Грозовий ранок – Іван Пільгук

— Для вас все ладен зробити.

— Спасибі, Микито.

У штабі Іван Петрович просив відпустку для виїзду в родинних справах. Але виявилося, що таку відпустку можна одержати тільки після закінчення роботи інспекційної комісії, що прибула в полк на чолі з генералом Дотішампом.

Повернувшись до своєї кімнати, Іван Петрович не міг знайти спокою. Линула у безсонній каламуті ніч. Ніколи його не тривожила так думка про Наталю, як тепер. Пригадувалися найрізноманітніші подробиці зустрічей з нею.

То ніби вчувався її голос — тоді насторожено підводився з ліжка, прислухався. Переконувався, що то вітер шарпонув листя за вікном. То ввижався рушничок, вишитий її рукою. Здавалося, що червоні кетяги калини на ньому бралися полум'ям і пекли груди…

Вранці поспішав у військову частину. Саме випадала традиційна зустріч офіцерів.

Вояки полку пишалися тим, що їм дісталася стародавня срібна татарська шабля, подарована Суворовим сотникові Чорноморського козацтва, яке під командою Антона Головатого брало участь у російсько-турецькій війні 1787 — 1791 років. Тоді в штурмовій бригаді, що добула фортецю Ізмаїл, сотник, виявивши великий героїзм, був тяжко поранений і перед смертю передав подарунок своїм товаришам. А потім шабля дісталася воїнам Сіверського полку. Тут установилась традиція — щорічно відзначати пам'ять померлого героя і присуджувати татарську шаблю-красуню до наступних поминків тому, хто виявить лицарську сміливість і дотепність у розмові та поведінці.

Цього разу поминки збіглися з прибуттям у полк генерала Дністровської і Кримської інспекції Дотішампа. Такі інспекції завжди супроводилися переміщенням офгцерів та переглядом рангів. Тому була нагода зійтися всім офіцерам, як завжди, на околиці міста в просторій кімнаті жінки, яка добре готувала страви і вміла догодити своїм гостям.

Срібна кривуляста шабля висіла над столом, заставленим напоями та закусками.

Івану Петровичу випало сидіти супроти офіцера Вербицького, який завжди тримав себе на бенкетах зухвало, розгульне, а коли доводилося випивати, повторював:

— Не посоромимо честі офіцера!

Велися жваві розмови про новини, привезені із столиці офіцерами інспекційної групи.

Але найдотепніше розповідалося про власні пригоди — і дійсні, і вигадані.

Найбільше намагався виявити кмітливість та дотепність Вербицький. Він без всякого сорому розповідав про свої зухвалі пригоди, обливаючи брудом циніка все найсвятіше в почуттях людини. А до того ще й робив висновки:

— Автор “Дон-Жуана” мало розумівся на тому, про що писав. Коли б мені довелося писати такий твір, то я багато чого доповнив би такого, що й не снилося тому Дон-Жуану. От що, панове!

— Панове! Вербицький писатиме романи! — гукнув хтось.

— Хай пишуть інші, дивлячись на мене… Я вам можу таке розповісти, що ви тільки очі вибаньчите, а дехто може від заздрощів облизатися… Ось ще вип'ю келих та зберуся з думками і розповім про свою останню пригоду.

При цих словах Вербицький поглянув на Котляревського, від чого Івану Петровичу стало неприємно й тривожно.

Котляревський повагом звівся, почав розповідати казку про мандрування святого Петра по землі:

— Було це тоді, коли святий Петро наглядав за райськими душами. Покликав його бог до свого престолу та й каже: “Ой Петре, недобре ти наглядаєш за своєю райською кошарою. Бачу, з кожним днем втікають із раю душі, як із кріпосницького двору”. — “То й не диво, — відповів Петро, — якби по чарці горілки давали в раю, то сиділи б праведні душі. А без горілки і біс їх не вдержить. Аж перелази тріщать — розбігаються”. Насупився бог, сидячи на престолі, та як гукне: “Ти мені не говори такого! Я цар над царями і владар над землями й морями! Я тебе на Сибір запроторю за неслухняність!” — “Слухаю, ваша величність”, — говорить переляканий Петро. А бог струже йому, аж охрип від крику: “Іди на землю, зупиняйся біля кожного шинку, придивляйся, чи не пиячать де втікачі з раю, жени їх у потилицю, хай повертаються!” — “Слухаю, ваша величність”, — тільки повторює святий Петро. “Та придивись за військовими… Може, стрінеш якесь земне створіння з закрученими вусами. Придивись. Там є такі, що ні по бенкетах не шляються, ні чужих жінок не крадуть, ні дівчат не знеславляють, ні вусів угору хвацько не закручують”. — При цих словах оповідач глянув на Вер-бицького, який слухав, піднісши догори пальця. — А далі бог наказує Петрові: “Як зустрінеш такого, то бери його на огненну колісницю і тарабань галопом у рай, бо нам потрібні й такі люди”. А Петро тільки повторює:

“Слухаю, ваша величність”. — “Пошукай, — наказує далі бог, — дівчину Наталку і запитай, її, чи не поглумився хто над нею?”

— Е, ні! — обірвав тут розповідь Вербицький. — її чорти вхопили і понесли в геєну вогненну!

— Панове! — загукали офіцери. — Хай Вербицький розповість про те, як чорти вхопили дівчину!

— Можу розповісти, аби срібну шаблю присудили мені, — погодився Вербицький.

— Давай!

— Слухаємо!

П'яним голосом Вербицький почав:

— Бенкетували оце недавно в мого приятеля-поміщика. Випили досхочу. Лягли спати, а мене сон не бере. Упала в око служниця. Така струнка, чепурна. Задумав украсти дівчину. Невелика ж цяця, кріпачка… Крали ще й не таких! Чому нашому брату, військовому, не потішитись при нагоді… Коли всі поснули, я'підікрався до дівочої опочивальні, накрив сонну шинелею, та на коня, і гайда аж до Дніпра під розлогого дуба. А вона плаче, проситься, тремтить від переляку. Сказано — дурна, не бувала ще в наших руках. Тільки я надумав її приголубити, а вона як рвонеться з моїх рук та з дніпрової кручі шубовсь у воду… Лише гукнула: “Рятуй мене, дубе!” Та й за водою… Пропала марно кріпацька душа… Ха-ха-ха! — залився сміхом.

Офіцери загомоніли. Звівся Котляревський з повним келихом у руці:

— Панове! Підношу цей келих за мерзотника і негідника!

З цими словами ударив келихом об підлогу так, що бризки полетіли на присутніх, облили мундир Вербицького. Краплини повисли на його вусах.

— Як смієш? — раптово протверезився Вербицький. — Це образа офіцерської честі! Образа дворянина за якусь там кріпацьку душу!

Зчинився лемент.

— Панове!

— Не можна так!

— Заспокойтеся!

Вербицький продовжував верещати:

— Викликаю за образу честі на дуель! На дуель! Коли трохи улігся лемент, Котляревський твердим голосом відповів:

— Виклик на дуель приймаю…

На цьому обірвалася гулянка. Офіцери розходилися. Залишилась над столом непорушне висіти срібна татарська шабля.

11

Повний місяць лукаво, з таємничою усмішкою, зазирав у вікно. Чи то усмішка приязні, чи докору? Прозора хмаринка його обволікає і непомітно розпливається, розтає, щезає.

Чи не так і життя людське? Навернулися на думку слова, прочитані у сіренькій книжечці “Наркісс”, яка з'явилася новинкою у цьому році. Кажуть, написав її якийсь мандрівний філософ, але його прізвище не позначено на оправі.

Може, той мудрець Сковорода, що про нього ходять перекази?

Хотів збагнути правду тих слів: “Всяк єсть тем, чиє серце в нем… О серце, бездно всех вод й небес ширшая!.. Коль ты глубока! Все объемлешь й содержишь…”

Уже й місяць заховався, ніби проковтнуло його небо, гаптоване позолотою незмірних тисячоліть.

Знав, що вранці пострілами двох пістолів вирішиться хистка доля. Але чомусь думки линули в минуле. Пригадувалася рідна хата на горі, звідки далеко видно надворсклянські простори Полтавщини. Ще хлопчиком з цієї гори взимку не раз з дітворою спускався вниз на дерев'яних санчатах. А коли, бувало, закурликають перші журавлі під хмарами, нісся мріями за ними в невідомі краї. Разом з курликанням западали в душу мелодійні веснянки.

І все це таке рідне, близьке. А ще рідніше звучить знайомий голос, вириваючись із пітьми ночі, — голос матері. Вона тихо співає:

Ой Іване, Йване,

Дитя моє кохане…

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: