З очей Михайла Семеновича бризнула сльоза і впала в келих, який він підніс до своїх уст.
Раптово обізвався Муравйов-Апостол.
— Підношу келих і закликаю до звільнення артиста від кріпацтва! Кладу на це святе діло золоту табакерку, що одержав разом з нагородами у Вітчизняній війні.
В залі на мить запанувала тиша, лише покотився дзенькіт келихів. Іван Петрович нахилився до артиста. Капніст звівся, промовив:
— Ваш учинок, Матвію Івановичу, гідний похвали і підтримки.
37
Збори масонської ложі “Любов до істини” відбувалися в Писарівці — маєтку Новикових. Тут зустрівся Котляревський з давнім своїм знайомим Василем Лукашевичем, якого знав як організатора козацького полку в Переяславському повіті. Він був активним членом товариства “вільних каменярів”. Прибули на збори С. Ф. Левенець, Л. М. Дяков та інші масони.
Управитель масонської ложі Новиков підготував до зборів- уривки біблійних текстів, які могла бути використані для поширення протестантських настроїв.
У затемненій завісами кімнаті на столі, застеленому чорним покривалом, мерехтів синій вогник лампадки, кидаючи мляві одблиски на присутніх, що сиділи, вдягнені в традиційні для “вільних каменярів” мантії. На столі лежала біблія. Все це надавало підкресленої таємничості.
Спершу Новиков повідомив, що уряд посилено переслідує зібрання масонських лож. На це Лукашевич, з властивим для нього гумором, зауважив словами “Енеїди”, поглянувши на Котляревського:
Коли кого міх налякає,
То послі торба спать не дасть.
Іван Петрович нічого не відповів. Він уже тримав у руках біблію і, виконуючи обов'язки “витії каменярів”, почав зачитувати помічені в ній Новиковим місця.
Помірно, виразно і урочисто лилися слова “витії”:
— “А хто зробить шкоду ближньому своєму, тому треба зробити те саме, що він учинив. Перелом за перелом, око за око…”
Пауза… Роздуми…
— “Не вливають вина нового в міхи старі; а то прорвуться міхи, і вино повитікає, і міхи пропадуть”. Пауза… Меркне вогник лампадки.
— “На ріках вавілонських, там сиділи ми і плакали, згадуючи про Сіон…” Пауза… Тихий шепіт…
— “Ти віддав нас на погорду сусідам нашим, на посміховисько й наругу тим, хто живе навколо нас. Зробив нас притчею в народів, предметом покивання головою для чужинців…”
Пауза…
Блимнув, затріщав вогник лампадки…
— “Ви сіль землі. Якщо ж сіль втратить силу, то чим зробиш її солоною? Вона не потрібна ні на що, її тільки викинути геть на попрання людям”.
Пауза… Роздуми…
— “Усьому свій час, і кожна річ має пору під небом”.
Далі зачитувалися біблійні епізоди з життя Соломона, Давида, Саула. Ізраїльтяни обирають царем Саула, який кує із золота престол і множить бідність, безчестя в країні.
— Древня мудрість завжди оновлюється, — пояснював Новиков. — Ми понесем древню мудрість, наповнюючи її новими ідеалами.
Роздуми обривалися тихими речами. Блимав млявий вогник лампадки.
— Ми не тільки “вільні каменярі”, а й грабарі, що прокладають шляхи через небезпечну трясовину, — вів далі Новиков. — Наша масонська ложа повинна мати вплив у всіх галузях життя. Зараз розвивається торгівля, зароджується промисловість. Знайшлися і в нашій країні мастаки, що побудували пароплав. Стає до ладу парова машина, яка несе зміни в господарському житті. Тепер на дерев'яному ралі кріпака далеко не поїдеш. А відкриття нових портів вимагає пшениці.
— То давайте наші шляхи освітлювати не цими лампа-дочками масонськими, а смолоскипами, — зауважив Іван Петрович, закрив оздоблену кованим сріблом біблію, від чого захитався вогненний язичок у лампадці, відриваючись від ґнота. Ще мить — і він погас.
Стривожені масони замовкли. Обізвався Котляревський:
— Витії належить говорити і в пітьмі… Жодна пітьма не згасить світла совісті. Адже найтемніше буває перед світанком, — з цими словами розчинив вікно.
Війнуло свіже повітря, і в кімнату влетіла пташка. Від несподіванки масони загомоніли. Пташка попурхала і сіла на біблію.
— Це символічно, — обізвався Новиков. — Пташка символізує чистоту людських душ. Провидіння підказує нам ширити братерство.
— Нема нічого несподіваного в тому, що до нас завітала пташка. Очевидно, яструб її загнав сюди, — зауважив Котляревський.
— Коли так, то це ще знаменніше. Пташка знайшла спасіння від яструба…
— А буває так, що пташки гуртом і яструба поскубуть та попатрають.
Розмови набували практичного змісту, масони скидали з себе дивовижні мантії і сідали в тісніше коло.
Закриваючи збори масонської ложі, Новиков говорив:
— Через наше братерство переможе дух істини…
— А в яку клітку доведеться потрапити тому духу істини?
— Ви, Іване Петровичу, невиправний гуморист.
— Я хочу конкретно уявити той дух істини, — продовжував сперечатися Котляревський.
— Поняття це визначить історія…
— Всяка буває історія і різні історики. Біблію теж можна по-різному пояснювати або й заперечувати.
— А що ви наважитесь заперечити, що вам не подобається в ній?
— Не подобається, що бог створив людину по своїй подобі. Мені здається, що без цієї подоби людина була б сміливішою, веселішою і не так би лякалася пекла…
Після зборів “вільних каменярів” Новиков, Муравйов-Апостол, Лукашевич, Котляревський мали ще окрему бесіду.
Потім він завітав до Щепкіна, розповів йому про масонське зібрання.
38
На другий день Щепкін запросив Івана Петровича піти разом на ярмарок. Спустилися з гори Панянки на просторий майдан, що слався аж до Ворскли. Тут юрмилася сила-силенна люду. Галас сплітався з ревінням волів та корів, свинячим кувіканням, меканням овець. Навіть монастирський басовий дзвін не міг заглушити ярмаркового гамору.
Здавалося, що під монастирською горою розпласталася багатобарвна велика жива істота. Вона ворушилася, повзла і пила з Ворскли воду. Повітря ніби колихалося сизими хвилями.
Друзі поринули в натовпі. Михайло Семенович торгувався, купуючи в'язку тарані з чумацького воза, викликав чумаків на розмови, змушував їх і лаятись, і жартувати. А купивши тараню, сказав Івану Петровичу:
— Мене цікавлять розмови, рухи, пози, звички простих людей, вираз обличчя у гніві і в гуморі. Народ — великий артист. Все справді артистичне криється в народі. Це — найкраща школа. Якщо раніше вимагали від артиста урочистих жестів та інтонацій, то життя висуває нові вимоги артистичності.
В центрі ярмаркового майдану тяглися ряди виробів ткацьких, кравецьких, чинбарських, лимарських, шевських, теслярських, ковальських. Тут були підупалі цеховики, які не витримували конкуренції зі спритними промисловцями. Тому цехмістри з довгими палицями в руках та ратмани ходили без колишнього гонору й губилися серед синьожупанного міщанства.
Зате спритно в натовпі нишпорили всілякі жевжики, хихикали веселі молодиці та пустомелі.
З явився виборний із заворсклянського села, пов'язаний рушником, а з ним, теж пов'язаний хусткою, пан возний. Обидва напідпитку. Загомоніли міщани:
— То наш пан возний заручився… Завзятий юриста, з живого і з мертвого здере.
— Та й посватав дівчину — вродливу сироту чесного роду…
Виборний з возним зупинилися біля курських богомазів, щоб купити вінчальні ікони. Продавець багато говорив, вихваляючи свій крам.
— Чи ти свого язика, чи ікони продаєш? — поспитав його виборний.
Поруч вигукував продавець квасу. До нього підійшов чумак з мазницею. Дивився-дивився на продавця, а далі запитав у виборного:
— Скажіть, добродію, що то він вигукує: “ржяной квас”?
— То таке питво, що від нього людина заірже. Тому й “іржяной квас” називається. Обізвався і возний:
— Сіреч… Теє-то як його, напій прохладительний і весьма-очень іскусно зділаний. Даже наша весьма пристойна диякониха вельми несорозмірним глеком п'є для прохлажденія обільної утроби.
— Нам таке питво не годиться. Краще б таке, щоб не іржати конем, а заревти волом. А де тут дьоготь продають?