шукання правди через освіту, шлях добрості, людяності. Добро треба шукати добром, а не злом.

— То, мабуть, довго його доведеться шукати… А славний волоський побратим Тудор Владимиреску говорив, що добром не доб'єшся… Он як!

В цей час завітав Стеблін-Камінський. Він пізнав Семена.

— Це ти, Семене?

— Виходить, що я, коли Семеном називаєте… Вже сутінки кутали кімнату.

Семен, як і колись, підійшов до грубки, почав розпалювати вогонь.

36

Готувались до вистави “Ябеда”. Репетиції цієї п'єси принесли багато турбот не тільки тому, що Іван Петрович поважав її автора Капніста, а й прагнув залучити до театру якомога більше глядачів. Він вважав п'єсу однією з кращих, хоч не все в ній йому подобалося. Однак не наважувався сміливо вносити зміни та доповнення, як це робив у інших п'єсах.

Після однієї репетиції розповів Щепкіну про свої роздуми над “Ябедою”.

— В п'єсі є Добров і Кривосудов, є Хватайко і Прямиков; є тут добро і зло, правда і кривда, доброчинність і криводушність. Але нема душевної простоти, не чути аромату наших ланів, вишневих садів… Ви мене розумієте?

— Не тільки розумію, а й відчуваю душею артиста… В таких п'єсах я виконую роль, здебільшого декламуючи, проголошую устами героя високі істини. Але п'єса сковує дію, не дає простору гри… Я проголошую устами героя ідеї, закликаю до правди, до людяності, але не відчуваю у цьому життєвої простоти, правди священних почуттів. Тому я з більшою охотою граю ролі в п'єсах Лопе де Вега, Шекспіра, Мольєра. Там більше життєвої правди, оптимізму.

В роздумах актора-кріпака Іван Петрович відчував свіжий голос, в якому артистичність сполучалася з народними поняттями краси.

— Хочеться до цього ще додати… — обізвався Котляревський. — Народ, який пробуджується, не може не прагнути до правди у своїх почуттях. Народ, якому історія мусить присудити майбутнє…

— Нових нам п'єс треба! Нових героїв! Цими п'єсами треба вивести театр із вузьких приміщень, де збирається

купка людей для домашньої втіхи. Треба дати ширші простори для голосу артиста!

Все сказане артистом-кріпаком ніс із собою у тиху кімнату свого дому, ніс образи народної драми, які зароджувалися, полонили його думи, хвилювали уяву. На порозі зустрічав Семен, стурбовано звертався:

— Так довго забарилися. Такі задумливі… Чи не закохалися часом у кого?

— Так, закохався…

— А хто ж вона,та краля?

— Така, що не дає спокою ні вдень ні вночі, бо хвилює серце і тривожить душу…

— Як же її звати?

— Ще нема їй ім'я…

— Дивно… Без ім'я не можна…

Довго на самоті думав Іван Петрович. Поставала в уяві проста дівчина-полтавка, щира, добра, що любить матір.. Батька нема… Коханий давно пішов на заробітки, обіцяє повернутися… Сватається заможний пан… Мати вагається… І все це переплітається народними піснями. В таких роздумах відсуваються десь на другий план виплекані раніше образи козаків-троянців, їх заступає постать сердечної, ніжної, як пісня, Наталки Полтавки. Очевидно, так треба і назвати задуману п'єсу — “Наталка Полтавка”.

Вранці, коли Семен зайшов у кімнату, Іван Петрович сказав:

— Ти запитував, як звати її?

— Так, запитував… Не можна закохуватись, не знаючи ім'я…

— Її ім'я Наталка Полтавка.

— Хороше ім'я… Щасти вам на все добре.

— Але це ж тільки в думках…

— Коли в думках, то може бути й на ділі. Так воно водиться…

Шукав тепер нагоду повести раніше обіцяну розмову з Преженковською. За останні роки вона, незважаючи на свою молодість, набула сценічного досвіду й популярності, встигла прославитись у харківських виступах разом з Щепкіним у трупі Штейна.

Нагода трапилась після однієї чергової репетиції. Іван Петрович запросив акторку послухати текст дій “Наталки Полтавки”, в яких героїня виконує пісні. Тетяна Гнатівна була вражена зачитаним.

— Вважаю честю для себе виступити в такій ролі. Обіцяю вкласти в неї найсердечнішу щирість, — акторка нагородила автора приязною усмішкою.

— Спасибі, Тетяно Гнатівно… Прошу дозволу вести цю роль за моєю консультацією… Особливо треба подбати про костюм героїні. — У Котляревського промайнула думка про вбрання, що його у незабутні святкові дні одягала його подруга юності. Тож вона сама колись квітчала вбрання народними вишивками.

— Так… Для виступу на сцені багато важить вбрання акторки, — погоджувалась Преженковська. — Ваші поради в цьому виконуватиму.

— Треба, щоб це вбрання було художньо-народним. Адже в кожній вишивці й мережці проглядає душа народу… При вашій вроді це буде чарівно…

— Ой, не говоріть такого, Іване Петровичу, — зашарілась акторка й пройняла іскрами свого погляду співбесідника, простерши йому руку…

Під враженням розмови Іван Петрович прибув на виставу “Ябеды” Капніста. Серед глядачів був і автор п'єси. Починали виставу, за звичаєм, декламаціями. На цей раз Котляревський приготував для декламації вірш, який відповідав його настроям та роздумам, сам зачитав його. То була поезія Капніста “Разлука”.

Лилися слова задушевної декламації. Зворушливо закінчував декламатор:

Ведь не смерть нас разлучила,

Возвратится милый друг.

І декламація, і вистава пройшли з успіхом. Задоволений Капніст запросив до себе на вечерю Івана Петровича, артистів та своїх друзів. Серед них були Новиков та Муравйов-Апостол.

Підіймаючи старечою рукою перший келих, Капніст промовив:

— За здоров'я служителів сценічного мистецтва! За успіхи артистів! За успішну виставу, що принесла нам сьогодні багато приємності. Схиляюся перед тими, хто своєю грою на сцені несе світ розуму і почуттів. Схиляюся перед мистецьким покликанням артиста! Хочу зараз домовитись і запросити всіх присутніх до себе в Обухівку після того, як відбудеться ще інша вистава з не меншим успіхом! А тепер прошу промовити слово Івана Петровича, якому ми вдячні за організацію вистави.

Котляревський несміливо підвівся:

— Дякую за добре визнання вистави. Я називаю першими винуватцями успіхів у цій виставі Михайла Семеновича Щепкіна і Тетяну Гнатівну. Вони принесли розквіт своїх сил на нашу полтавську сцену, освітили її життєвою силою. — Звернувши приязний погляд на Щепкіна, Іван Петрович мовив далі: — Хотілося б, щоб Михайло Семенович не тільки зі сцени, а й тут, у колі прихильників, сказав кілька слів, допоміг нам зрозуміти таємниці артистичного мистецтва.

— Просимо, Михайле Семеновичу! — загули голоси. З келихом у руці Щепкін виглядав не так артистично, як на сцені. Перед учасниками вечора стояв скромний, навіть сором'язливий молодий чоловік, в очах якого крився затамований смуток. Ніхто не звик таким бачити артиста, який потішав багатьох своїм сміхом.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: