Грозовий ранок – Іван Пільгук

— Заїдемо спершу в Говтву, де колись оселився мій прадід — виходець із запорожців, — запропонував Остроградський.

Ще здалека виднілася біла церква на говтвянській горі, оперезаній Пслом.

— Її збудували запорожці. Заїдемо подивитися на ту мадонну, про яку я розповідав.

Коли зайшли в церкву, Івана Петровича насамперед вразила картина “Сорок святих”. То була намальована ватага людей у запорозьких убраннях.

— Ніби мої троянці вирушають у похід! — вигукнув Іван Петрович. Потім підійшов до картини діви Марії. То була засмучена жінка в українському вбранні. Однією рукою тримала немовлятко, а другою журливо підперла щоку. В очах радість і біль матері. Біля її ніг намальовано кобзу, обрамлену віночком, наче вишиваним рушничком.

— Хто це намалював таку мадонну?! — аж скрикнув Іван Петрович.

— Якийсь художник-запорожець…

— То як же його звали?

— Невідомо… Мабуть, його пензлем мальовані мадонни і в решетилівській Михайлівській церкві, теж збудованій запорожцями. Може, рука того художника торкалася і тих малювань, якими оздоблено Межигірський монастир під Києвом.

— Яка сила почуття в цьому образі жінки-матері! Таким смутком і гордістю сповнені очі не тільки матерів, що пестять немовлятко біля свого лона, а й тих, які випроводжали своїх синів на подвиги.

— Кожен народ, що зберігає в переказах історичну славу, пишається гордістю своїх матерів.

— Я вас прошу, Михайле Васильовичу, берегти цю картину. До цього часу я думав, що наш народ, виплекавши прозору душу гордої своєю гідністю жінки, залишив її образ у пісні та думі і не породив у живописі свого Рафаеля… Але виходить, що майбутній історик скаже: “На цій землі недаремно жив народ, який мав свого Рафаеля, та не доніс його імені до нащадків”.

— Я математик і хочу точно знати, в якому столітті з'явиться той історик?

— Таке століття настане! Коли народ досягає своєї зрілості, він тоді глибше осмислює своє минуле, сучасне і сміливіше дивиться у майбутнє. Так само, як і дозріла людина глибше роздумує про своє дитинство і мріє про щастя.

— Очевидно, це буде тоді, коли герої вашої “Енеїди” перестануть блукати далекими шляхами і зрощуватимуть плоди рідної землі у вільній праці, — додав Остроградський.

Поки відбувалася ця розмова, Семен Битий забрався на дзвіницю, а спустившись униз, вигукнув:

— Єй-єй, видно з дзвіниці ті могили, що оточували наші рідні Турбаї! Хочеться птахом полинути туди!

Далі він не прислухався вже до розмов і думав щось своє, тривожне.

Погостювавши в Остроградського ще в Пашенному, Іван Петрович повертався з Семеном до Полтави. Зупинились на ночівлю біля тієї корчми край Решетилівського шляху, де відбулась колись перша їх зустріч ще в молоді роки. Корчма за цей час глибше вікнами увійшла в землю, а колись кучеряві явори тепер маячили уже засохлими верхів'ями. Проти корчми, як і колись, стояла мурована огорожа палацу магнатів Попових, а на вежі те ж саме, не стерте часом число: “1786”.

Вечорові сутінки лягали на порослі зеленою осокою береги Говтви. Блідою іскрою замиготіла на небі перша зірка. Тонула в сутінках мережана даль Полтавського шляху. Старою завороженою примарою здавалася обвітрена корчма.

Мандрівники не заходили до неї, розташувалися біля порога. Семен не сідав, — то виходив на шлях, то знову повертався. Нарешті, після довгих роздумів, заговорив:

— Якийсь ніби терпкий вітер віє по шляху, бентежить мою шкарубку мужицьку душу. Думи рояться…

Його постаті не зламали літа й негоди. Стояв біля шляху прямий і нездоланний, як Голота в думі.

— Багато років минуло, коли зустрілися ми біля цієї корчми. А тепер настав час розлучитися нам… Не хочеться скніти сидняком.

— Куди ж ти збираєшся?

— Піду ще пошукаю правди… Шукав її все життя… Тут недалеко до Турбаїв. Може, там віднайду ті стежки, де колись ходив із своєю коханою… Другої такої не зустрічав ніде, хіба що в пісні… А потім подамся далі. Іноді хочеться натягти вовчу шкуру і стати вовком.

— З ким же ти помандруєш?

— Є товариш вірний… Недаремно гартували мені його задунайські побратими. За халявою у мене добре нагострений незрадливий товариш.

— Чого ж іти проти ночі? Почекаймо до ранку.

— Тому що, кажуть, з'явився якийсь Кармелюк і гуляє ночами. Забирає у багатіїв і роздає бідним, як волоський ватажок Владимиреску, що подарував колись того коня… Пісню про Кармеля чув.

За Сибіром сонце сходить,

Хлопці, не зівайте,

Ви на мене, Кармелюка,

Всю надію майте…

— Ех! Заспівати б такої з побратимами. Щоб і земля взялася вогнем!

— Семене-друже… Шкода з тобою розлучатися.

— І мені шкода… Ви сердечна людина… Але ми ще зустрінемося. А тепер чого мені сидіти, коли он-які люди, декабристи, як ви говорили, повставали проти царя. А ми проти панів, бо до царя нам далеко… Та й Кармелюк кличе! Кому ж обізватися на той клич, як не такому бурлаці. Прощайте… Не згадуйте лихом.

Тричі навхрест обнялися, поцілувалися. Шпаркий вітер обгорнув обох і покотив шляхом слова прощання.

Іван Петрович стояв, дивився вслід, як віддалялася в сутінках, трохи шкутильгаючи, постать. Далі почулося:

Гомін, гомін по діброві…

Поволі стихала пісня, як і тоді, під час першої зустрічі. Хотілося ще й ще вловлювати її відгомін. Але знайомий голос зовсім затих, і раптово налягли на землю густі хмари…

Іван Петрович довго стояв над шляхом, прислухався, ніби виглядав когось. Вітер куйовдив сиве волосся на голові…

49

Коли схилялося на захід сонце, він любив сидіти біле відкритого вікна і дивитися у далечінь, де послався понад Ворсклою шлях, гублячись у синій безмежності. В такі хвилини ніби приходили до нього в гості давні друзі, приносили тривогу, ятрили пережиті почуття. Та не тільки в уяві з'являлися давні знайомі і незнайомі друзі, прихильники.

Ось і тепер… Почувся дзвоник у двері, і він поспішив назустріч гостям. Був уражений несподіванкою. У вітальню повагом, неквапно увійшли двоє — жінка й чоловік. Спершу здалося, що це сон або привид. Перед ним стояла Таня Преженковська в такому вбранні, як уперше з'явилася на сцені, виконуючи роль Наталки Полтавки. Навіть поза її була така, ніби вона, скинувши коромисло з плеча, лагодилася виконати пісню “Віють вітри”. Як і колись, іскрилися вогники в темних очах, що тепер ще більше заглибились під чорними бровами. Біля вуст намітилися рисочки.

— Я завітала до вас, щоб доспівати незакінчену пісню… Не забули за п'ятнадцять літ той вечір у Кибинцях?..

— Незабутнє не забувається… Прошу сідати, бути рідними гостями.

Повертаючись до чоловіка, що зайшов з нею, Преженковська відрекомендувала:

. — Це Ізмаїл Іванович Срезневський. З Харкова…

— То ви той самий Срезневський, що видав “Украинский альманах”?..

— Не тільки альманах, а й перша книга моєї “Запорожской старины” вийшла друком… Дозвольте подарувати її вам.

Іван Петрович кинувся обіймати гостя.

— Отака несподівана радість… Приємна зустріч… Сідайте, сідайте, дорогі друзі…

Ізмаїл Іванович сів проти Котляревського, а артистка — близенько, поруч нього.

— Час уже написати історію, гідну нашого народу… — заговорив Срезневський. — Ви подали своєю “Енеїдою” чудовий приклад. У харківській “Утренней звезде” надруковано уривок останньої частини вашої поеми. Але пора видати твір повністю. І “Наталку Полтавку” давно слід надрукувати. З цією метою я прибув до вас, щоб домовитися про надрукування і “Наталки Полтавки”, і “Енеїди”… До того ж я незабаром поїду в слов'янські країни і хочу повезти туди ваші твори. Перед тим заїду в столицю до друзів. Користуючись одним із списків “Наталки Полтавки”, я зараз перекладаю її чеською мовою.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: