Читання вірша все більше й більше захоплювало присутніх. А Кукольник червонів дедалі дужче.
…Недавно, недавно у нас в Україні
Старий Котляревський отак щебетав;
Замовк неборака, сиротами кияув
І гори, і море, де перше витав,
Де ватагу пройдисвіта
Водив за собою, —
Все осталось, все сумує,
Як руїни Трої.
Шевченко зробив паузу, розгортаючи другий папірець. Тим часом обізвався Кукольник:
— Панове! Я не визнаю такої поезії! Що це за вирази — “ватагу пройдисвіта водив за собою”? Так можна дійти до того, що поети почнуть вихваляти… е… розбійників… Пробачте, панове, така поезія… Це шкідливо і небезпечно… Навіть обурливо. Я сам навчався в Ніжині, розумію малоросійське наріччя. Скажу, що в ньому є багато незрозумілого.
— Просимо Тараса продовжувати, — гукнув Штернберг.
— Просимо, просимо, — обізвалися інші. Але Шевченко мовчав, зібгавши папірець у жмені. Очі його налилися гнівом.
— Панове! Прошу пробачення. Я обіцяв бути в театрі, тому змушений залишити дорогих друзів. — Кукольник встав із-за столу, взяв свій чорний високий циліндр, розкланявся, не глянувши в бік Шевченка.
— Несторе Васильовичу! — кинувся до нього Гребінка. — Просимо ще побути з нами… Як же це так? Ще ж не їли смаженого, не допили…
— Не можу! Мушу завітати в театр… До побачення, панове! — Виходячи, Кукольник повторював: — Обурливо і небезпечно… Навіть підозріло. Якесь вільнодумство.
З місця зірвався Штернберг, вхопив пляшку з недопитим токайським, підбіг до дверей і гукнув Кукольнику:
— Несторе Васильовичу! Ваше токайське залишилось недопите! Візьміть!..
Жарт викликав усмішки, а Мокрицький додав:
— Вася! Долий пляшку квасом, заткни і віднеси в театр. Хай доп'є Нестор Васильович або залишить для подібних до себе нащадків!
— Нема кращого, як наша вишнівка, — промовив Остроградський і підніс повну чарку Тарасові, який все ще стояв серед кімнати у тій самій позі.
Підійшов до Тараса і Срезневський.
— Ви насправді поет, — заговорив він, — ваш вірш схвилював мене. Дозвольте передати вам подарунок.
Срезневський розгорнув рушничок, вишиваний кетягами калини і чорними листочками.
— Іван Петрович Котляревський, коли я востаннє зустрічався з ним, просив передати поетові, який гідний буде цього, подарунок.
Рушничок взяв Шевченко. Його обступили Штернберг, Мокрицький, Сошенко, Брюллов, розглядали вишивку.
— Це нам, Тарасе, згодиться при малюванні картин з українського побуту, — зауважив Карл Павлович. — Зверніть увагу на композицію вишивки. Це вишивала рука художника. А скільки тут вкладено почуття, ніжності! Чудово, гармонійно…
— Подарунок Котляревського берегтиму, як незабутню пам'ятку, — пообіцяв Шевченко.
— Друзі! — гукнув Штернберг. — Тарас не закінчив…
— Просимо продовжувати!
— Просимо!
Розгорнувши пожмаканий папірець, Шевченко звів голову, окинув палким поглядом присутніх. Прозорим струменем полилися слова:
Все сумує, — тільки слава
Сонцем засіяла.
Не вмре кобзар, бо навіки
Його привітала.
Будеш, батьку, панувати,
Поки живуть люди;
Поки сонце з неба сяє,
Тебе не забудуть!
Маркевич, дослухавши вірша, ударив по клавішах — і кімнату наповнила дивна мелодія. Всі колом обступили музиканта. Розляглася широка пісня, їй було тісно, вона виривалась у розчинене вікно, неслася через заскнілі в туманах провулочки, казарми, палаци, линула на безкраїй простір степів, роздолля синіх озер…
Над подарунком-рушничком схилив думне чоло Тарас, ніби голубив незрадливі сподіванки-надії.
1965 — 1967
[1] Гармала — рослина, що росте в посушливому степу та при битій дорозі