Зухвалий регіт ображав почуття людської гідності, гнівом сповнював серце юнака. Прибравши серйозного вигляду, Сухопень повів далі:
— Можна… При умові, що тебе, як домашнього слугу, заведемо в ревізькі списки. Мені треба побільше кріпацьких душ.
Ці слова до глибини потрясли душу поета.
— Прошу не сміятися… Я теж дворянин. Мав трьох закріпачених і відмовився від них…
— Таких голодрабих дворян багато бродить по світу Не один з них радо пішов би для притулку в ревізькі списки і став би кріпаком у доброго пана.
— Я хочу серйозно говорити. Ви згодні на викуп Наталки?
— Для цього треба багато грошей… Дівка добра.
— То скільки вимагаєте за викуп? Я говорю як дворянин з дворянином.
— Що говорити, коли таких грошей не може мати бідний навчатель. Штани треба полатати, а потім…
Котляревський звівся, ледве стримуючи своє обурення Раптово розчинилися двері, і в кімнату ступив Максим Парпура. Він потис руку господарю, учителю.
— Вітаннячко всій добрій сім'ї! А це той козак, що про Енея описує? — звернувся до Івана Петровича. — Добре смішить нашого брата… Оце проїздом з Кременчука… Спродувався, бо скоро їду знову на службу в Петербург. От добре було б повезти туди і описаного Енея. Те, що ви зачитували ще тоді, на іменинах… Повезти треба в столицю. Хай читають там і знають, що ми теж люди чубаті та бувалі по всіх усюдах, у самому пеклі!
— Прошу до вітальні, — запросив господар гостя. Котляревський постояв трохи і вийшов, тамуючи біль зневаги. На ґанку ненароком зустрів Наталку.
— У Івана Петровича, мабуть, дуже голова болить? Зблідли…
— Ой болить, Наталю, болить. І голова болить, і серце болить.
— Може, до баби піти. Тут є така, що допомагає.
— Не допоможе…
І поповзли після цього чорною примарою хвилини, години, дні і ночі…
7
Щоб розквитатися з поміщицьким будинком, у якому зазнав багато прикростей і образ, Іван Петрович, перебуваючи одного разу в Кременчуці, записався кадетом у Сіверський карабінерний полк.
Цей вчинок домашнього вчителя спантеличив усю поміщицьку сім'ю. Господар жалкував, що не встиг занести його в ревізькі списки. Дочка, перемагаючи ревнощі, висловлювала бажання зустрітися з Іваном Петровичем, коли він вислужиться до офіцерського мундира. Діти щиро плакали, бо полюбили вчителя за веселість і дотепну розважливість. Пані горювала, боячись, що діти від цього можуть втратити апетит.
Котляревський шукав нагоди поговорити з Наталею. Йому тяжко було розставатися з дівчиною, яка своєю вдачею, щирістю, співами торкнулася найчутливіших струн юнацького серця.
Одного вечора, коли земля починала врунитись паростю, Іван Петрович і Наталка пішли знайомою доріжкою до Дніпра. Повінь підточувала могутнє коріння дуба, що вперше цієї весни вітав своїх гостей.
Іван Петрович не зважувався повести розмову. Його тривогу без слів відчувала дівчина і хилилася до плеча, ніби упившись лелінням перших квітів. Відчувала теплу руку на своєму стані. А в душі народжувалась якась невимовна музика і лягала смутком на шовкові трави.
— Хочу тобі, Наталю, сказати, що я залишаю поміщицький дім, — тихо вимовив і замовк.
Здавалося, зорі насторожились, прислухаючись до сказаного. Чути було, як у темному небі десь заґелґотіли дикі гуси, летячи із ірію до старих гнізд, та ніжним рюмканням пробуджувалося тихе плесо…
— Так, Наталю, завтра вирушаю в дорогу, — з хвилюванням продовжував юнак. — Уже записався в полк… Нестерпно лишатися тут.
Наталя, слухаючи, затамувала подих.
— То це остання зустріч?
— Ні, не остання… Повернусь… Добуду звання офіцера… Це для тебе, щоб звільнити, викупити тебе з цієї неволі.
Наталя мовчала, не плакала, не благала. Стояла задумлива і тиха, як конвалія перед цвітінням.
— Хай буде свідком нашого розставання цей дуб, що спостерігав не одну подію за своє життя.
— Хай буде, — промовила, не подаючи виду, що в серці проносилися бурі. Здалося, що й вітер ударив по вітах, як по струнах, і загула від того земля під ногами, а трава ніби зів’яла.
— Хотіла б, — вела далі дівчина, — на дорогу дати вишиваний рушничок, та ще не помережила краєчків.
— Домережуй, Наталю, і бережи до того часу, як наші руки зв'яжуть цим рушничком, коли повернуся.
— Домережу і збиратиму в нього свою печаль…
8
Сіверський карабінерний полк, заснований Румянцевим-Задунайським при реорганізації козачих військових частин, стояв на Україні, в Кременчуці. Котляревський потрапив сюди у рік смерті Катерини Другої та приходу до імператорської влади Павла Першого. Серед офіцерів полку ішли розмови про ці події. Доходили чутки, що Павло Перший повернув із Сибіру Радіщева, звільнив від ув'язнення в Шліссельбурзькій фортеці сатирика-просвітителя Новикова, надав волю полоненому герою польського народу Костюшку, а полководця Суворова піддав опалі.
А тим часом висунувся підступний, хитрий і жорстокий свавілець комендант столиці Аракчеєв, який домігся вищих посад, вдавався до провокацій, користуючись довір'ям імператора. Тому чутки про “помилування” Радіщева та інших здавалися непевною грою, до чого не раз в історії вдавалися підступні можновладці і тирани.
Навколо Котляревського групувалося тісне коло офіцерів, що наважувались висловлювати сміливі думки. Коли сходились, то жартома обирали “курінного отамана”. Іноді цю роль виконував Іван Петрович.
Багато несподіванок приніс Котляревському 1798 рік. Він одержав звання прапорщика, і з цієї нагоди зібралося “курінне” товариство. Цього разу за отамана обрали прибулого з столиці учасника інспекційної комісії. Виявилося, що це колишній полтавський семінарист, який знав і поважав Котляревського. Він здивував присутніх привезеною з столиці книгою, на обкладинці якої значилося:
“ЕНЕИДА”
на малороссійскій языкь перелиціованная И. Котляревскимъ
Часть І
Съ дозволенія Санкт-Петербургской цензуры
Иждивением М. Парпуры
В Санкт-Петербурге
1798 года”.
Така несподіванка радувала і завдавала прикрості Івану Петровичу.
— Цього я не сподівався, не сподівався… Як же так? Хто дозволив Максимові Парпурі друкувати? Я цього не хотів. Це ж тільки три частини… Твір не закінчений…
— Частини, але дуже дотепні, Іване! Пригадуєш, ще в семінарії тебе обзивали римачем. Отже, недаремно.
— Я так не хочу… Не хочу, — збуджено повторював поет. — Я того Парпуру теж у пекло пошлю за цей вчинок:
Якусь особу мацапуру
Там шкварили на шашлику,
Гарячу мідь лили за шкуру
І розпинали на бику.
Натуру мав він дуже бридку
Кривив душею для прибитку,
Чужеє оддавав в печать…
— Здорово, Іване… Здорово. Ну хай там шкварчить у пеклі мацапура, а книга є на славу нашим землякам. Чудова книга!
Друзі перегортали сторінки, читали окремі рядки, сміялися. Далі слухали про столичні події, про які сміливо розповідав “курінний”.
— На Сенатській площі кожен день паради перед лицем імператорської величності. Заводить муштру на прусський манір. Кожного разу виявляє якесь невдоволення. Одного разу перед імператором проходила рота велетнів гренадерів. Це роздратувало низькорослу величність. Він виявляє неприязнь до кожного, вищого зростом за нього. Пролунала команда: “Стій!” Рота зупинилася. “На коліна!” — заверещав імператор. Гренадери-велетні стояли нерухомо. Тоді ще хрипкіший пролунав вереск: “Кроком руш на Сибір!” Рота рушила за місто, а далі маршем попростувала шляхами на Сибір.
— Це ганьба!
— Образа честі воїна!
— Образа честі людини!
Звівся Іван Петрович.
— Панове! — почав він. — Згадаймо того, хто говорив:
“Скажи же, в чьей голове может бьггь больше несообразностей, если не в царской?”
— Радіщев! — обізвався один із офіцерів, який знав, що проголошені слова належать автору “Путешествия из Петербурга в Москву” — твору забороненого, але розповсюджуваного просвітителями в рукописних списках. Тому напівголосно додав офіцер: — Це той, що мав мужність сказати: “Не бойся громов всесильного!.. А сия цензура єсть лишняя. Один несмысленнмй урядник благочиния может величаишии в просвещении сделать вред й на многие лета остановку в шествии разума”.