Грозовий ранок – Іван Пільгук

Після всього, що сталося з братом, Микола Григорович став ще приязнішим до Котляревського. Здавалося, що він цим висловлював не тільки свою повагу до нього, а й приязнь свого брата. Не випадково була запропонована Івану Петровичу почесна посада попечителя “Богоугодного заведення”, що об'єднувало всі лікувальні і благодійні заклади міста. Шануючи пам'ять своїх друзів, що за статутом “Союзу благоденства” зобов'язувалися підносити “загальне благо народу”, Іван Петрович віддався новій праці, не залишаючи улюбленого Будинку для виховання бідних.

Сам Рєпнін цікавився роботою “Богоугодного заведения” і в своєму будинку слухав разом з княгинею повідомлення Івана Петровича. На цей раз участь у розмові взяла й княжна Варвара. Залишивши гру, вона засипала запитаннями, цікавилася роботою лікарів, доглядом за хворими, а потім висловлювала свої побажання, роздуми.

— Треба добре ставитись до людей… Поважати і допомагати їм. Так завжди говорив мій хороший дядя Сергій Волконський… Де тепер він, рідненький? — сумно запитувала княжна.

Князь і княгиня співчутливо поглядали на дочку, не заважали їй висловлювати свої уболівання.

Потім Варвара звернулася до матері:

— Заберімо до себе маленького Миколку. Він буде нагадувати дядю Сергія і Марію… Мамо, я тішитиму свого двоюрідного братика, що залишився в Петербурзі, коли Марія поїхала до Сергія в Сибір.

У княгині наверталися сльози. Рєпнін мовчав, задумливо зупинявся біля вікна, звідки відкривався вид на міський парк.

Утерши сльози, кйягиня заспокоїла дочку:

— Добре, Варочко, заберемо Миколку. Хай трошки підросте.

— Я так люблю діток, — заговорила Варвара до Івана Петровича. — У вашому “Богоугодному” теж потрапляють на лікування діти? Я хочу допомагати їм…

Микола Григорович підійшов до дочки, сів біля неї, поклав руку на плече. Княжна пригорнулась до батька, чекала, що він почне про щось цікаве розповідати. А розповісти Рєпніну було про що. Він брав участь у багатьох воєнних походах, у російсько-турецьких війнах, виконував відповідальні доручення у Вітчизняній війні. А ставши малоросійським губернатором, осмілився виступити перед чернігівським та полтавським дворянством про обмеження поміщицької сваволі над кріпаками, висловлювався за збереження козацьких прав. Тепер багато його колишніх знайомих і друзів покарані за участь у таємних організаціях.

Зважаючи на обідній час, Іван Петрович чемно підвівся.

— Даруйте мені, — промовив він. — Я не маю права більше забирати у вас часу.

Попрощалися. Але, коли гість вийшов у коридор, Микола Григорович його зупинив і запросив до себе в кабінет. Це була кімната, що нагадувала музей. Тут висіли рідкісні портрети визначних діячів, учених, полководців.

На великій картині було зображено Полтавський бій із шведами. На іншій — змальовано полтавського полковника Пушкаря. Висів тут і скромний портрет Мотрі Кочубеївни.

На столах розставлені різні антикварні речі, сувеніри, привезені Миколою Григоровичем з різних країн, де він побував. Рєпнін став розповідати гостю про свої мандрівки, показував своєрідні експонати.

— Ви так багато бачили і багато знаєте, — зауважив Іван Петрович.

— Але основного у своєму житті я не збагнув. Найтяжче в житті — пізнати самого себе. Це необхідне і для людини, і для цілого народу, нації. Недаремно на цьому наголошували філософи. Скажу вам відверто, що часом тільки в кінці роботи ми довідуємося, з чого належало б її починати.

— Але ж добрий початок, кажуть, половина діла.

— Однак і таке кажуть: не треба день до вечора хвалити. Я переконуюсь у тому, що зробив мало за своє життя. Брав участь у походах великих армій, щоб тепер переконатися, що сила і безсмертя народів не у великих арміях, а в його душі, в його роздумах. Придивлявся до народів, які населяють великі країни, і до народів, що мешкають на незначних територіях. Це дало мені можливість довідатися, що батьківщину люблять не тому, що вона велика, а тому, що вона рідна. Стара істина говорить, що морю не треба добавляти води.

— Однак повноводі ріки завжди віддають свої води морю. Без цього могло б і море пересохнути…

— У ваших дотепах я завжди відчуваю народну мудрість. Я заздрю вам. Ви працею живете. Мені часом хочеться скинути з себе генеральський мундир, одягнути просту свиту і стояти непомітно десь поруч з багатьма людьми, щоб пізнати самого себе. Для цього не розмальовані футляри потрібні, а… Ми перетворилися в знаряддя, в додаток до законів, здійснюючи право сильного над безсильними. А це є найбільше безправ'я — зверхність рабів над рабами.

Микола Григорович замовк, підійшов до столу, розкрив альбом. Серед інших малюнків тут був малюнок акторки Преженковської в ролі Наталки Полтавки. Це вразило Івана Петровича.

— Вас хвилює цей малюнок? — запитав Рєпнін. — Хвилює він і мене, коли я дивлюся на нього, скинувши губернаторський мундир. Він заважав мені по-справжньому дивитися і на вашу п'єсу… А малюнок цей зроблено так, що й сама акторка не знає про нього.

— Такою я хотів би завжди бачити її… Це ж вона виконує пісню “Віють вітри”.

Іван Петрович узяв у руки малюнок, пильно вдивлявся. Скорботою спогадів виповнилися його очі.

— На знак моєї поваги до вас з радістю дарую вам цей малюнок. —

— Я дуже вдячний… Велике спасибі, — ніяковіючи, дякував Іван Петрович.: — Це дорога пам'ять.

Прощався Рєпнін так з Котляревським, ніби це було розставання на довгі роки.

— Працюйте для рідного краю, — говорив Микола Григорович, — тисячі разів виставляйте “Наталку Полтавку”. Хай у ній пізнає народ самого себе…

— Так, мова і пісня неподільні. З ними народ, як ті троянці, вирушив у мандрівку століть…

Після цієї зустрічі Іван Петрович поринув у вир щоденних справ по службі. До нього доходили чутки, що губернатор потрапив у опалу і має намір виїхати за кордон із своєю сім'єю.

47

Кожен день народжувався, несучи турботи. Тепер їх стало більше, бо відкривалися нові лікарні й притулки. Навіть організація вистав відійшла на другий план.

Біль за втратою друзів затамовували щоденні клопоти за хворими, немічними. Попечитель часто обходив кімнати, де лежали хворі, провідував безнадійних. Багато чув від них скарг на лиху долю, розпитував про їх походження, вникаючи в найдрібніші деталі. Всюди лагідно розмовляв, давав поради. На такі зустрічі і розмови завжди чекали хворі, вели з своїм попечителем найсердечніші, відверті бесіди.

Одного разу під час чергового обходу його увагу привернула хвора, знесилена жінка. Сів біля її ліжка, запитав:

— Це ви та, що не пригадує свого роду? Жінка пильно подивилася і, зітхнувши, відповіла, — слова її виривалися з тяжким подихом:

— Ні… не та я, що не пригадує свого роду. Пригадую… То я тільки говорила так, бо доля навчила. А справді не загубила свого роду на тих стежечках-доріжках, якими водила мене лиха недоля… Якщо мої уста говорили про безрідність, то серце вимовляло інакше. Кажуть люди: який дід, такий і рід. А я знаю, що дід мій у походи ходив, невільників визволяв, свою дівчину-невільничку в турецьких гаремах шукав… Мати розповідала казки, співала пісні і померла від горювання за втраченою волею… Носила я у тяжких мандрах і горювання своєї матері, і згадки діда… Ні, я не безрідна мандрівниця-жебрачка… Ще я носила з собою дорогі мені пісні, які…

Жінка замовкла, взяла рушничок у руки. Червоні кетяги калини і чорним шиті листочки спліталися віночком на ньому… Збираючи сили, хвора тихо продовжувала:

— Жила я довго в монастирі черницею. Ігуменя наказала мені двадцять літ бути співачкою монастирського хору і двадцять літ кожну ніч проти суботи та в новорічну ніч стояти на колінах і замолювати гріхи. “А через двадцять літ, — говорила ігуменя, — настане полегшення і побачиш ти перед своїми очима ясним ангелом того, хто привітав тебе і сказав добре слово у твоєму страдному житті…” Молилась я… довго молилася… Минули двадцять літ… А полегшення не приходило… Не з'являвся ангел-утішитель… Я зневірилась і кажу ігумені: “Мабуть, даремно б'ю поклони…” Розгнівалась вона… Ти, мовляв, утратила віру, і царство небесне для тебе закрите… Відлучаю, говорить, тебе від сестер монастиря… Забираю назад черниче ім'я Феофанії… Іди собі, як і прийшла сюди, з своїм гріховним ім'ям Наталії, що не пам'ятає роду… Ото й пішла бродити по світу, як безрідна. Носила з собою ті пісні та надію…

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: