Грозовий ранок – Іван Пільгук

В театр запросили своїх друзів Новиков і Муравйов-Апостол. На хорах купчилися простолюди…

Піднялася завіса… Зі сцени повіяло поезією рідної Надворсклянщини, України. Глядачі з сердечним завмиранням побачили прості краєвиди. Не палаци, не церкви постали перед очима, а сільська похила хата, повита вишневим садком. З неї вдійшла Наталка, несучи відра на коромислі. Прямує до криниці, ставить відра… Замислилась… Полилася пісня “Віють вітри, віють буйні, аж дерева гнуться”. По голосу глядачі пізнають Таню Преженковську. Але тут вона не така, як в інших п'єсах. Сама роль підказувала їй інше виконання.

Постають нові й нові сцени. Викликає сміх кумедний возний Тетерваковський своєю каліченою мовою. Не один з присутніх чиновників пізнав самого себе.

Розгортається на сцені зіткнення двох сил. З одного боку — честь, гідність, повага, щирість почуттів, з другого — моральна обмеженість, крючкотворство, формальне існування людини.

Міняються картини, відкриваються двері хати Терпелихи — матері Наталки. Ллється пісня “Чого вода каламутна”, і здається, що хвиля збиває каламуть у чистій течії Ворскли.

А от почулася пісня “Дід рудий, баба руда”… Публіка завмирає. З'являється в ролі Макогоненка улюблений актор Щепкін. Він не вдається до штучних прийомів комізму. Все в ньому просте, звичайне, правдиве. Але глядачі сміються. Сміх викликає разюча правда. Саме такими невгомонними, розважливими, хитрими доводиться часто бачити сільських виборних або безжурних чумаків.

А от вражає своєю широкою, як степове роздолля, вдачею бурлака Микола. Такі й пісні його, така й мова.

Лунає зворушлива пісня “Сонце низенько” — з'являється Наталчин коханий Петро. Задушевно звучить розмова бідних юнаків Миколи і Петра, вони розуміють один одного, стають побратимами. “Знаю я добре, як тяжко бути сиротою і не мати містечка, де б голову приклонити”, — звучать щирі слова бурлаки.

Відданість, щирість, любов перемагають. Наталка після тяжкої душевної драми досягає щастя.

Заключна картина, побудована драматургом за принципом сценічного ансамблю, викликає піднесення.

Падає завіса. Глядачі просять автора вийти на сцену. З'являється Котляревський, зустрінутий бурею оплесків. Генерал-губернатор запрошує його в свою ложу. Сюди з'являється і Трощинський. Поздоровляють автора з перемогою. Капніст запрошує Котляревського і акторів прибути до нього в Обухівку.

— А від Обухівки не так далеко і мої Кибинці, — обізвався Трощинський. — Дамо виставу в моєму власному театрі…

Коли Іван Петрович вийшов з ложі генерал-губернатора, його оточили артисти. Підійшов, вітаючи, Стеблін-Камінський, а з ним молодий харківський літератор Орест Михайлович Сомов, який співробітничав у журналі “Украинский вестник”. Він передав Котляревському вітання від харківських літераторів, а від Гулака-Артемовського подарунок — примірники журналу з його байками.

Іван Петрович запросив друзів до свого дому. Але тут обізвався Щепкін:

— Пропоную прогулянку на Ворсклу!

— На Ворсклуї На Ворсклу! — залунали вигуки. Тоді подав свій голос і Семен Битий, що весь час осторонь спостерігав за Іваном Петровичем:

— Можу провести до рибальського куреня. Там добудемо і казана, і рибу!

— Це чудово! На Ворсклу! — гукнув Щепкін і рушив на шлях, а за ним інші.

Стояла тиха місячна ніч. Гомінкий гурт спускався по Панянці до Ворскли. Зупинилися коло берега, розпалили вогнище, принесли від рибалок казана і риби. Щепкін, сидячи поруч Семена, підкидав у вогнище цурпалки, їх обох обдавав дим.

— Це добре, — говорив Щепкін, — коли б'є в обличчя дим. Мені пригадується мати в закуреній димом хаті. Завжди вона була обдимленою, і я її, навіть заплющившись, упізнавав по димному духу.

— А мене коли обдає дим, то ніби виринають з нього задунайські побратими навколо козацького вогнища, — обізвався Семен.

Місяць поволі котився на захід, нахиляючись до Ворскли, а зорі снували по землі шовковими нитками прозорі мережива. Природа зливалася в єдину гармонію з людиною, торкалася її душі, вселяла почуття приязні, дружби, любові.

Поруч Івана Петровича сиділа Преженковська. Вона поклала руку на його голову і грайливо перебирала чуб. Від цього ставало тепліше, душа розкривалася для радощів і скорботи. Здавалося, ніби прозорішала вода в пітьмі ночі. Тоді хвилини наповнювалися дивною музикою. Уявлялась дорога пісня, яку так вправно виконувала артистка. З тією піснею думки переносились у пережите минуле. Поглянув на сусідку. Зараз вона здавалася йому чарівною.

— В цьому Наталчиному вбранні ви якась особлива. Я уявляю вас такою не в сценічній грі, а в житті.

— Для мене сцена і життя нерозмежовані.

— Хотів би вас завжди бачити такою.

— У цьому вбранні?

— Так, у цьому вбранні і такою ж сердечною.

— Обіцяю бути такою.

— І завжди виступати на сцені в такому вбранні?

— Обіцяю…

Преженковська потисла йому руку і поклала голову на плече. Іван Петрович відчув, як тривожно забилося серце, а в думці роїлось питання: “Це правда чи артистична гра, пустотлива розвага? Що може вмістити в собі серце людини?”

Раптом думки розвіялись срібним дзвоном дівочого сміху Ніби збагнувши роздуми свого сусіда, Преженковська голосно засміялася. Той сміх поглинув музику тиші… Жаринки меркли на кострищі, вітер оживляв їх тихими поцілунками, а навколо розливалася над плесами зачарована темінь…

Червоною загравою вже займався схід, розсипав рожево-райдужні перлини по дрібній росі.

До Івана Петровича підійшов Щепкін, обняв його:

— Друже рідний! У цій гармонії буття, в гармонії неба і землі я пізнаю таємницю нашої дружби… Хочеться обійняти не тільки тебе, а й наш народ, що виплекав таку чарівну пісню. Хочеться обійняти весь світ, що породжує красу почуттів, які линуть з віків минулого і б'ються в невідомі далі!

Вранішній вітерець підхопив слова, покотив радість тихою, пробудженою хвилею.

41

Разом вони сприймали всю принаду і втому подорожі — їхали з артистами в Обухівку на запрошення Василя Капніста. Кожні гони шляху несли друзям щось невідоме, відкривали нові картини. Серпневе сонце не пекло, а лащилося, і люди поділяли між собою його тихі усмішки.

Часом усмішки гасли на устах, коли зустрічалася валка понурих від тяжкої подорожі чумаків або потомлених кріпаків, що пленталися, мов очманілі, повертаючись з панських ланів. Зникала, усмішка і з лиця Щепкіна.

Будинок Капніста в Обухівці не відзначався розкішними прикрасами та готичними вежами, як у маєтках інших поміщиків. Василь Васильович любив простоту в побуті і поводженні, незважаючи на своє становище і обрання його в 1817 році губернським маршалом дворянства. Простоту сприймала душа поета так, як писав у своєму вірші “Обухівка”:

Приютный дом мой под соломой,

По мне, — ни низок, ни высок,

Для дружбы єсть в нем уголок;

А к двери, знатным не знакомой,

Забыла лень прибить замок.

Горой от севера закрытый,

На злачном холме он стоит;

А Псел, пред ним змеей извитый,

Стремясь на мельницы, шумит.

Капніст не давав бучних бенкетів “на три губернії”, не тримав придворного хору з кріпаків, які прославляли б пана перед гостями. В цьому будинку ніколи не бував ні Аракчеєв, ні інші високі чиновники. Зате у його стінах зріли передові погляди Олексія Васильовича Капніста, Миколи Івановича Лорера, тут охоче бував Пестель, брати Муравйови-Апостоли, Сергій Волконський, Михайло Новиков.

І тепер всі вони були присутніми, коли в Обухівці гостювали Котляревський та Щепкін. В старосвітській просторій вітальні столи було накрито килимами, заставлено стравами, срібними келихами. На стіні висіли фамільні портрети.

Василь Васильович пояснював гостям:

— Це портрет мого діда Петра Христофоровича Капнісоса, героя грецького повстання проти турецького гноблення. А це портрет моєї матері — українки Софії Андріївни. Ото й килими є пам'яттю моєї матері. Під сволоком цієї вітальні я прожив шістдесят років. Прошу гостей у цій фамільній вітальні Капнісосів сідати за стіл.

Господар запропонував наповнити вишнівкою та слив'янкою келихи і звернувся до гостей:

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: