Де взялися тут, ніби для декорації, три кобзарі.
— Це ті кобзарі, — пояснював Трощинський, — від яких у цьому ж таки дворі сам Микола Андрійович Цертелєв записав думи і видав їх цього року.
Один з кобзарів тримав у руці книжечку “Опыт собрания старинных малороссийских песней. С.-Петербург, 1819”.
— Даруємо дорогим гостям…
Книгу взяв із рук кобзаря Котляревський. Але йому не подобалась ця заздалегідь підготовлена гра. Він не прочитав ні в обличчях кобзарів, ні в придворних співаків та музикантів тієї радості, яку вони повинні були виявляти при зустрічі гостей. Однак думи, які проспівали кобзарі, зворушили Івана Петровича. Він бачив, як ці співи зривали рабську покору й байдужість з кріпацьких облич і запалювали вогні у вогкій муті очей. А найбільше його стривожило те, що не вийшла зустрічати гостей Таня Преженковська. Адже вона раніше прибула сюди з самим Трощинським у багатому, квітчаному позолоченими гербами ридвані, яким користувався господар у столиці, ще будучи міністром. Ось стоїть біля під'їзду і той ридван. А акторки не видно. “Мабуть, забарилася, одягаючи для зустрічі, як обіцяла, вбрання Наталки Полтавки”, — промайнула думка.
42
Кілька днів відбувалися в Кибинцях з усією урочистістю великосвітського двору гулянки, давалися концерти, вистави. Тут було виставлено з участю Щепкіна і п'єсу “Москаль-чарівник”. Граючи в ній Чупруна, Михайло Семенович показав його зовсім не таким придуркуватим, як заведено було тут зображати селян на зразок Романа у подібній за сюжетом п'єсі Василя Гоголя “Простак”.
— Своїм Чупруном ви засоромили мого Романа, — признався Котляревському Василь Гоголь.
— Мистецтво вимагає правди, — зауважив присутній при розмові Щепкін. — Я люблю український народ і не можу на сцені вивертати душу його представників, як вивертають часом для жартів кожух наверх вовною.
Кріпаки, довідавшись, що актор Щепкін наполовину вже звільнений від кріпацької залежності, шукали нагоди поговорити з ним, як з рідним братом. Одного разу співаки перед концертом оточили Михайла Семеновича, розпитували, звідки він та як позбувся кріпацької залежності.
— Буває щастя людям… А в нас співай пісню, хоч трісни, а їсти не проси, — обізвався один.
Тут нагодився Трощинський, суворо поглянув, і кріпаки швидко розійшлися.
— Так, друже, — кинув Щепкін до Котляревського словами “Енеїди”:
Мужича правда єсть колюча,
А панська на всі боки гнуча…
З кожним днем прибували нові гості. Біля під'їзду до палацу стояв іменний ридван лише для вельможних гостей.
Іван Петрович і Щепкін відчували незручність своєї присутності на бенкеті. Гості розташовувалися за столами в кількох залах. Ні Іван Петрович, ні Михайло Семенович не потрапляли в зал найіменитіших гостей. До того ж вони не могли зустрітися віч-на-віч з Преженковською. Та ось трапилася така нагода.
В останній вечір бенкетування було влаштовано концерт. На ньому виступила “королева” вечора Преженковська. Ніби спеціально її не випускали, тримаючи для заключного концерту.
Сам господар вивів її на сцену, тримаючи за руку. Вона була в білій шовковій сукні, рясно заквітчаній блакитними биндами. Іван Петрович заледве пізнав на сцені ту Таню, що так щиро грала раніше Наталку Полтавку. Він похилив голову. А ще більше збентежили його пісні, які вона виконувала. То були нудні романси та похабні пісеньки, дібрані на догоду старому Трощинському, щоб полоскотати його зашкарублі нерви.
Співачка мала не урочистий, як сподівалися від “королеви” вечора, а скоріше — вигляд зляканої людини, її темні очі нервово блищали, погляд розгублено блукав, ні на кому не зупиняючись. З уст виривалися напружено-пронизливі звуки, викликаючи жаль до співачки.
Іван Петрович підвівся і швидко вийшов із зали, ніби втікаючи від якої напасті: подався у темну гущавину саду. Почув за собою кроки. То наганяв його Щепкін.
— Друже, зачекай!
Іван Петрович зупинився, сів на стовбурі поваленого дерева, тяжко дихаючи, промовив:
— Це ганьба… Це не театр, а тортури для актора.
— Будемо боротися за справжнє мистецтво, вільне від рабських пут.
— Добудь, друже, мені скрипку, — попросив Іван Петрович.
Михайло Семенович пішов і незабаром приніс скрипку. Іван Петрович повів смичком, і полилася мелодія — “Чого вода каламутна”. Здавалося, що скрипаль вкладав усю свою душу в ці звуки. Далі він переходив на інші народні мотиви, вдавався до вільних імпровізацій. Поволі сюди почали сходитись дворові люди, слухали з пониклими головами; виривалися тяжкі зітхання. Темні силуети блідо освітлювало проміння ледве надгризеної скиби молодика… Яріння смичка синім смутком пронизувало темінь ночі.
Аж ось ніби промінь освітив пітьму — з'явилась у білому вбранні постать жінки. Вона повільно ішла на звуки скрипки. Чорні силуети слухачів розступалися перед нею. Зупинилася неподалік від скрипаля…
А він не переставав грати. Знову повернувся до мелодії “Чого вода каламутна” і грав з такою пристрастю, що зненацька обірвалися струни. На мить запанувала тиша. Жінка в білому вбранні схилила голову. Здавалося, схилились і зачаровані тополі, обірвавши шепіт сріблом облитого листя.
Темні силуети слухачів почали зникати. Жінка в білому ще зробила кілька несміливих кроків до скрипаля.
— Простіть… Мене примусив Дмитро Прокопович… Я артистка… Маю догоджати… Така наша доля, — почулося стиха.
43
В 1821 році трупа Штейна залишала Полтаву. З нею виїздив і Щепкін, добувши звільнення від кріпацтва. Коли обіймалися друзі, то в їхньому прощанні обіймалися радість із журбою: радість творчих успіхів, звільнення таланту від пут рабства і журба розлуки.
— Не заростуть наші шляхи, якими разом простували до краси людської правди. На цих шляхах ми ще зустрінемося, — говорив Щепкін, цілуючи Івана Петровича та одержуючи від нього дорогий подарунок. То була “Енеїда”.
Сердечно розпрощавшись із Михайлом Семеновичем, Котляревський мусив написати лист на ім'я поліцмейстера з проханням відібрати в Штейна рукописний текст “Наталки Полтавки” і ноти до неї, незаконно привласнені антрепренером.
Але не міг він просити, щоб затримали для полтавського театру Таню Преженковську, яку законтрактував на гастролі Штейн. Не шукав навіть нагоди попрощатися з артисткою.
Після від'їзду трупи Іван Петрович поніс смуток до свого дому. Довго нерухомо сидів у кріслі. У дзеркалі відбивалася його задумлива постать. Тепер видавалося обличчя змарнілим, а волосся на голові занадто посивілим. Зненацька вронив слова:
— Промайнуло мрійне моє легкокрилля, як світанкові сни…
Підійшов до вікна, дивився в сіру надвечорову імлу, що повивала схили до Ворскли. З кожною хвилиною вона ставала сірішою, замутненою сутінками. Так замулюються і хвилювання, що не виливаються в глибокі почуття.
Перевів зір на стіну, де висів портрет Щепкіна. Скільки в цій людині задушевної простоти, щирості! А від тієї не залишилося навіть портрета. Промайне рік, і час зітре з пам'яті грайливі риси її обличчя.
Рука потяглась до скрипки. От вона — давня, незрадлива подруга почуттів. Припала вже пилом. Одна струна обірвана. Налагодив і заграв. Полилася така задушевна мелодія, що, здавалося, ніякі понурі хмари не могли зупинити її плину.
Як завжди у хвилини тяжких роздумів, коли серце надривалося й тужило кривавими слізьми, ніби в гості до поета приходили його нерозлучні герої — биті вітрами, палені сонцем, сповнені добродушного гумору троянці. Єдналася тиха печаль із теплим сміхом, набували широчини мотиви героїчного, що лилися з чистих джерел пісні й думи.
“Адже народ ридаючи сміється і тим сміхом прокладає шляхи до перемоги”, — думав поет.
Він ніби вдивлявся зблизька в свого героя і переконувався, що Еней зріс, загартувався, змужнів за останні роки, як змужніли творчі думки. Події Вітчизняної війни, діяльність перших борців за волю вітчизни поклали печать дозрілості, героїчної романтики і на думи поета, і на його героїв. Тепер здавався і сам Еней бувалішим, завзятішим. Замість безшабашного гультяйства в ньому більше виявляється рис благородства, відваги, рицарської честі. Таким подихом наснажували літературу патріоти — буревісники нових боїв за честь і право людини. Тому тепер в уяві поета Еней —
Прямий, як сосна, величавий,
Бувалий, здатний, тертий, жвавий,
Такий, як був Нечеса князь;
На нього всі баньки п ялили,
І сами вороги хвалили,
Його любив всяк — не боявсь.