Коли прибули під шати умовленого дуба, там уже чатували дозорці. Тут зустрів знайомих і незнайомих. Звернув увагу на юнака років двадцяти п'яти. Його гострий зір, вихрясте каштанове волосся надавали виразності обличчю, в якому світилася рішучість і натхнення. Пильчиков познайомив:
— Це Дмитро Андрійович Лизогуб. Нещодавно прибув з подорожі в Швейцарію. А ось його друзі… Ростислав Стеблін-Каменський, Володимир Синкевич, а це наші однодумці — студенти Гриневич, Калюжний.
Серед присутніх зустрів знайомого йому раніше корнета у відставці Єгора Шохіна, канцеляриста Михайла Кочуру, службовця Василя Безверхого. Були тут і сестри Піскуновські. Одна з них теж принесла гітару, а офіцер 35-го Брянського полку Антон Скляревський тримав гармонь, яка не корилася, розпускала свої міхи і ніби зітхала.
Оглянувши присутніх, Пильчиков промовив:
— Вважаю, нараду нашого товариства, іменованого «Унією», можна розпочати… Дозорці пильнують?
— Всі на своїх місцях…
— Оберімо голову зборів.
— Дмитра Павловича Пильчикова. Ви ж маєте давній досвід.
— Так… Досвід багато до чого зобов'язує… Колись ми не вели протоколів, хоч і варто було записати Шевченкову непримиренність у Кирило-Мефодіївському братстві. Як зараз пригадую ті суперечки. Належав я до поміркованої частини братства, підтримував Костомарова. Перебуваючи за кордоном, зокрема у Львові, де брав участь в організації літературного товариства імені Шевченка, я переконався в необхідності поширювати нашу діяльність не тільки просвітніми заходами, а й нелегально. Багато хороших слів чув я у Львові, але вони мене менше радували, ніж тривожили. Дещо я привіз із нелегальної літератури. Будемо її розповсюджувати. Про це може більше розповісти Дмитро Андрійович, який нещодавно зустрічався з своїми однодумцями.
— Згадка про старше покоління мене схвилювала, — очі Лизогуба налилися кришталевою прозорістю. — Дмитро Павлович згадав про Шевченка… Шкодую, що я не народився трохи раніше, коли в домі мого батька в Седневі, під Черніговом, гостив славетний поет. Не раз потім мені, хлопчикові, показували ту кімнату, де він жив і малював. Коли б я народився в той час, то Шевченко обов'язково був би моїм хрещеним батьком.
— Але нема сумніву, що ти, Дмитре, охрещений його словом, — докинув Ростислав Стеблін-Каменський. — Всі ми Шевченкові хрещеники.
— Так, хрещені вогнем, бо його слово не вода, а полум'я, — вів далі Лизогуб. — У цьому я переконався, зустрівшися з Волховським та його друзями. Привіз від нього привіт та відозву. Кланяється вам Михайло Драгоманов. Є відомості, що його звільняють з Київського університету, як небезпечну для монархічної державності людину.
— Ганьба! — вирвалося з уст Панаса Яковича.
— Кожна ганьба є плямою нашої історії. Переважно вона й складається з таких плям. Хто змиє їх? — гарячився Стеблін-Каменський.
— Якщо не ми, то народяться дужі, яким випаде на долю така честь, — Лизогуб поклав перед собою примірники журналу «Вперед» та іншу літературу. — Скажу вам, друзі, що боротьба між поміркованими діячами й радикалами загострюється. Шевченкове слово і пристрасть Чернишевського на боці радикальних, революційних діячів. Свідченням цього є прокламація, написана нашим Волховським.
— Треба зачитати…
— Хай зачитає Ростислав Стеблін-Каменський!
— Хай… Не тільки тому, що він наймолодший, а й тому, що володіє палким словом.
Ростислав трохи зніяковів, оглянув присутніх і почав читати:
— «Правдиве слово хлібороба до земляків».
Панас Якович жадібно ловив кожне слово. Здавалося, вони допомагали йому збагнути те, про що писав у творі.
Лизогуб запропонував поширювати прокламацію по селах. Його палко підтримували Стеблін-Каменський і Гриневич. Пильчиков завагався.
— Поширювати можна. Але насамперед треба нести освіту народові. Мені здається, що не слід відступати від досвіду культурної діяльності наших громад, які об'єднують освічених людей.
— Відмежовуватись від громад не треба, — Лизогуб підніс голову з настовбурченим чубом. — Їх досвід можемо використати. Але передусім мусимо будити свідомість, ширити бунтарський дух!
— Просвітительський дух має осяяти всі закутки. Тоді й бунтарі осягнуть поглядом ширші обрії.
— Я знаю тих, кого горне до себе наука, просвіта, розумові замахи, а до життя, до боротьби їм нема діла!
— Не можна ж усього зразу досягти.
— Брехня! — скрикнув Лизогуб. — Не можна всього — бери частину!.. Я, друзі, довго думав над цим і додумався ось до чого: не можна миром — бери силою! Бийся! Борися, а бери, добувай!
Запальні слова Лизогуба викликали в Панаса Яковича безліч запитань, роздумів, і вони, як вулканічна лава, заповнювали почуття. Відчував правду тих слів, хоч і не заперечував поміркованих тверджень Пильчикова. Із нелегальної літератури, якою обмінювались учасники товариства, Панас Якович узяв «Голоси з Росії» Герцена. Інші брали твори Бакуніна, Чернишевського, «Становище робітничої сили» Флеровського тощо.
— Маємо, друзі, нагоду послухати дещо з написаного учасником нашого товариства. З твором знайомились Іван Білик і Драгоманов, — Пильчиков узяв Панаса Яковича за руку, посадив біля себе. — Роман зветься «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» Лише уривок зачитаю. Про дитинство героя…
«Отак жив Чіпка, ріс, виростав у голоді та в холоді, у злиднях та недостачах. І все сам собі, як палець. Другі до дітей, до гурту, а він знай самотою, самотою… Забереться було в бур'ян, нарве квіток, назбира кузьок та й грається ними нишком. А до людей, до дітвори — ні! Чіпка мав добру пам'ять: з неї ніколи не виходила думка, що він «виродок»; він ніколи не забував бабиної ради… Собі на лихо, рядом з добрими думками в малому серці ворушилося щось недобре, неспокійне… Розбуджене, воно не давало йому забутися, ніколи не прощало нікого, коли бачило яку помилку… І росло лихо в його серці — і виростало до гарячої відплати, котра не зна ні впину, ні заборони… Не було тоді нічого, перед чим би він оступився; яка б страховина перед ним не вставала — не злякати їй його відважного духу, упертої думки, палкого серця… Такому нема на світі нічого такого, чого б він злякався. Ні бог, ні люди не страшні йому… Бог страшний злому, а Чіпка дума, що він добрий…»
З особливою увагою слухав Ростислав Стеблін-Каменський. Стоячи під дубом, він випростався. Легкий вітерець куйовдив на його голові русе волосся. Вдумливий вираз великих, пристрасно запальних очей, а на обличчі золотавий пушок, що не зазнав ще доторків бритви, високий зріст — все надавало йому вигляду натхненного проповідника, який ладен піти на будь-які тортури.
— Якими шляхами ви поведете свого героя? — влучивши хвилину, запитав Ростислав.
— Скажу вам, друзі, що я з великим інтересом прочитав роман. Духом нашого народництва пройнятий він, — пояснював Пильчиков.
— Це добре… Ще одну зброю маємо в своїх руках, — радів Лизогуб. — Більше б нам таких творів, щоб пробуджували народ. Ростиславе, — звернувся до Стебліна-Каменського, — ти маєш відбути до Києва для зв'язків з «Київською комуною». Передай нашим друзям, що Полтава вносить свою данину в революційне народництво.
— В Київ я надсилаю текст роману, — пояснив Панас Якович.
— А чи в надійні руки?
— Вважаю, що в надійні…
Дужче повіяв вітер, б'ючись об шорстке дубове листя, і воно стелило по землі трепетний шелест. Здавна Панас Якович звик читати в тому шелесті сердечні таємниці. Хотілося поділитися ними з друзями, розповісти і про свої особисті виразки, про біль душі.
Несподівано дозорці сповістили, що двоє простують стежкою до дуба. Учасники зібрання швидко поховали літературу, збилися в тісне коло. З'явилися карти. Панас Якович бринькнув на гітарі, а сестри Піскуновські затягли стародавній романс. Інші наповнювали келихи напоями, сперечалися:
— Туз переможе!