Цього разу поминки збіглися з прибуттям у полк генерала Дністровської і Кримської інспекції Дотішампа. Такі інспекції завжди супроводилися переміщенням офгцерів та переглядом рангів. Тому була нагода зійтися всім офіцерам, як завжди, на околиці міста в просторій кімнаті жінки, яка добре готувала страви і вміла догодити своїм гостям.
Срібна кривуляста шабля висіла над столом, заставленим напоями та закусками.
Івану Петровичу випало сидіти супроти офіцера Вербицького, який завжди тримав себе на бенкетах зухвало, розгульне, а коли доводилося випивати, повторював:
— Не посоромимо честі офіцера!
Велися жваві розмови про новини, привезені із столиці офіцерами інспекційної групи.
Але найдотепніше розповідалося про власні пригоди — і дійсні, і вигадані.
Найбільше намагався виявити кмітливість та дотепність Вербицький. Він без всякого сорому розповідав про свої зухвалі пригоди, обливаючи брудом циніка все найсвятіше в почуттях людини. А до того ще й робив висновки:
— Автор “Дон-Жуана” мало розумівся на тому, про що писав. Коли б мені довелося писати такий твір, то я багато чого доповнив би такого, що й не снилося тому Дон-Жуану. От що, панове!
— Панове! Вербицький писатиме романи! — гукнув хтось.
— Хай пишуть інші, дивлячись на мене… Я вам можу таке розповісти, що ви тільки очі вибаньчите, а дехто може від заздрощів облизатися… Ось ще вип'ю келих та зберуся з думками і розповім про свою останню пригоду.
При цих словах Вербицький поглянув на Котляревського, від чого Івану Петровичу стало неприємно й тривожно.
Котляревський повагом звівся, почав розповідати казку про мандрування святого Петра по землі:
— Було це тоді, коли святий Петро наглядав за райськими душами. Покликав його бог до свого престолу та й каже: “Ой Петре, недобре ти наглядаєш за своєю райською кошарою. Бачу, з кожним днем втікають із раю душі, як із кріпосницького двору”. — “То й не диво, — відповів Петро, — якби по чарці горілки давали в раю, то сиділи б праведні душі. А без горілки і біс їх не вдержить. Аж перелази тріщать — розбігаються”. Насупився бог, сидячи на престолі, та як гукне: “Ти мені не говори такого! Я цар над царями і владар над землями й морями! Я тебе на Сибір запроторю за неслухняність!” — “Слухаю, ваша величність”, — говорить переляканий Петро. А бог струже йому, аж охрип від крику: “Іди на землю, зупиняйся біля кожного шинку, придивляйся, чи не пиячать де втікачі з раю, жени їх у потилицю, хай повертаються!” — “Слухаю, ваша величність”, — тільки повторює святий Петро. “Та придивись за військовими… Може, стрінеш якесь земне створіння з закрученими вусами. Придивись. Там є такі, що ні по бенкетах не шляються, ні чужих жінок не крадуть, ні дівчат не знеславляють, ні вусів угору хвацько не закручують”. — При цих словах оповідач глянув на Вер-бицького, який слухав, піднісши догори пальця. — А далі бог наказує Петрові: “Як зустрінеш такого, то бери його на огненну колісницю і тарабань галопом у рай, бо нам потрібні й такі люди”. А Петро тільки повторює:
“Слухаю, ваша величність”. — “Пошукай, — наказує далі бог, — дівчину Наталку і запитай, її, чи не поглумився хто над нею?”
— Е, ні! — обірвав тут розповідь Вербицький. — її чорти вхопили і понесли в геєну вогненну!
— Панове! — загукали офіцери. — Хай Вербицький розповість про те, як чорти вхопили дівчину!
— Можу розповісти, аби срібну шаблю присудили мені, — погодився Вербицький.
— Давай!
— Слухаємо!
П'яним голосом Вербицький почав:
— Бенкетували оце недавно в мого приятеля-поміщика. Випили досхочу. Лягли спати, а мене сон не бере. Упала в око служниця. Така струнка, чепурна. Задумав украсти дівчину. Невелика ж цяця, кріпачка… Крали ще й не таких! Чому нашому брату, військовому, не потішитись при нагоді… Коли всі поснули, я'підікрався до дівочої опочивальні, накрив сонну шинелею, та на коня, і гайда аж до Дніпра під розлогого дуба. А вона плаче, проситься, тремтить від переляку. Сказано — дурна, не бувала ще в наших руках. Тільки я надумав її приголубити, а вона як рвонеться з моїх рук та з дніпрової кручі шубовсь у воду… Лише гукнула: “Рятуй мене, дубе!” Та й за водою… Пропала марно кріпацька душа… Ха-ха-ха! — залився сміхом.
Офіцери загомоніли. Звівся Котляревський з повним келихом у руці:
— Панове! Підношу цей келих за мерзотника і негідника!
З цими словами ударив келихом об підлогу так, що бризки полетіли на присутніх, облили мундир Вербицького. Краплини повисли на його вусах.
— Як смієш? — раптово протверезився Вербицький. — Це образа офіцерської честі! Образа дворянина за якусь там кріпацьку душу!
Зчинився лемент.
— Панове!
— Не можна так!
— Заспокойтеся!
Вербицький продовжував верещати:
— Викликаю за образу честі на дуель! На дуель! Коли трохи улігся лемент, Котляревський твердим голосом відповів:
— Виклик на дуель приймаю…
На цьому обірвалася гулянка. Офіцери розходилися. Залишилась над столом непорушне висіти срібна татарська шабля.
11
Повний місяць лукаво, з таємничою усмішкою, зазирав у вікно. Чи то усмішка приязні, чи докору? Прозора хмаринка його обволікає і непомітно розпливається, розтає, щезає.
Чи не так і життя людське? Навернулися на думку слова, прочитані у сіренькій книжечці “Наркісс”, яка з'явилася новинкою у цьому році. Кажуть, написав її якийсь мандрівний філософ, але його прізвище не позначено на оправі.
Може, той мудрець Сковорода, що про нього ходять перекази?
Хотів збагнути правду тих слів: “Всяк єсть тем, чиє серце в нем… О серце, бездно всех вод й небес ширшая!.. Коль ты глубока! Все объемлешь й содержишь…”
Уже й місяць заховався, ніби проковтнуло його небо, гаптоване позолотою незмірних тисячоліть.
Знав, що вранці пострілами двох пістолів вирішиться хистка доля. Але чомусь думки линули в минуле. Пригадувалася рідна хата на горі, звідки далеко видно надворсклянські простори Полтавщини. Ще хлопчиком з цієї гори взимку не раз з дітворою спускався вниз на дерев'яних санчатах. А коли, бувало, закурликають перші журавлі під хмарами, нісся мріями за ними в невідомі краї. Разом з курликанням западали в душу мелодійні веснянки.
І все це таке рідне, близьке. А ще рідніше звучить знайомий голос, вириваючись із пітьми ночі, — голос матері. Вона тихо співає:
Ой Іване, Йване,
Дитя моє кохане…
Розповідає пісня про долю сина, що, дійшовши гожого зросту, залишив рідну хату і подався у світи шукати омріяного щастя. В пісні степова дорога постелилась у сизу тривожну далечінь.
Поволі материна пісня тоне в кобзарському співі. Кобзар сивовусий, у білій сорочці, край битого шляху. Звуки бандури несуть невільницький спів на тихі води, на ясні зорі, у мир хрещений…
Прокинувся, коли ще ледь засіріло світанком небо. Місяць заховався. Тривожно народжувався день, ведучи за собою невблаганні несподіванки.
Ішов до умовленого на березі Дніпра місця зустрічі з своїм запеклим ворогом. Залишав мереживо слідів на припалій росою стежці. Зволожена нічною прохолодою, пахла травами наддніпрянська земля. Так вона пахла і в надворсклянській низині, коли малими ногами ходив з дідом до річки ловити рибу. І такі ж голубі світанки вкривали тоді розкішну землю, і так же прокидалася від подуву вітерця хвиля на воді.
Пив усією душею чарівну гармонію світанку, як чисту джерельну воду, що тамує пекучу жагу.
Ось і призначене місце…
Три явори на березі. Під ними забовваніли чоловічі постаті. Один пішов назустріч, привітався — то земляк з Петербурга, з інспекційної комісії. Погодився бути секундантом.
Показався на обрії червоною дугою краєчок сонця, гублячи проміння, обволікаючи кумачевою пеленою верхів'я яворів.
Секунданти перевірили пістолі, відміряли умовну відстань. Рвучкими кроками Вербицький вийшов на лінію. Котляревський, не кваплячись, теж зайняв свою позицію: огидно було стояти супроти такої знахабнілої нікчеми.