Здавалося, що похід очолених Енеєм троянців освітлено сучасними подіями в суспільному житті. Вітчизняна війна 1812 року, виступ на історичну арену революційної фаланги провісників волі внесли новий, живий струмінь у літературу. Тому й троянці
… були готові
І до останньой каплі крові
Свою свободу боронить…
Проривається у рядках поеми дух вольності, притаманний поетам нової генерації. Один із них, Володимир Раєв-ський, закликав:
Друзья! В пылу огней сраженья
Обет наш — пасть иль победить!
Молода плеяда письменників-романтиків підносила високі почуття любові до вітчизни, ненависті до деспотизму. Вдавання до романтичного історизму, прославлювання героя-патріота стає суттєвою ознакою естетики письменників, об'єднаних у “Вільному товаристві любителів російської словесності”, з яким спілкується Котляревський. Він веде своїх троянців на завершення перемог і закінчує вистраждану роками поему “Енеїда”…
Ранок застає його за столом. Лице стомлене, а в очах не згасають іскри творчого вогню.
З'явився Новиков. Він тримав у руці журнал “Соревнователь просвещения й благоденствия” за 1821 рік, номер 16-й.
— Іване Петровичу! — гукнув ще з порога. Далі розгублено наблизився, запитав: — Ви хворі?
— Ні, лише не спав цієї ночі…
— То слухайте приємну звістку. Вас прийнято почесним членом “Вільного товариства любителів російської словесності”. — Далі зачитав із журналу: — “Поважаючи відмінне знання в науках і вітчизняній словесності…” — Потім кинув читати: — Чого ж мовчите, не радієте? Це ж наші там керують! Це ж там наш друг, однодумець Федір Глінка!
— Дякую за повідомлення…
— Ви розумієте, що це означає? Розумієте, як підноситься наше полтавське товариство, яка шана мові, що нею розпочали ви літературу? — Потім тихо і багатозначно додав: — Тепер нам треба частіше зустрічатися.. Багато є діла… Ой багато, багато…
Кожна зустріч з Новиковим поволі зв'язувала Івана Петровича з діяльністю таємного товариства, хоч в його члени він не вступав.
На нараді у Києві учасників таємного товариства, керованого Пестелем, Новиков одержав завдання поширити діяльність у Полтаві. За пропозицією Пестеля тепер замість “Союзу благоденства” було створено Південне товариство з окремими управами. На чолі Тульчинської управи став Пестель, на чолі Кам'янської — Волконський і Давидов, на чолі Васильківської — Сергій Муравйов-Апостол.
Повернувшись з наради, Новиков розповідав:
— У Києві серед молоді про вас, Іване Петровичу, іде добра слава. Там знають вашу “Енеїду” і “Наталку Полтавку”. А тому і Полтаву тепер вважають містом культурного розвитку. Наше місто з “Ворсклом — річкою невеличкою” стає містом слави.
— Ми робимо в Полтаві все, що вимагається від просвітителів, — зауважив Котляревський.
— Робимо багато, але не все, що вимагав від нас час…
— А чого не вистачає?
— Вистави, благодійні заклади, поширення духу вольності — все це добре… Але нам треба в безпредметний дух вольності вкласти конкретні нові ідеї… Події розгортаються, наша країна напередодні значних потрясінь. Ми не можемо згорнувши руки чекати цих подій. Ви це повинні добре розуміти, бо знаєте історію… Тепер уже не масонська ложа нас цікавить, а дещо інше, значніше, радикальніше! Даю вам таємно прочитати написані роздуми про важливі справи.
Розмови Новикова викликали в Івана Петровича багато роздумів.
Та недовго відбувалися зустрічі з цією палкою людиною. Новиков тяжко захворів. Його перевідав Іван Петрович. Сів біля ліжка, слухав тихі слова:
— Ми віримо, світло переможе темряву ночі… Наближаються грізні часи…
В глибокому погляді друга Іван Петрович побачив багато щирості, натхненного людинолюбства. Це викликало його на задушевну розмову.
— Ви говорите про темряву ночі, — почав він. — Темрява ночі особливо відчутна перед світанком. Про це я вже говорив у свій час і на зборах масонської ложі. Тепер ще хочу додати дещо. Мене тривожить думка про прихід бажаного світанку. Яким він буде? Справді сонячним чи занадто грозовим?.. Мої мандрівники-троянці завершили свої блукання. Який поет з'явиться, щоб повести їх далі у невідомі світи, крізь темряву століть? Я думаю про долю своєї країни, свого долею прибитого народу. Вірю в його відродження і розквіт. Знаю, що ви і ваші товариші поділяють цю думку. В піклуваннях вашого товариства багато романтики, багато мрійництва. Ви знаєте мудрі біблійні слова про те, що запалену свічку треба ставити не під спудом, а в світильник, щоб світила всім. Це треба пам'ятати і прокладати шляхи єднання з народом…
— У ваших простих словах багато мудрого і переконливого, — погоджувався Новиков. — Я заздрю, що ви живим словом потрапили на шлях єднання з народом. Але це тільки перші кроки на тому шляху…
Та хвороба Новикова ускладнювалась, серце відмовляло йому служити. В останню зустріч він просив дещо написане передати товаришам.
— Передайте Муравйову-Апостолу… Він тепер у Чернігівському полку…
То були останні його слова.
Іван Петрович схилив голову над померлим, подумав:
“Коли згорає палке серце, то світ його горіння залишається, щоб перемагати темряву”.
44
Всю країну сколихнули події у грудні 1825 року. Звістки про них поволі докотилися й до Полтави. Але розмови велися тихо, обережно.
Напівголоса полтавці називали Сергія Волконського та інших, що їх більше як сотню чоловік заслано на каторгу та на поселення в Сибір. Кажуть, і полтавський генерал-губернатор Рєпнін засумував за своїм братом.
Розповідали про п'ятьох повішених на валу Петропавловської фортеці. Серед них і відомий полтавцям Сергій Іванович Муравйов-Апостол. Ішли поголоски, що він зірвався з шибениці, коли вішали, і переламав собі ногу. А коли знову жандарми підіймали його на шибеницю, він промовив:
— Бідна Росія. І повісити не вміють пристойно…
А як доповіли про це новопризначеному шефом жандарм мів остзейському графу Бенкендорфу, то той відповів:
— Навчимося вішати во ім'я благоденства імперії…
Героїв 1825 року почали називати декабристами. Здавалося, що шибениці Петропавловської фортеці кинули сіру тінь на всю країну. А в столиці новий імператор Микола І посилив паради, муштру і заснував “Третій відділ власної його імператорської величності канцелярії” для політичних розшуків, доносів, таємного слідства та покарання “державних злочинців”.
Все це тривожило Івана Петровича. Над театром встановлювався жандармський нагляд, посилювалась цензура на театральний репертуар, що здійснювалася через так звану “п'яту експедицію” при Третьому відділі. Захоплення українськими виставами викликало підозріння й доноси таємних агентів, введених шефом жандармів Бенкендорфом.
Коли Стеблін-Камінський їхав у столицю, Котляревський попрохав його завітати до Ореста Сомова, передати листа і рукопис повного тексту “Енеїди” та довідатись про можливість його надрукування.
Всі події наклали печать і на зовнішній вигляд Івана Петровича. Він став задумливіший, на чолі поглибилися зморшки.
Часом приносив якісь розголоси Семен, бо він кожного свята ходив чи на базар, чи до собору, або монастиря, де найбільше збиралося люду, велися розмови.
Стояла глибока засніжена зима, коли Семенові одного разу трапилася дивна зустріч. На Монастирській вулиці, де гурбилися, ніби виставлені рядами напоказ, жебраки, він помітив чоловіка в якомусь дивному старому чернечому клобуці. Засмальцьований драний кожух підперезано вірьовкою. Чоловік тримав у одній руці дерев'яну ікону з зображенням Афонського монастиря, а другу простягав до перехожих, мовлячи:
— Подайте, що милість ваша, на Афонський монастир! Підійшовши впритул до чоловіка, Семен почав придивлятися до нього. Від несподіванки чоловік здригнув і почав хреститися:
— Свят-свят… Спаси, господи, і помилуй. Семен зайшов з другого боку, глянув у обличчя. Чоловік знову: