Лилися нові й нові рядки. Дівчина сердечне слухала, і в її задумливо непорушних очах ятрилися перлини невловимої втіхи.
— Вперше чую, щоб по писаному так вимовлялося, як усі ми говоримо, прості люди… Таке цікаве, ніби слухаю розповідь свого діда про козацьке життя і походи.
— Так, Наталю, так… Про походи. Наш народ зазнав багато грізних бур, земля наша рясно полита кров'ю. Багато створено переказів, пісень, казок. Коли б усе зібрати, списати, то була б велика книга… Така книга, які залишили для поколінь інші народи… А наші брати скніють у темряві, але носять у собі велику, ще не виявлену силу.
Наталя не все могла сприйняти з цієї розмови, але серцем відчувала щирість, сердечну теплоту і в думках відповідала собі: “Правда… То все правда”.
Голубливе усміхалася, та не насмілювалась уронити зайве слово… Десь почулися голоси парубків, що вже збиралися на вулицю. Наталя зірвалася.
— Побіжу, а то засміють мене, що одна приходжу сюди до вас.
— Повертайся ще, Наталю!
— Може, й повернусь!
Побігла. Зупинилася аж на стежці біля калини, що вже квітчалася зелено-рожевими кетягами. Наламала калини, звила віночок. А потім на світанку, дивлячись на віночок, вишивала рушничок — червоними гронами та чорними листочками. Бережно згортала вишивання, ніби ховала в ньому плекану дівочу надію.
Родинні свята бучно відзначалися в панському дворі. Ось і тепер заворушився весь хуторянський Олімп, бо календар указував на день святої Гликерії. До двору Сухопеня з'їхалося чимало гостей. Прибув навіть родич господарки конотопський поміщик Максим Парпура. Це була культурна людина, охоча на вигадки та анекдоти. Він часто приїжджав з Петербурга на Україну. Дружина Парпури змагалася з поважною іменинницею в розумінні добрих страв та манірному поводженні з гостями. Обидві вони виявляли свою прихильність до прибулого в гості офіцера Сергія Вербицького, який служив у Кременчуці і знав добре, де й коли справляють іменини в сусідніх поміщиків. Гирявий, як огірок, він хвацько закручував вуса, що покривали товсту червону пику і задиралися вгору напомадженими вістрями. Коли Наталка, прислуговуючись гостям, подала йому рушничок, він підморгнув їй і безцеремонне обняв за стан:
— Красуня яка…
Дівчина, ніби вжалена, відскочила, почервоніла. Котляревський помітив поведінку офіцера, але нічим не виявив свого обурення. Господар доручив Івану Петровичу розважати гостей:
— Як домашньому вчителеві, наказую розважати гостей різними розмовами, щоб регітно було!
— Сміх — то велика сила. Від сміху і плакати можна…
— Ні, мені треба іншого. Давай веселого сміху, щоб животи рвалися, щоб очі вирячувались на лоба!
— То це страшний сміх! Не певен у тому, що виконаю таке доручення.
— А начепіть ззаду на штанях червону чирву і носа кирпатого намостіть. Щоб так, як у вельможних Попових на бенкеті було. Він привіз із самої столиці такого блазня, який навіть царицю сміхом розважав.
— Блазнем я не збираюся бути, ваше сіятельство.
— То я ж гроші тобі плачу і вимагаю, щоб сміхом і різними там викрутасами розважав гостей!
— Розважатиму, як зумію.
— Дивись, щоб було регітно, — суворо додав господар.
У просторій кімнаті на столах були поставлені різні лакомини, печені поросята, кендюхи, вергуни і буханці. Тут стояли сулії горілки, наливки та варенухи з сливами і родзинками. Та й квасу поставили, бо так велося на бенкетах у Потьомкіна і Попова. Сухопень навіть пробував так само відпускати нижню губу, як відпускав її на бенкеті Попов.
Коли гості сіли за стіл, господар підняв келих, прохарамаркав подяку гостям за привітання супутниці його життя.
Івану Петровичу було відведено місце на краєчку столу. Обік стояла збентежена Наталка, готова до послуг і несподіванок. Вона навчилася приховувати свій неспокій і огиду.
Швидко зчинився гамір, галас, ревище. Найбільше галасували пані Сухопеньова і Парпурова. Між ними виникла сварка. Пані Парпурова зауважила, що печене порося треба шпигувати яблуками, а не якимось хмизом. Але цю суперечку обірвав, піднявши келих, офіцер Вербицький.
— Пані і панове! — звернувся він. — Даваймо вип'ємо за чудовий жіночий рід, за жіночу красу, бо жіноча краса — це… це, розумієте… це богом дане чудо… Красу треба любити… Як…
Він не поспішав випити келих і кілька разів закручував вуса, силкуючись вразити гостей якимось дотепом. В очах його відбивалося стільки нахабства і безсоромності, самолюбства та духовного убозтва, що Іван Петрович з огидою відвернувся і хотів сплюнути, як від чогось нестерпно нудного.
Випивши, офіцер хвацько закрутив вуса і кинув зухвалий погляд на Наталку. Вона ображено опустила очі.
Опустила очі і Марта, що весь час ловила кожне слово бравого офіцера, їй було прикро, що він кинув погляд не на неї, одягнуту в модне вбрання, а на просту кріпачку.
Іван Петрович чув про цього мартопляса, що не минав жодної нагоди попиячити, поволочитись за жінками. Про Вербицького розповідали, як він викрадав кріпацьких дівчат і навіть чужих жінок, а сам, живучи холостяком, заводив у себе в домі породистих собак. Розповідали, що він викликав ревнивих чоловіків на дуель і виходив переможцем.
“Таке убоге думкою, а носа граблями не дістанеш…” — подумав Іван Петрович.
— А тепер, — пробасив господар, — наш придворний учитель розповість вам щось смішне. Підбирайте животи, панове!
— ПросимоІ..
— Давай!..
— Слухаємо!..
Котляревський підвівся:
— Прошу пробачити, що я не наліпив носа, як наліплюють блазні. Не буду я ковтати шпаги, як ковтають їх ярмаркові артисти. Шпагу я залишу для лицарів, які проймають жіночі серця, від чого вона часто затуплюється і стає не зброєю, а ламаним веретеном.
Далі розповів анекдот про дурня, який танцює на похоронах, співає похоронної на весіллі.
— А на іменинах крутить вуса вгору і щедро кидає посмішку скромним дівчатам, — закінчив, глянувши в бік Вербицького.
Гості стримано засміялися.
— Давай ще! — буркнув господар.
— Прочитаю вам про грішників у пеклі, — розгорнув зошит і став читати, як кипіли в пекельній смолі “ксьондзи, до баб щоб не іржали”, та й ті, “жінок своїх що не держали в руках, а волю їм давали”, “і в гречку деякі скакали”…
Багатим та скупим вливали
Розтопленеє срібло в рот,
А брехунів там заставляли
Лизать гарячих сковород…
Це читання особливо сподобалося Максимові Парпурі. Він підійшов до Івана Петровича, просив дати йому зошит. Той пообіцяв дати, але іншим разом.
— Смішного! — вимагав господар.
— Можна… Було це тоді, коли бог творив видимий світ, а сатанил перешкоджав йому. Задумав бог створити пана і мужика. Замісив з ангелами пухке пшеничне тісто, щоб зліпити пана, і житнє з висівками, щоб зліпити мужика. Виліпивши пшеничне тіло огрядного пана і чорне тіло мужика, виставив їх на сонці запектись, а сам пішов до раю, щоб набрати там у мішок духу і вдихнути його в нові створіння. Та, на жаль, робота ця припала аж на шостий день божої праці по створенню світу, і старий бог дуже стомився — та й сів відпочити в раю. Потомилися й ангели, які наглядали за новими створіннями. Поснули так, що від їхнього хропіння затремтіли світила небесні. А тим часом дуже спритний сатанил, перекинувшись у собаку, прибіг, понюхав мужиче, житнє, тіло і тільки чхнув. Понюхав панське, пшеничне, і поглитав його. Приходить бог, несучи цілий міх живлющого духу, а на тому місці, де виставив проти сонця панське тіло, сидить сірий пес і облизується. Розгніваний бог вогняною різкою-блискавкою розбудив ангелів, гукаючи: “На біса ви мені здалися, такі нероби! Ще й день суботній не наступив для відпочинку, а вже поснули”. Ангели почали верещати, а бог як гукне на них:
“Відбираю у вас право голосу на всі часи! Хай і всі створіння з ангельською душею залишаться без права голосу! Тільки тому даю право, хто з сатанила вилупиться!” А далі ухопив бог пса за вуха, той аж заскавучав. Як ударить його, держачи за вуха, об дуба, так і вискочив пан Дубовецький. Як ударить вдруге об вербу, так і вистрибнув Вербицький, як ударить об сухий пень, так і виліз…