Раптово хтось постукав у двері. Панас Якович вийшов і швидко повернувся з Мазевичем, який, переступивши поріг, розкланявся, подав руку Пильчикову, підійшов до столу і поклав коробку, пов'язану рожевою стьожкою.
— Це подарунок вам, Панасе Яковичу, і поздоровлення.
— Яке поздоровлення? Від кого?
— Від мене… Від Романа Івановича Мазевича, — манірно випростався. — Поспішаю поздоровити дорогого сослуживця з тим, про що таємно довідався.
— Не розумію…
— Коли не розумієте, то поясню… Довідався, — притишив голос Мазевич, — довідався, що у сенаті вже розглянуто справу про надання вам чину губернського секретаря, — останні слова він вимовив з притиском. — Прощай тепер, колезький реєстраторе, берімо вище! Ось незабаром дістане посаду старшого бухгалтера полтавського казначейства! Сподіваюсь, тоді згадаєте й про свого сослуживця, кроткого Романа Івановича Мазевича. Оце приніс печиво з найкращої кондитерської… Виготовлено на заказ… Можна й чайку попити, — посміхаючись, почав розв'язувати рожеву биндочку. Раптом перевів зір на книгу і обома руками схопив її. — Це новий журнал? «Правда»? Виходить за кордоном? Дозвольте почитати, — нанизував слова, як в'язку бубликів.
— Не можу вам дати, бо й сам ще не читав, — почервонів Панас Якович.
— Цікаво, цікаво, — стріляв очима то в один, то в другий бік Мазевич, ніби розбризкував наповнений вщерть келих улесливості й облуди. — Цікаво… Навіть цензурною печаткою не позначено. Люблю читати такі книги. Завжди щось вичитаєш і про бога, і про царя. Хе-хе-хе… Хіба не правду я кажу?
— Залиште книгу, — Панас Якович забрав у нього «Правду». — Вона випадково до мене потрапила.
— Хе-хе-хе… Звичайно, випадково. Такі книги тільки випадково можуть потрапити до рук його благородія губернського секретаря, — змінив тон на серйозний. — Я, мабуть, невчасно завітав? Мовчите? Ну й мовчіть, а я піду собі. Досить мені й того, що привітав вас… Печиво хай вам для услажденія… Прощайте! — як вихром понесло його до дверей. На порозі зупинився, помахавши затиснутим у руці кашкетом. Шельмовито зиркнув широко розплющеними очима, вийшов.
— Завжди отак непрохано-несподівано з'являється і щезає, як мара, — Панас Якович роздратовано поглянув услід Мазевичу. — Принесло його.
— Стерегтися треба таких доброзичливих добродіїв. Його улесливість огидна. Від неї псятиною тхне. Підозріло він зацікавився журналом. Ваш брат Іван Якович доручив передати його особисто вам у руки.
— Спасибі. Це дорогий для мене подарунок. Вперше читаю в ньому надрукований свій вірш.
— То ви підписали його прізвищем Панаса Мирного?
— Так. То мій псевдонім. Під ним я буду конспіруватися. Лише близьким друзям дозволено знати про це…
— Чудової Хай щастить на творчому шляху новонародженому Панасу Мирному! — Пильчиков зачитував останні рядки вірша:
Щоб на твоїй ниві
Зацвіли ще й святі квіти
Науки й любові!
— Вітаю… Ця несподівана ластівка хай принесе добрі надії, — Пильчиков загадково дивився на Мирного. — Не залишайте розпочатої літературної праці. Дар слова несіть для народного блага. Хай зіллється у вашій особистості Панас Мирний з Панасом Рудченком!
— Хотілось би, щоб Панас Мирний взяв верх над Панасом Рудченком, нині гіркотно удостоєним звання губернського секретаря.
— Раджу не розмежовувати в собі Рудченка од Мирного., Обидва прізвища пригодяться для нашої спільної справи, — у погляді Пильчикова не згасала запитлива усмішка досвідченої в житті людини.
— Охоче служитиму нашій справі обома прізвищами. Але Мирний у мені сягає думками, мріями широких обріїв… Вимальовуються контури народного соціального роману. і Ще треба добути життєвого досвіду. — Для цього треба іти в народ.
* * *
Підвищення по службі не дуже хвилювало Панаса Яковича. В душу вривався неспокій, наче буревій вихрив думками, і вони прагнули вирватись на простори, лягали на папери новими рядками.
Розмови про розбійника Гнидку переломлювались в уяві і набували творчого осмислення. Герою вирішив дати ім'я Чіпки. А як назвати твір? «Розбійник», чи «Розбійник Чіпка»? Вирішив назвати «Чіпка».
Описав життя здібної, енергійної, вразливої, ніжно люблячої і разом з тим гнівної, волелюбної, мстивої людини. Шлях від підпасича громадської череди — до жорстокого розбійника, описаний у повісті, здавався занадто спрощеним. Хотів дістати пораду. Тому надіслав рукопис братові в Київ. Той відповів, що вивчає написане і що його оповідання про дівоче безталання — «Лихий попутав» —. уже друкують у «Правді».
Ця звістка була несподіваною, бо Панас Якович хотів ще доопрацювати оповідання. Нові спостереження, роздуми породжували широку тему жіночої трагедії. Колись, читаючи Чернишевського, не міг зрозуміти слова «повія». Тепер розумів. Не раз спостерігав, придивлявся в місті до жінок, яких доля штовхала на вулицю. Пригадав розмови з Дмитром Пильчиковим про освічених людей, що одягають прості свитки і йдуть до народу. Піти б і собі, бо замало віддаля спостерігати за життям, що десь вирує за стінами загородніх дворів, у вогких підвалах, темних завулочках. Збратався з цією думкою, і вона ставала жагучою, невсипущою. Годі було розвіяти її. Вона химерно, до болю гостро ятрила уяву.
Добув убрання, яке носять звичайні міщани, прикажчики. Натяг низько на лоба кашкета, загорнув обличчя аж до носа кольоровим шарфом і, щойно вечірня темінь окутала місто, вийшов на вулицю.
Куди повернути? Чи вниз по Монастирській, чи нагору? Пішов викрадати у своєї юності години. Піднявся нагору, обійшов архієрейський сад, постояв біля церквиці, де правилась вечірня служба. Зайшов усередину, протиснувся аж до диякона, який розмахував кадилом. Хотів добре пропахнути ладаном. Для конспірації…
Вийшов, попростував садом. Місяць, таємниче посміхаючись, визирнув, засеребрив верхів'я дерев, від чого стали мов зачаровані напівтемні алеї. Деінде мерехтять ліхтарі, наче куняють самотні вартові. Часом забринить людський голос, дрібно розсиплеться жіночий сміх, ударяючи по струнах напруженої уваги. Пестливий сміх…
У ньому сила, спроможна розвіяти запеклі думи. Прислухався до нього, сівши на ослінчикові під розлогим деревом, що захищало від тьмяного світла ліхтаря. Так краще. Мало хто примітить. Зручніше буде спостерігати, а при нагоді й заговорити, розвіяти самотність.
Проходили пари, наче пливли в серпанковій імлі.
Поволі розходились люди. Опустіли алеї.
Повільно й тоскно минав час, наче каліка добирався на цвинтар. Уже осипалося листя на деревах і настирливіше вітер наспівував прощальну мелодію. Не переставав вечорами ходити в парк. Невидима сила вела на опустілі алеї.
Тиша пізнього вечора лягла важким тягарем, затамовуючи збуджену думку. Хвилини самотності наливали келих терпкої, як терен, гіркоти. Раптово за стіною почулися звуки фортепіано, ніби хтось прийшов на допомогу і кинув якір самотньому плавцеві, що його відбила хвиля разом із хистким човном. Прислухався, пізнав мелодію. Недавно чув, як на концерті грала Бетховена ясноока й горда учениця Алоїза Єдлічки. Довідався, що звуть її Олександрою. Родом з якоїсь поважної сім'ї. Навчається разом з дочкою господаря будинку Адешелідзе в інституті шляхетних панночок. Очевидно, тепер та інститутка прибула до подруги і принесла чарівні мелодії Бетховена. Ніби вгадала потребу заповнити ними душу розтривоженого мешканця за стінкою, який інколи і сам бринькає на гітарі.
* * *
Ні, не самотньо тепер сідав до столу в своїй кімнаті. Ніби сходилися до нього на раду, з похиленими головами, приносили свою журбу безталанні, знедолені, скривджені. Пізнавав їх, що вже з'являлися й раніше, у незакінчених творах. Тут і «Продана», і «Христя Удовівна», і «Боска», і «Палійка», і «Ганнуся», і Варка Луценкова — горювальниця з надрукованого оповідання «Лихий попутав». Наче живі, тісним колом обступали його стіл. А до них приєднувалися, приносили свої скарги Шевченкові покритки і сердешні страдниці, шукачі щастя Марка Вовчка та Чернишевського.