Розповідач обірвав на цьому, не назвавши прізвища свого господаря. Але дехто з гостей поглянув у бік Герасима Петровича, який ніби проковтнув щось. Офіцер Вербицький моргнув, немовби кріль, вусами. Добре, що розповідач згадав його рід як панський, створений божою та собачою ласкою. Вербицький вважав собак прикрасою всього живого божого створіння, тому лише тихо бовкнув;
— Кожен панський рід має свою гордість…
— І кожен півень гордо хорохориться на своєму смітникові, — так само тихо додав Іван Петрович, а далі, скориставшись з суєтні після розповіді, підвівся з-за столу, зняв скрипку. Швидко полилися мелодії — спочатку грайливі, а далі — сумні, як кигикання чайки. Лише Наталка могла вловити відомі їй мелодії.
— Що це за музика? — нахилившись через стіл, запитав господар офіцера Вербицького.
— То з французької опери, — авторитетно відповів той.
— Це добре… Хай грає, — задоволено поглянув господар.
Далі полилася мелодія пісні “Чого вода каламутна”. Наталка звела голову, поглянула на скрипаля, догадалася, що він для неї грав. Зустрілися поглядами,
— А це що він грає? — знову запитав господар офіцера.
— Це з італійської опери…
— Я так і догадувався, що з італійської, бо наші такого не видумають…
Та незабаром господар звівся:
— Доволі нас заграничною музикою розважати!
— Папа, хай грає, — благала дочка.
— Доволі, говорю, виводити заграничні викрутаси! Звуки скрипки раптово обірвалися, і скрипаль окинув поглядом присутніх.
— Давай циганський квартеті — гукнув господар. В зал увійшли чотири цигани, законтрактовані в Кременчуці і привезені спеціально на банкет. Хрипко полились звуки. Підводилися гості від столу, ставали до танців. Першою виступила іменинниця. В парі з офіцером Вербицьким вона виконувала єдиний доступний для неї танок — “Бариню”. Але швидко захекалась і сіла. Її заступила пані Парпурова, ніби дратуючи господарку: ось як, мовляв, у нас танцюють, у самій столиці, з вихилясами. Вона так розходилася, що й очіпок грезетовий сповз на потилицю. Ці вихиляси припали до серця Вербицькому, і він у такт музиці примовляв сороміцькі приспіви, від яких Марта ніяковіла. Шукаючи порятунку, підійшла до Івана Петровича, і той одразу запросив панночку до вальса.
Циганський квартет виконував старовинний вальс у ярмарковому стилі. Марті здавалося, ніби вона носиться на крилах, її партнер був майстерним танцюристом. Панночка схилила голову йому на плече, млосно зазирала у вічі. Нікого не бачила перед собою, зачаровано кружляючи в шаленому вихорі.
— Стомилась, — промовила Марта, — вийдемо надвір…
— Прошу, — Іван Петрович повів панночку до вихідних дверей.
Ніч була зоряна, запашна. Вже відцвіли липи, а дуби запліднились блакитно-зеленими жолудями. Повітря пашіло зрілими хлібами, в яких десь солодко белькотав перепел.
Зупинилися на доріжці до льоху. Марта мовчала і горнулася до грудей Івана Петровича. Але раптовий брязкіт розбитого скла на доріжці розвіяв зачаровані хвилини. То Наталя несла наливку з льоху і від несподіванки випустила з рук пляшки.
— Наталю! Чого ти? — обізвався Іван Петрович і підійшов допомогти їй.
Це образило гордовиту Марту. Вона рвучко повернула до будинку. В дверях зустрів її Вербицький і повів танцювати.
Іван Петрович залишився серед двору біля Наталі. В докірливому погляді дівчини заблищали вогні. Взяв її за руку. Вирвала, промовила:
— Я служниця, не руште мене…
— Ні, ти чарівниця, бо можеш полонити серце…
— Не глуміться наді мною… Я сирота…
— Ні, ти ясніша за вечорову зорю, — взяв її за обидві руки, пригорнув.
Промайнули хвилини, що здатні заступити собою вічність… Небо тремтіло зорями…
— Наталко! Неси наливку! — почувся голос господарки від будинку.
Наталка зірвалася, побігла. Він стояв на доріжці біля битого скла, тихо промовив услід дівчині:
— Народ, що виплекав жінку з прозорою душею Форнаріни, не породив свого Рафаеля…
Срібними серпанками повита, пливла збентежена ніч…
6
Після банкету ставлення до Івана Петровича в панській сім'ї погіршало. Його поведінкою на вечорі був незадоволений Сухопень, а пані перестала навіть відвідувати заняття з дітьми.
Та юнак і не шукав поблажливості до себе від господаря і господарки. Він охочіше зустрічався з дворовими людьми та кучером Микитою, слухав дотепні розповіді, скарги.
У свята збиралися конюхи, погоничі, скотарі, чабани біля похилої хати Микити. Сідали на сіно і вели розмови, в яких господар вів перед. Він багато бачив на своєму віку і багато зазнав прикростей. Тому вважав найкращими своїми друзями коней, яких завжди турботливо доглядав, і вірив, що коняча душа така ж, як і душа панського попихача.
— А панська душа, — додавав Микита, — подібна до собачої душі…
— Та то ще яка й собака, — втручався молодий погонич. — Є собаки добрі, а є злі…
— Коли б пани покосили та очерет поносили, то, може б, добрішими стали.
— Пани не будуть косити. То ми їм косимо, а собі хліба просимо…
— Панам і в пеклі почесне місце, — докидав своє Микита. — Вони якщо й косять там пекельний очерет, то для того, щоб підігрівати казани з смолою, в яких паряться мужики.
Дотеп Микити викликав веселий сміх.
Розмови захоплювали Котляревського. Він розпитував, як колись відзначалися свята, яке носили вбрання, яку варили страву і коли їли її.
З особливою дотепністю розповідав Микита пригоди свого прадіда-запорожця.
Тоді заворожено замовкали всі.
— Я був ще маленьким, коли чув казки від прадіда, може, щось перебрешу, то вибачайте, люди добрі.
— Та бреши, аби доладне було.
— Не любо, не слухай, а брехать не заважай, так казав і прадід мій. Хай йому легко зітхнеться, якщо потрапив у рай, і гірко гикнеться, якщо чорти забрали душу в пекло. Щоправда, то йому не первина — бувати у пеклі. Там усі чорти йому запанібрата. А відьми, так ті і хвости свої піджимали, коли зустрічалися з прадідом. Він з ними таке виробляв, що одна, закохавшись, не знесла розлуки, коли він виступив у похід, і спалила себе на кострищі — тільки смалятиною зашкварчало. Коли довідався про це прадід, то лише промовив: “Хай їй вічне царство, а мені щире побратимство і щоб ще раз така моргуха-краля ізна-йшлась!..”
Розповіді сіяли в уяві поетичні домисли. Під їх враженням малювалися картини святкових розваг, ігрищ, танків, пісень.
А найбільше думки снувалися навколо дотепних розповідей про пекло і грішників у ньому. Ці роздуми нанизувалися рядками:
Панів за те там мордовали
І жарили зо всіх боків,
Що людям льготи не давали
І ставили їх за скотів.
За те вони дрова возили,
В болотах очерет косили,
Носили в пекло на підпал.
Чорти за ними приглядали,
Залізним пруттям підганяли,
Коли який з них приставав.
Хай палахкотить пекельна смола, хай пече заклятих і породжує сміх. Сміючись, поет складає гімн вольності, розуму, людяності!
Дійшло до серйозної розмови з господарем дому.
Весь час відчував Котляревський, що умови його перебування в поміщика стають нестерпними. Сухопень перестав запрошувати поета разом обідати. Невдоволення виявлялося і в поводженні панночки Марти, яка не могла пробачити, що домашній учитель більше виявляє приязні до кріпачки, ніж до неї, та байдуже ставиться до її романтичних зітхань, до кокетливого загравання.
Зачекавши, коли господар після сніданку залишився один у їдальні, Іван Петрович підійшов до нього.
— Ваше сіятельство!
— Що маєте до мене?
— Серйозну розмову!
— Он як! — звів здивований погляд.
— Я давно маю намір говорити.
— То говори…
— Хочу говорити про вашу кріпачку — дівчину Наталку.
— Он як? Дівчина справна. Не один пан, гостюючи в мене, накида на неї оком. Така принада!
Цими словами ніби вдарили по обличчю домашнього учителя. Він заявив рішуче:
— Я хочу зараз просити її звільнення від кріпацтва… Вона…
— Он як! Ха-ха-ха-ха!