Чимраз ширше освітлювалося блискавками небо, вповивався грозами ранок над скаламученими широкими плесами Ворскли…
ЕПІЛОГ
Перед тим як виїхати в слов'янські країни для вивчення мов і літератури, Ізмаїл Іванович Срезневський пізньої осені 1838 року прибув з Харкова у Петербург. Насамперед він завітав до давнього приятеля Михайла Васильовича Остроградського, привіз сумну звістку про недавню кончину Івана Петровича Котляревського. Але ця звістка, виявляється, вже докотилася До столиці, і славного земляка збиралися пом'янути на черговій “п'ятниці” в Євгена Павловича Гребінки.
— Хотів би і я завітати до Євгена Павловича, — обізвався Срезневський.
— То це добре. Він людина гостинна і товариська. Радий буде зустрітися з вами. До речі, він перейшов з канцелярської служби на роботу викладача мови та інших предметів у Дворянський полк і живе на Петербурзькій стороні, — відповів Михайло Васильович.
Взявши візника, вони вирушили на Петербурзьку сторону. Переїхавши мостом через Неву, потрапили в найбідні-шу і найбруднішу частину міста. Тут потяглися довгі вузькі вулиці. Дерев'яні будиночки дрібних чиновників, відставних унтер-офіцерів, небагатих крамарів визирали, здавалося, з болота. Візник часто лаявся, коли колеса екіпажа загрузали в багнюці. Нарешті добралися до казарм, біля яких були добре бруковані вулиці.
Прибули до Євгена Павловича вчасно. Тут готувалися до обіду. Господар з добродушною усмішкою на блідому лиці зустрів гостей, повів у простору кімнату, де чимало вже зібралося постійних відвідувачів.
Євген Павлович познайомив прибулих з іншими гостями — Нестором Васильовичем Кукольником, Іваном Івановичем Панаєвим, Миколою Андрійовичем Маркевичем, Іваном Максимовичем Сошенком, Володимиром Григоровичем Бенедиктовим. Були тут гості у військовому, давні Гребінчині приятелі по Ніжинській гімназії, неподалік, за невеличким столиком, сиділи, розглядаючи малюнки, Карл Павлович Брюллов, а біля нього учні Академії художеств — Тарас Шевченко, Василь Штернберг, Аполлон Мокрицький.
Карл Павлович привітно зустрів Срезневського, а Шевченко, потискаючи його руку, промовив:
— Спасибі за “Запорожскую старину”. Добре діло вробили. Спасибі…
Брюллов став розпитувати про Україну, показував малюнки Штернберга, привезені з Чернігівщини, зокрема, краєвиди Качанівки.
— Коли я дивлюся на ці пейзажі, — говорив Карл Павлович, — то здається, от-от вирине з тихого плеса русалка, а на березі десь з'явиться “козак моторний” Еней…
Маркевич, підвівшись від фортеп'яна, де він стиха щось награвав, підійшов до Шевченка.
— Дещо виходить з моєї імпровізації. Ходім до фортеп'яна, допоможи, — запросив Тараса.
Незабаром Микола Андрійович ударив по клавішах і полилася мелодія. Шевченко слідом наспівував!
Нащо мені чорні брови,
Нащо карі очі,
Нащо літа молоди,
Веселі, дівочі?
Але раптово обірвав гру Маркевич. На вулиці залунала пісня солдатів, яких муштрував унтер-офіцер. Гвалтівно вривалася в кімнату солдатська пісня “Гром победы, раздавайся”.
— Чи правда, Євгене Павловичу, що всі унтер-офіцерші Петербурзької сторони відчиняють вікна, слухаючи муштрову солдатську пісню? — запитав Маркевич.
Євген Павлович знизав плечима. За нього відповів Кукольник:
— Не дивно… Пісня патріотична. Солдати прославляють православного царя. Багатьом до серця така пісня… Отож і слухає її народ. Самодержавство, православіє і народність — це клич нашого часу.
Говорив Кукольник з апломбом ні в чому не погрішного авторитета, як людина, повна свідомості своєї переваги над іншими. Про це промовляв і його новий модний фрак, і зачіска, і самовпевнений вираз обличчя.
Шевченко і Штернберг перезирнулися.
— Терпіть, гартуйте витримку, — зауважив юнакам Брюллов, продовжуючи схвально розглядати малюнки Штернберга.
До них знову підійшов Маркевич, розкрив Гребінчин альбом, що лежав коло малюнків, і записав: “Україна, музика, природа, поезія нас навіки з'єднали”. А коли вщухла солдатська пісня, він знову повернувся до фортеп'яна.
Кукольник, сидячи в кріслі, продовжував свою розмову:
— Чи правду я кажу, Євгене Павловичу?
— Та звісно… звісно, — зніяковіло відповів Гребінка.
— От, приміром, — вів далі Кукольник, — моя п'єса “Рука Всевишнього вітчизну врятувала”… Сам імператор і імператриця похвалили п'єсу.
— А чи правда, Несторе Васильовичу, що вашу п'єсу збираються перевидати під іншою назвою? — запитав Вася Штернберг.
— Не знаю, не чув…
— Панове! — втрутився Гребінка. — Сідаймо за стіл! Час обідати… Сідайте, наливайте чарки… Хто яку хоче!
Кукольник розкрив свою валізочку, витяг пляшку токайського:
— Я питиму свою… Малоросійських напоїв не визнаю.
— Добре, якщо тільки напоїв, — тихо промовив Штернберг, сідаючи біля Шевченка.
Коли сіли усі за стіл, Євген Павлович подякував гостям за люб'язність, заявив, що Михайло Васильович Остроградський хоче дещо сказати.
— Недавно обірвався голос співця України Котляревського, — неквапно почав Остроградський, — співця, що водив завзятих троянців-козаків у далекі походи. Я подвійно відчуваю скорботу — за втратою не тільки поета, а й найкращого свого учителя. Йому я багато чим зобов'язаний. Він навчав своїх учнів бути мужніми, чесними. Підіймаю чарку на знак найкращої пам'яті вчителя-друга!
— Пом'янімо!
— Пом'янімо! — загули голоси.
Остроградський, а потім Срезневський розповіли про свої незабутні зустрічі з Котляревським. Ближче до них пересіли Шевченко, Штернберг, Мокрицький. Розпитували, цікавились життям, побутом автора “Енеїди”. Тарас кілька разів підіймався з-за столу, виходив у Другу кімнату, щось записував, шепотів, наспівував, ніби сам з собою розмовляв.
Срезневський розповів про видання в Харкові “Наталки Полтавки” з його передмовою. Примірники цього видання він везе в слов'янські землі, де набуло слави ім'я українського письменника.
Ізмаїл Іванович з властивим для нього романтичним піднесенням говорив:
— Народ, що багато козакував у походах, закозакує тепер у поетичному слові. Пробуджуються нові сили до творчості. Герої славної “Енеїди” понесуть на широких вітрилах слово і пісню Котляревського. Коли ми говоримо тут про смерть автора “Енеїди”, то я скажу, що це осяяна вічністю смерть.
Шевченко не раз стискав руку Срезневському, шепотів:
— Спасибі, спасибі… — і знову щось занотовував. Розмови почали дратувати Кукольника. Він не звик залишатися малопомітним на таких вечірках. Вибравши зручний момент, Нестор Васильович налив чарку токайського, підвівся й почав:
— Панове! Я розумію захоплення присутніх згадками про малоросійського, якщо можна так сказати, поета… Поетичне слово — велика сила. Поет служить своїм словом, як служить солдат його імператорській величності своєю рушницею і шаблею. Наша єдина, велика імперія кличе всіх на подвиги во ім я самодержавства, православія і народності. Ура великому імператору!
— Ура! — відгукнувся в кінці столу чийсь одинокий голос і обірвавсь.
Шевченко, Штернберг, Мокрицький поставили на стіл свої чарки, не винивши наливки. Брюллов застиг у мовчанці з чаркою в руці. Гребінка, ніяковіючи, мовчки простяг руку, щоб цокнутися з Кукольником. Знову за вікном пролунала маршова солдатська пісня і виручила Кукольника. З виглядом переможця він сів, швидко почав їсти. Запанувала мовчанка, її порушив Штернберг:
— Друзі! Тарас написав вірш “На вічну пам'ять Котляревському”. Просимо його прочитати.
Штернберга підтримали Сошенко і Брюллов:
— Просимо, Тарасе, просимо.
Шевченко сміливо вийшов на середину кімната, розгорнув папірець і почав:
Сонце гріє, вітер віє
З поля на долину,
Над водою гне з вербою
Червону калину;
На калині одиноке
Гніздечко гойдає, —
А де ж дівся соловейко?
Не питай, не знає…