Грозовий ранок – Іван Пільгук

Слухаючи розповідь, Іван Петрович пильно придивлявся до жебрачки. В її голосі й очах він вловив далекий відтінок того, що запам'ятав, коли в молоді роки зустрів кріпачку Наталю, вивезену з маєтку решетилівського поміщика Попова… Взяв суху руку хворої. Тяжкі роздуми-спогади нахилили його голову над ліжком знесиленої жінки, а серце щеміло від невимовного жалю.

Жебрачка вдивлялася в обличчя попечителя, розглядала сиве волосся, високий лоб… Ніби з туману виринали здогади. В очах промайнув згасаючий вогник тихої радості…

А через кілька днів похоронили безталанну. На цей раз за труною покійниці йшов аж до кладовища сам попечитель. Знаючи добре Івана Петровича, жителі міста зупинялися, багато з них приєднувалися до похоронної процесії. Жандармський офіцер, що їхав з Кременчука в колясці з своєю огрядною дружиною, зупинився. Це була літня людина в мундирі підполковника, з-під якого можна було помітити покалічене плече. Він покликав городового, запитав:

— Кого це так урочисто хоронять?

— Не можу сказати, ваше благородіє… Кажуть, якусь жебрачку…

— Дивні діла тут творяться… Беззаконня якісь повелися, прости господи.

— Якась мужичка… і стільки людей, — промовила його дружина і відвернулася.

Іван Петрович не глянув у бік жандармського офіцера. Та хоч би й глянув, то чи міг би впізнати в його тлустій, мов огірок, постаті того негідника Вербицького, що в нього стріляв за зневажання честі людини. А в особі огрядної пані чи впізнав би колишню вродливу дочку золотоніського поміщика? Та, мабуть, і ім'я її витруїли з пам'яті роки мандрівок, турбот і переживань…

Покійницю поховали поруч з могилою матері Івана Петровича. Ще довго залишався він біля свіжої могилки. Уже сутеніло, почав накрапати дощ, зволожуючи свіжонагорнуту землю. Здавалося, що дрібні краплини падають перлами невиплаканих сліз і своїм тихим плескотом розносять мелодію невільницького плачу, яку не вимовити словами.

48

Михайло Васильович Остроградський після навчання за кордоном та недовгої праці в столиці, де він набув ім'я видатного математика, приїхав у Полтаву, щоб звідси вирушити у рідні села Пашенне та Говтву. Він завітав до свого улюбленого вихователя Котляревського саме тоді, коли той лагодився теж у подорож в Обухівку до Олексія Васильовича Капніста. Іван Петрович мав намір побувати на Пслі, хотів уклонитися могилі старого Капніста Василя Васильовича, що недавно помер.

Збирався і Семен Битий, який занудився, живучи в місті.

— Коли гляну на шляхи полтавськії, — говорив він, — то хочеться разом з вітром помандрувати ними. Дивлюсь, як далеко понеслась курява шляхом, і хочеться наздогнати ту куряву, побрататися з нею. Дарма що одна нога в мене шкутильгає, а все-таки я можу ще добре ходити.

— Помандруємо всі разом, — обізвався Остроградський. — За мною вислали з рідного села добрих коней і простору бричку. Розмістимося всі в ній і поїдемо. Та нарешті, Іване Петровичу, час уже виконати обіцянку побувати у наших краях. Пригадуєте, як я розповідав про намальовану мадонну, за яку зазнав покарання від законовчителя?

— Добре пригадую ту шкільну подію. Але це не зовсім буде зручно для вас… Де Обухівка, а де Говтва?

— Нічого… Я охоче заїду в Обухівку до свого приятеля Олексія Капніста. Ще студентом приятелював з ним.

— Добре, — відповів Іван Петрович і звернувся до Семена: — Це ж, Семене, той самий Мишко Остроградський, що про нього ми колись розмовляли, як ще навчався він у Полтаві…

До схід сонця запряжена у добру бричку пара коней трюхикала шляхом. Поганяв вусатий кремезний чоловік. Сидячи в бричці, Остроградський розповідав про свою подорож за кордон, про життя в Парижі. Розмова переходила на жваві дотепи. Котляревський розповідав нові анекдоти. Іноді вставляв і Семен своє, як він говорив, слово з перцем.

Видався весняний тихий день. Повітря ледве коливалося, п'янило мандрівників. Розкішна земля, ніби пишна вродливиця, зачаровано мліла, вбираючи на повні груди сонячні щедроти та переливаючи їх у кожну билинку. Непомітно переїхали через Говтву і ще до заходу сонця були в Обухівці.

— Люблю оцю старосвітську, криту соломою хату, — кинув Остроградський, коли бричка зупинилася біля порога.

Гостей зустрів Олексій Капніст і повів на свіжу могилу свого батька, що височіла на крутому березі над Пслом, звідки відкривалися неосяжні простори, в сивизні яких потонули села, хутори, діброви. Сонце, лягаючи за гору, торкалося дерев, і вони горіли.

Іван Петрович став біля могили. Вітер куйовдив волосся на голові.

— Ніколи не повинна заростати бур'янами ця могила. А якщо якимись бурями її буде зруйновано, то наші нащадки відшукають цю кручу над Пслом і шануватимуть пам'ять поета-громадянина, автора “Оды на рабство”, славетного онука грецького ватажка повстання проти гнобителів.

Гостинно привітала гостей простора хата. Олексій Васильович розповідав про своє ув'язнення в Петропавловській фортеці за участь у декабристській групі.

— Це ж так недавно тут за столом ми сиділи разом з тими, що зазнали тяжких покарань, — промовив Іван Петрович.

— Шкода Сергія Муравйова-Апостола — людини з ніжною, як у дитини, душею і мужнім серцем. А брата Матвія довічно заслано в Сибір…

— Я чув, що їх старенька мати ще жива. Може, завітаємо до неї у Хомутець?

— Не треба тривожити стару. Я недавно був там. Запустів колись гостинний дім, заріс навколо бур'яном. А вечорами моторошно виють сови…

Тривожно ятрилося серце Олексія Васильовича, і він тихо, ніби сам до себе, продовжував:

— Я не сидів у Олексіївському равеліні Петропавловської фортеці. Але, перебуваючи в суміжному равеліні, знав, що в Олексіївський потрапили Рилєєв, Пестель, Каховський, Бестужев-Рюмін, Трубецький і наші друзі — брати Муравйови-Апостоли. Я не раз, припадаючи до ґрат, прислухався, вловлював нічні тривожні звуки, які здавалися тяжкими зітханнями, що неслися від равеліну, де переважно сиділи приречені на смерть. За тими ґратами сиділи наші милі, рідні друзі…

— Які люблячі серця мали вони в своїх грудях, — вставив Остроградськнй. — Я жив тоді за кордоном. Туди доносились глухі відгомони подій. Сподівалися, що хтось із учасників таємного товариства втече за кордон, розповість про все. Але сподівання були марними. Кажуть, що коли Волконському запропонували організувати втечу, він образився, бо вважав за краще стати перед царськими катами і загинути в рідному краю, ніж тікати з нього для порятунку. Так, декабристи любили свою вітчизну, любили її скорботною любов'ю…

— І рознесли свою скорботу по далеких просторах, — вставив Олексій Васильович, а потім розгорнув лист і прочитав привезене ним із столиці послання Пушкіна, що розповсюджувалося серед друзів у списках. Лилися слова, як повінь, що не збагнеш її простору. Здавалося, що фамільні портрети на стінах вітальні уважно схилялися, слухаючи слова Олексія Васильовича:

Во глубине сибирских руд

Храните гордое терпенье,

Не пропадает ваш скорбный труд

И дум высокое стремленье.

Вражені прочитаним, слухачі задумливо мовчали.

— Декабристи зазнали поразки, — обізвався Олексій Васильович, — над Вітчизною нависли хмари. Кращі її сини гинуть… А сини Павла Першого ніби мстяться за замордованого батька. І Олександр, і Микола наче тягнуть за собою чорну тінь батька — недоумкуватого сина Катерини. Жорстокий Микола Перший, придушивши повстання декабристів, заявив: “Революція біля порога Росії. Але вона не переступить цей поріг, доки я живу й дію”. Шибеницями розпочав він своє царювання… А що буде далі? Густі хмари нависли навколо…

Мовчанка гнітила стривожені розмовою душі. Чути було, як десь цвіркунець свердлив тишу своїм сюрчанням.

Після розмови Олексій Васильович повів гостей у м'яко повиту диким виноградом альтанку. Пусткою і смутком повіяло від неї.

— Шкода, — зітхнув він, — заростає бур'яном доріжка, якою ходили колись до цієї альтанки Пестель, Волконський, Муравйови-Апостоли…

Вранці гості ще вклонилися могилі старого Капніста і залишили гостинну стару хату в Обухівці.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: