— Свят-свят… Спаси, господи, і помилуй.
— За кого це ти, Іване, так сердечно молишся? — запитав, посміхаючись, Семен.
— За спасіння, — відповів той.
— Від кого ти спасаєшся після того, як не добили нас з тобою турки під Слободзеєю?
— Е, брате, то вже забулося… А тепер інше спасіння… Біда драна прийшла й до Івана!
— Для чого ж ти оцю святу покришку носиш? Пізнавши свого давнього друга, з яким разом воював Проти турків і разом потрапив у лазарет, чоловік посміливішав. Він навіть пригадав ім'я давнього побратима.
— Запитуєш, Семене, для чого ношу оцю дерев'яну розмальовану покришку? Багато треба розповідати, друже… Скажу лише тобі так, як колись від тебе чув. Всі ми під богом ходимо, як запряжені коні під наритниками… А втім, якщо зайдемо погрітись до шинкарки, то розповім тобі все по порядку.
— З нагоди такої зустрічі, Іване, та й на ознаку свята не гріх і до шинкарки заглянути.
Чоловік зняв з голови чернечий клобук, струсив з нього навіяний сніг, обтер рукавом кожуха ікону.
— Отак буде краще… А цю афонську покришку в торбу… — промовив, рушаючи за Семеном.
У шинку було повно людей. Тютюновий дим обволікав постаті тих, що сиділи на лавах за столом. А ті, що куняли під стіною на долівці, здавалися вкутаними сивим туманом. Дехто співав, дехто лаявся. Якась п'яна баба верещала в кутку, п'ючи з чоловіками, намагалася заспівати “Ой п'яна я, п'яна”, та голос її зривався, деренчав розбитим глечиком і розсипався у загальному гаморі. Пахло згаром, потом, вологими кожухами, горілкою та кислою капустою.
Семен не знайшов вільних місць за столом. Та Іван заспокоїв його:
— Сядьмо на долівці, під стінкою. Це місце для грішних, а праведні хай за столами… Він витяг з торби афонську ікону.
— Це буде замість столика… Така рахуба, що й молитися до неї можна, а можна і в господарстві використати. Хай запахне горілкою і святим, намальованим на дощечці.
Семен приніс від шинкарки жбан горілки. Іван витяг з торби хлібину і шматок сала.
— Це все зароблене на Афонський монастир… Прости, господи, нас грішних, — посміхнувся і почав краяти ножем хліб і сало.
Пили горілку по черзі нахильці із здорового жбана. Іван почав трохи п'яніти, розсупонив себе від вірьовки. Далі спроквола почав вичитувати, ніби по написаному:
— Во ім'я отця, і сина, і святого духа… Чи любить бог царів земних? Ні, не любить! Бо вони прокляті! Про це пише глава восьма “Книги царств”: “Собрашася мужи израилевы й приидоша к Самуилу и рекоша ему: ныне постави над нами царя… И рече Самуил к людям, просящим от него царя: сие будет правда царева: сыны ваша возмет, й дщери ваша возмет, й земля ваша одесятствует, й вы будите ему рабы й возопите в день он от лица царя вашего”. — Перевівши дух, Іван додав: — То значить, що сам бог застерігав людей від царів, що вчинили рабство на землі.
— Де це ти, Іване, такої грамоти набрався? — запитав Семен.
— То є православний катехізис…
— Вперше чую такий катехізис.
— Бо не був ти солдатом Чернігівського полку, що збунтувався проти царя.
— А ти був там?
— Коли б не був, то й не говорив би. Сам підполковник Сергій Апостол навчив нашого брата, щоб знали православний катехізис. І все в ньому проти царів, за свободу, за правду… Шкода Сергія Апостола. Такий добрий чоловік був.
Трохи подумавши, Іван звернувся до свого співбесідника:
— Ще давай вихилимо із цього жбана, а тоді я розповім усе по порядку…
— Таке діло примочити треба…
— А треба… Будьмо… Тепер слухай далі. Ото як збунтувалися перед різдвом у столиці проти царя, то вістка і в наші полки дійшла. Чернігівський полк стояв у селах Триліси, Мотовилівка, Ковалівка і в самому Василькові на Київщині. Тоді Сергій Апостол їздив у роти, читав цей катехізис. Прибув до нього брат Матвій та інші офіцери. Любили всі Сергія Апостола і його друга Бестужева-Рюміна… Душевні люди. Розповідали нашому брату правду… Та швидко, коли цар присмирив бунтівників у столиці, прибули посіпаки-жандарми, щоб заарештувати Сергія. Він утік, вистрибнув у вікно, і швидко збунтувався весь Чернігівський полк, солдати пішли за ним. Пристали мушкетери, набралося тисячу чоловік… Під командою Сергія рушили під Білу Церкву, щоб закликати до бунту інші полки і всім третім корпусом іти на Київ і на Москву добувати свободу. Та назустріч чернігівцям виступив генерал Гейсмар з гарматами та кіннотою. Чернігівці ішли з музикою, не стріляли. Попереду Сергій Апостол. Він наближався до частин генерала Гейсмара, гукаючи: “Брати, не стріляйте! Приєднуйтесь до нас! За свободу, за спасіння вітчизни!” Та у відповідь ударили з гармат, і десятки наших чернігівців лягли мертвими. Картеччю було поранено в голову Сергія Апостола. Заюшений кров'ю, він тримався на ногах, давав команду не здаватися… Розгорнувся бій… Страшно було глянути, як наш брат солдат бив свого брата солдата… Розбили славний Чернігівський полк… По-заарештовували тих, хто залишився живим. Поміщиця Браницька подарувала двісті пудів заліза на кайдани для нашого брата… Багатьох закатовували на смерть… Кров'ю брався білий сніг…
— Як же ти врятувався? — обізвався Семен.
— Вели й мене на тортури і, мабуть, закатували б на смерть. Та я перехитрив. Коли проходили біля глибокого яру, я враз подався сторчака в нього, аж у голові зашуміло, а в очах замиготіли блискавки. На дні яру прикинувся вбитим. Зверху гукали, щоб підводився, а я не ворухнувся. Вирішили, що я таки вбився, і повели інших на катування. А тим часом я очуняв, добрався до села, переодягся, а потім пішов до знайомого ченця в Київській лаврі. Теж колишній солдат… Разом проти турка воювали. Він натяг на мене оцю чернечу шапку, позичив афонську іконку, вибив мені афонську печатку біля ліктя. Говорив: “То твій пашпорт”. Навчив мене, як спастися.
Іван загорнув по лікоть рукав і показав на шкірі печатку.
Слухаючи розповідь, Семен нахилив голову, ніби вона стала важчою, вбираючи все сказане.
— Куди ж тепер помандруєш? — запитав.
— Куди помандрую?.. А знаєш, куди мандрує зірваний вітром листок, що його гонить хвиля? Погойдає його та й приб'є до берега. А там намулом загорне… Так і нашому братові, що за довгі роки солдатчини втратив свою рідню… Бачиш, брате, оцю драну торбу? То вся моя маєтність, що заробив за довгі роки солдатчини. А бився ж і з турком, і з французом. Понесу свою плакану долю в цій Драній торбі на рідну Донщину, розповім, як була полита кров'ю, брате, Україна.
Ще припався до жбана, допив горілку Іван. Семен не зводив з нього очей.
— А може, по дорозі десь під тином околію.
Поможи ж мені, брате,
Труну склендрувати,
Склендрувать труну,
Коли я помру —
Виривалися зітханнями хрипливі слова пісні. Густим голосом підхопив її і Семен. Полилася журна пісня. В шинку сутеніло, в наморожені шибки ледве пробивався світ. Шинкарка засвітила лойову свічку. Вогник тьмяно мерехтів, важко перемагаючи густу заслону диму та надиханої пари.
Заниділим птахом пісня билася в замуровану кригою та снігом шибку, змішувалася з людським гомоном і хропінням тих, що вже поснули на соломі в кутках шинку. До співаків підійшло кілька чоловік і та жінка, що намагалася співати “Ой п'яна я, п'яна”. Дивлячись, що баба плаче, Іван вирішив її розважити.
— Заспіваю для тебе, бабо, такої:
Я солдат із виду бравий,
Та мундир ношу дірявий!
Я отечеству защита —
Спина вся моя побита!
Баба ще дужче заплакала, примовляючи:
— Е, ні, і ця пісня невтішна. Десь і мій синок поневіряється в солдатчині. Звідки ж ти, чоловіче, мандруєш?
— З пекла, бабо!
— Свят-свят…
— А як там у пеклі чорти поживають? — втрутився в розмову один розважливий п'яний.
— Невесело живеться і чортам… Бо не справляються з грішниками, яких дуже багато розвелося. А коли починається зима, грішні душі аж товпляться до пекла, щоб зігрітися у вогні.