— Дьогтю питаєш? Ха-ха-ха, — брався за боки виборний. — Тут тільки витрішки продаються.
— То торгуйте ними на здоров'я, — зауважив чумак і поціс далі свою мазницю.
Щепкін із захопленням спостерігав, прислухався до розмов.
— Підемо подивимося на лицедійство, — возний потяг виборного на кінець майдану.
Щепкін з Іваном Петровичем пішли слідом. Натрапили на різні розваги, ігрища. Співали бурсаки, танцювали цигани, водячи загнузданого ведмедя.
Увагу привернув мандрівний жебрацький хор, в якому співали чоловіки, жінки, підлітки, виконуючи псалми та народні пісні. Хор обступили колом люди. Михайло Семенович уважно прислухався.
— Чудові голоси, — кинув він Івану Петровичу, який зосереджено вловлював звуки сильного жіночого голосу, відчуваючи в ньому ніби щось знайоме. Та не міг збагнути, де чув подібний голос, і вирішив: “У кожному тужливому жіночому голосі чути щось рідне для багатьох”.
Простуючи далі, Михайло Семенович говорив:
— Тут народжується мистецтво. Треба підняти завісу, за якою проходить у всій різнобарвності життя народу, що вміє чудово співати, вразливо і гостро сміятися, пристрасно любити, глибоко сумувати. Нам треба замінити на сцені і сентиментальну слізливість і абстрактну людину звичайними, щирими почуттями.
— Цілком поділяю ваші думки…
— Сподіваюся, що своєю “Наталкою Полтавкою” ви відкриєте двері в широкий світ. У вашій п'єсі я обов'язково виконуватиму роль, яку ви запропонуєте.
— Інакше я не мислю! Хочу, щоб цю роль виконували ви не як кріпак графів Волкенштейнів, а як вільний актор. Дві події мають відбутися в нашому місті — вистава нової п'єси і ваше звільнення.
Повернувшись додому, Іван Петрович думав про жебрацький хор. Виходив на ґанок, вдивлявся в закутаний темінню ярмарковий майдан. Там біля циганського шатра мерехтіло вогнище. Звідти легким подувом розносилось наснажене кінським потом повітря, чувся циганський лемент, крізь який прорвався голос жіночої пісні. Вона лебединим риданням покотилась, б'ючись об придорожні явори, але швидко обірвалася, ніби пірнула в темну безодню, викликавши нову тривогу й роздуми.
“Піти пошукати цю співачку, — промайнула думка, — але куди йти серед ночі?”
39
Після ярмаркового концерту стомлені жебраки розташувалися на ночівлю поруч з циганським табором під старезним дубом, що могутньо розкидав край шляху свої віти.
Кутаючись у лахміття, відпочивали жебраки. Тільки їх бородатий вожак, ніби біблійний пророк, з костуром у руці обходив навколо, прислухався. Віддалік линули металеві ридання монастирського дзвону. Нерухомо сиділа жебрачка, і її думки снували химерні тканини під шелест дубового листя. Мимохіть криком стривоженої душі вирвалася з її уст мелодія “Віють вітри, віють буйні”, розляглася просторами.
Жебрацький ватажок принишк, знав, що співачка часто співає цю пісню, вишиваючи рушничок — червоні кетяги калини і чорні листочки віночка. Вишиє рушничок, комусь подарує, а потім знову вишиває інший тим самим узором. Коли хто розпитує, для кого вишиває, то мовчить — тільки зітхне.
Уже кутала вечірня темінь надворсклянські долини. Жебрачка тішила свій погляд вечірньою зорею, що меркла, ставала лазуровою. Разом з нею меркли потомлені очі жебрачки — вона засипала, поринаючи в таємничі видіння.
Ось перед нею, ніби а туману, проступив кущ калини. Легким метеликом лине назустріч червоним гронам. Ламає віти, сплітає віночок, несе до Дніпра, хоче накинути на голову тому, що сидить під дубом. Простягає руку, але не може дістати до нього. Ось-ось має покласти віночок на його задумливе чоло, а воно далі відпливає за хвилею. Знову підбігає… Вже близько, можна обняти. Та тільки простягне руки — він далі… Ось ніби чує його голос… Такий теплий, ніжний. Серце тремтить у чеканні. А потім все обволікається туманом і тіло пронизує холод.
— Не тікай! — гукає і прокидається.
Серце, як та чайка, тріпоче крилами, пливе по лазурових переливах, шукаючи гніздечка. Хочеться, щоб повернувся жаданий сон, ще приніс тривогу…
А ледь-ледь засірів ранок, вожак звелів підійматися і лагодитися в дорогу, розповідаючи про нічну пригоду:
— Приходив уночі до циганського табору якийсь дивний чоловік… Питав ту, що співає. Циган відрядив його, домовившись вранці про це поговорити… То, мабуть, пашпорти мають перевіряти. Треба поспішати в дорогу! Тікаймо швидше, щоб позбутися напасті.
Жебраки хутко вийшли за Зіньківський шлях, вирушили до Диканьки.
Червіньковими килимами стелилися придорожні гаї. Ішла жебрачка назустріч недолі, несла в смутком повитих очах іскри зрадливих надій. До її обвітрених ніг схилялися прибиті пилом головки зів'ялого ромену.
Ішла горем бита жінка і несла скорботу в невідомі світи. Несла таку пекучу тугу, яку носили невільниці, коли перед ними стелилися несходимі шляхи до турецьких гаремів.
Здавалося, що то не тумани залягали край шляху по долині, а непроглядний сивий смуток. Ніби пливла в ньому лебединим плеском жінка-полтавка.
Колихалося перед очима легке павутиння і тануло разом з хмарами у вітровійному безмежжі.
Попереду жебрацької ватаги важкою ходою брів у дорожній пилюзі з костуром у руці старий ватажок. Вітер розчісував його сиву бороду і замітав жебрацькі сліди.
40
Нелегко було переборювати всі непередбачені перепони, щоб викупити Щепкіна. При кожній нагоді Іван Петрович натякав друзям про необхідність прискорити звільнення актора. Довелося зрештою переконати гуманного князя Рєпніна. До того ж Сергій Волконський, відгукнувшись на прохання Муравйова-Апостола, звернувся до брата і обіцяв взяти участь у благородній справі. Але багато ще не вистачало до десяти тисяч, які треба було сплатити за Щепкіна. Рєпнін вніс найзначнішу суму і оформив купівлю на своє ім'я. Це було в кінці 1818 року, коли Котляревський уже закінчував п'єсу.
Незабаром до Рєпніна з'явився керівник трупи Штейн, подав контракт, підписаний ним ще з Волкенштейнами на Щепкіна, і просив переписати його з внесенням імені нового власника.
— Моя совість не дозволяє підписувати подібні контракти, — відповів князь.
— Світлий князю, — благав Штейн, — я маю з трупою переїхати в інше місто. Але без контракту не можу повезти з собою Щепкіна.
— То й добре. Залишайтеся з трупою на кілька років у Полтаві. А потім я дам відпускну Щепкіну, і він повернеться з нашої губернії вільним актором. До того ж часу я прошу поводитись з ним, як з людиною нікому не підлеглою, крім мене. Що ж до перебування вашої трупи в Полтаві, то можу запевнити — в місті вистачить роботи. Тут інтерес до театру поширюється з розвитком торгівлі, ремісництва. Тепер не та Полтава, що була двадцять літ тому.
Великодушність князя приголомшила Штейна. Тепер він не міг свавільно ставитись до актора. Більше того, — сам Штейн потрапив у залежність від Щепкіна, без участі якого в трупі не міг він мати належного успіху.
Найбільше радів з цієї події Котляревський, готуючись дати виставу “Наталки Полтавки” з участю Щепкіна.
І ось у новому приміщенні полтавського театру відбулася прем'єра “Наталки Полтавки”. Крім місцевої знаті, театр заповнили купці, ремісники, різночинська інтелігенція. В губернаторській ложі сидів Рєпнін з княгинею і одинадцятирічною княжною Варварою. Брат Сергій Волконський, що приїхав у гості, теж був тут разом з нареченою — юною красунею Раєвською. В іншій ложі сидів любитель театру відомий вельможа Дмитро Прокопович Трощинський з своїм родичем Василем Панасовичем Гоголем та його десятирічним сином Миколою Гоголем — учнем полтавського повітового училища.
В театр запросили своїх друзів Новиков і Муравйов-Апостол. На хорах купчилися простолюди…
Піднялася завіса… Зі сцени повіяло поезією рідної Надворсклянщини, України. Глядачі з сердечним завмиранням побачили прості краєвиди. Не палаци, не церкви постали перед очима, а сільська похила хата, повита вишневим садком. З неї вдійшла Наталка, несучи відра на коромислі. Прямує до криниці, ставить відра… Замислилась… Полилася пісня “Віють вітри, віють буйні, аж дерева гнуться”. По голосу глядачі пізнають Таню Преженковську. Але тут вона не така, як в інших п'єсах. Сама роль підказувала їй інше виконання.