— Та воно ж дуже пече?
— Нічого, що пече… Спочатку пече, а потім привикають. Плавають по кип'ячій смолі, аж бульбашки за ними схоплюються. А серед грішників є багато таких сердечних людей, що й перед ангелами по добрості не поступляться.
П'яна баба, втираючи сльози та похитуючи єпівчутливо головою, запитувала:
— А чи дуже страшні там чорти?
— Всякі бувають… Там теж не всі рівні. Є такі, як шолудиві кошенята. Тільки з ріжками і вогненними язиками. А є з цапиною головою, а е й такі, що на ішаків похожі. Всякому чортові є своє звання. А найстаршим над ними, ніби генерал, сам сатана!
— То ти й сатану бачив? — посміхаючись, запитав п'яний.
— А чому ж ні? Навіть трохи випили з ним, коли я лагодився з пекла на грішну землю.
— А яку п'є сатана? Сиву чикилдиху чи оковиту?
— Не гребує, яка потрапить до рук. Таку пельку не легко залити. Півказана випиває без передишки. А потім, як чикилдихи обіжреться, засне і хропе на все пекло, як становий після усмирення бунтівників. А коли спить сатана, то грішники зчиняють такий бунт проти чортів, що ті аж хвости піджимають та розбігаються по кутках пекла.
— Свят-свят… свят-свят, — хрестилася заплакана баба.
— Всюди бунтують, і на землі, і в пеклі. Нема спокою…
Може, тільки в раю одна благодать, — додав п'яний чоловік.
— В раю, звісно, добре, — додав Семен. — Там таке: лежи собі, їж, пий, веселися, кричи, мовчи, співай, крутися. Там і ні холодно, ні душно, а саме так, як у сіряках. Коли кому що захотілось, то тут, як з неба, і вродилось.
— Де це ти таке чув?
— У книзі таке пишеться. От і чув.
— Та воно і в раю не дуже добре, — продовжував Іван.
— А чому ж?
— Орендарі в оренду забрали рай. То й праведним душам достається від них… Пани і там справляють бенкети, а мужики тільки сплять.
— Отаке… І на землі орендарі, і в раю орендарі та пани, а де ж та правда?
— Недаром у пісні співається:
Нема в світі правди,
Правди не зискати…
Спів підхопили кілька голосів. До них приєднався і деренчливий голос п'яної баби. Вогник свічки мляво коливався від співу. В густих хвилях важкого повітря ніби повисла пісня, розпростерши сірі крила над поснулими, над тими, кого не брав сон.
45
Цього вечора Котляревський у себе вдома зустрівся з Стебліним-Камінським, який повернувся із столиці, виконавши доручення Івана Петровича, — побачився з його давнім знайомим Орестом Сомовим і розпитав про можливість надрукування повного тексту закінченої, на шість
частин, “Енеїди”.
— Мало втішного привіз я із столиці, — розповідав Стеблін-Камінський. — Орест Сомов просив передати, що з надрукуванням поеми треба зачекати до кращих часів.
— То він має рацію… Зараз не час… Які настрої в столиці?
— Тяжка безнадія опанувала всіх, хто вірив у наближення просвітку… Ваш прихильник Орест Сомов, який жив у одному будинку з Рилєєвим і Бестужевим та мав з ними літературні зв'язки, теж зазнав тимчасового ув'язнення. Але його швидко звільнили як особу, не причетну до таємної організації… У Сомова я зустрів нашого земляка, молодого поета Миколу Маркевича.
— Чув про нього. Говорять, він дуже прихильний надіслав лист до Рилєєва, дякуючи за поему “Войнаровський” та “Исповедь Наливайки”?
— Так. Лист ходить у списках серед прихильників Рилєєва, його текст я привіз із собою. Можу познайомити вас з цим листом. Його одержав Кіндрат Федорович за кілька місяців до подій і в свою чергу написав щиру відповідь Маркевичу…
Іван Петрович з хвилюванням прочитав перепис листа Маркевича.
— Добре… Дуже добре сказав у листі Микола Андрійович… Дуже добре, — повторював Котляревський і ще вголос прочитав останні рядки: — “Примите нашу общую благодарность… Слава тому, кто прославляет величие души человеческой и кому народы целые должны воздать благодарность. “Исповедь Наливайки” врезана в сердцах наших и в моем также”.
Ще раз повторив Іван Петрович:
— “Исповедь Наливайки” врезана в сердцах наших и в моем также…”
— “Исповедь Наливайки”, — як говорив Сомов, була надрукована. Але він просив передати її текст у розповсюджених списках. Дозвольте і цю передачу вручити…
Іван Петрович був дуже схвильований, і Стеблін-Камінський сам зачитав вірш.
— Прочитай ще раз, — попросив Котляревський.
— Мені здається, що ці от рядки найбільш вражаючі:
Но вековые оскорбленья
Тиранам родины прощать
И стыд обиды оставлять
Без справедливого отмщенья —
Не в силах я…
— А мені здається, що тут є ще сильніші рядки. — Іван Петрович узяв список, зачитав:
Но где, скажи, когда была
Без жертв покуплена свобода?..
Саме в цей момент увійшов у кімнату засніжений Семен. Іван Петрович помітив занадто збентежений його вигляд. Очі в Семена були налиті тривогою.
— Що трапилося, Семене? Де барився так довго?
— Зараз обтрушу сніг і розповім усе…
За хвилину Семен сидів біля печі, розповідав про зустріч із колишнім солдатом Чернігівського полку, втікачем, про все те, що почув од нього… Особливо схвилювала Івана Петровича згадка про Сергія Муравйова-Апостола.
— Це був задушевний юнак… Його короткий вік не зрівняти з тисячами існувань…
Уже було за північ, коли Іван Петрович пішов провести Стебліна-Камінського. Поволі повертався, давши простір роздумам.
Стояла тиха зимова ніч. Ледве шорохкотіли лапаті сніжинки, пронизуючи своїм падінням густу темінь. Здавалося, що небо з засніженою землею єднали велетенські струни. Вони тремтіли, ронячи невловимі звуки, подібні до шепоту, що його розсипають, падаючи на землю, пелюстки вишневого цвіту. Той таємничий шепіт б'ється в душу, і вона насторожено розкривається, вбирає в себе трепетний подих зачарованої ночі.
Десь ударив у клепало нічний сторож, і той удар ніби на сотні верств зарипів у морозному повітрі. На той сполох сумно відгукнувся пугач, і ніч стала немовби ще темнішою.
Іван Петрович знав, що то обізвався пугач серед мурованих стін біля тюрми. Тому гук той важко вдарив у груди. Прискорив кроки. Здавалося, що йшов не один. З ним ніби переходили снігові намети ті, з ким зустрічався на несходимих життєвих шляхах, несучи і втому, і біль, і радість…
Знову тихо. Лише шорохкотять струни снігові, шепочуть хвалу пишній землі, що заснула, загортаючи своє лоно білою пеленою. Хочеться впасти в її обійми… Земле чарівна, царице світу! Багато ти пронесла на своєму лоні подій, багато ввібрала в себе сліз і крові, багато прийняла в себе налитих любов'ю і гнівом сердець. З давнини у майбутнє несеш ти рідних дітей — голодних на волю і чулих і німих до твого материнського голосу. Земле рідна, пишна чарівнице-мати!
А сніжинки сипалися химерним плетивом спогадів, і
здавалося, що душа поринала в пухнастих обіймах зими. Убрана в зимові шати, закутана білим покривалом, пригнічена темрявою ночі спить земля, чекаючи весни, чекаючи пробудження у грозовому світанні.
46
В будинкові Рєпніна тепер не влаштовувалися бучні бенкети. Відбувалися лише скромні зустрічі. Іноді запрошували сюди й Івана Петровича. Його приходові раді були княгиня і княжна Варвара Миколаївна. З тієї дівчинки, що слухала колись виставу “Наталки Полтавки”, виросла струнка, з чорними косами, великими темними очима жвава панночка, їй приносив Іван Петрович ноти, разом сідали до фортеп'яна. Княгиня зручно забиралася в крісло і слухала гру дочки. Княжна з захопленням виконувала маловідомі фортеп'янні п'єси Глінки, які вона ще недавно слухала від Марії Раєвської — молодої дружини Сергія Волконського, засланого тепер на двадцять років каторги у Нерчинські рудники.
Після всього, що сталося з братом, Микола Григорович став ще приязнішим до Котляревського. Здавалося, що він цим висловлював не тільки свою повагу до нього, а й приязнь свого брата. Не випадково була запропонована Івану Петровичу почесна посада попечителя “Богоугодного заведення”, що об'єднувало всі лікувальні і благодійні заклади міста. Шануючи пам'ять своїх друзів, що за статутом “Союзу благоденства” зобов'язувалися підносити “загальне благо народу”, Іван Петрович віддався новій праці, не залишаючи улюбленого Будинку для виховання бідних.