Якось навернувся пан із своїми добротами, заворожив улесливими розмовами та обіцянками матір і дочку. Ніби отрутою напоїв голубливими речами й милуваннями… Мов очманіла, коли їхала, залишаючи материну хату.
Ще поверталася з коштовними дарунками. Люди заздрили, говорили: «Не кожному судилося таке щастя». Але минув рік, і перестала дочка навідуватись до рідної хати на березі Псла. Вирощувала мати улюблені Галині чорнобривці. В'яли вони, і нічия рука не зривала їх на віночки…
Виїхав пан у столицю, а Галю передав родичам за покоївку. Недовго була там. Від сорому не могла повернутись до матері. Знайшла притулок у такої ж безталанної жінки. Соромилась удень і на вулицю виходити. Шукала місце для самотності. То забиралася на горище і у маленьке віконце дивилась на вулицю, де вештались люди. Або блукала самотня у лісі, ховаючись від них. Лісник поширив чутку, що в Булановському лісі повелась якась мавка.
* * *
Панас, помітивши збентеження брата, запитав:
— Якісь неприємності привіз?
— Так. Неприємності. Будь мужнім, Панасе, бо привіз я не зовсім радісні вісті.
— Що трапилось, Іване? Як наш роман? Може, цензура затримала?
— Ще гірше. В Росії роман не побачить світу.
— Чому? Не може цензура пропустити такі гострі картини?
— Цензуру можна б якось задовольнити… Недаремно я зараз працюю чиновником у самого київського генерал-губернатора Дрентельна.
— А що ж іще?
— Трапилось те, що готувалось. Є новий царський указ, — Іван Якович витяг з кишені аркуш паперу. — Ганебний указ…
— Про що?
— Слухай, — Іван Якович звівся й почав уголос читати:
— «Не допускать ввоза в пределы империи без особого на то разрешения главного управления по делам печати каких бы то ни было книг й брошюр, издаваемых за границею на малороссийском наречии…
Печатание и издание в империи оригинальных произведений и переводов на том же наречии воспретить…
Воспретить также различнне сценические представления и чтения на малороссийском наречии и равно печатание на таковом же текстов к музыкальным нотам…»
Поклавши аркуш на стіл, Іван Якович додав до прочитаного:
— Підписано государем у німецькому місті Ємсі цього, 1876 року… Дата історична. Може стояти в ряді дат найганебніших подій світової тиранії й гноблення народів.
Гнівом і слізьми налилися очі Панаса Яковича. Він звівся й почав ходити по кімнаті.
— Це благоденствіє указом повите… Ганьба… Як можна? Ось куди завели сподівані реформи, — зупинився, простяг руки до брата. — Що діяти? Що діяти? А наші громади вірили у вільний культурний розвиток!.. Ні… Добра не жди… Не жди сподіваної волі!
— Наша київська громада зазнала тяжких ударів…
— Дочекалися?
— Не втрачати мужності…
— Не втрачати? А чи була вона в нас? Я виправдовую ту мужність, що веде на ешафот. Як Чернишевського…
— А Герцена повела в еміграцію… Звідти його голос лунав стоголосе… Зараз мають емігрувати й наші друзі…
— Хто?!
— Скажу тобі по секрету… Драгоманова звільнили з університету і запропонували залишити Київ. Він емігрує…
— У Драгоманова добром налите серце… За це схиляюся перед ним. Але чи вистачить у нього рішучості до кінця? Чи міг би він стояти з іншими на ешафоті?..
— Не обов'язково всім ставати на ешафот. Є й інші шляхи. Драгоманов має організувати десь у Львові, Празі чи в Женеві видавничу справу. Надрукуємо там і наш роман «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» Я просив Миколу Віталійовича Лисенка, він їде в Петербург, забрати з цензури рукопис роману… Коли в тебе є щось нове, можеш через мене передати Драгоманому. Головне — він чесна і віддана культурній справі людина…
— Закінчив нову повість… Очевидно, її треба назвати «Лихі люди». Це ті, що сидять по в'язницях за свої ідеї. Хотів розповісти, як треба служити народові… Але що ж робити далі?
— Працюй на посаді і пиши, пиши.
— Тяжко бути в двох особах. Бухгалтер у чині губернського секретаря і якийсь Панас Мирний — писака сумнівних, або «возмутительных», як кажуть жандарми, творів. Тяжко жити в єдиноборстві з самим собою.
— Така наша дійсність… Пригадай історію. В історії бувало таке. Майбутні історики скажуть правду про нашу скорботу тяжку.
— Не заспокоюй мене майбутніми істориками. Нам потрібна правда сьогоднішня! Майбутня правда не може з'явитися сама собою, без правди сьогоднішньої. Я не вірю в державну мудрість тих, хто подібними указами намагається знищити вікові надбання духовної культури великого народу. Не хочу вірити!
— Твої роздуми, Панасе, варті уваги. Але так бувало не раз, що державні мужі діють всупереч державному розуму… Боляче, що ми з тобою теж працюємо чиновниками, підлеглими тупоумству можновладців. У цьому наша трагедія…
— Про себе скажу, що службової кар'єри я не прагну. Завжди старався відшукати таке місцечко, яке, забезпечивши кусень хліба, не ставало б у розлад із совістю.
— У цьому й полягає твоя мужність. Я ж по чиновницькій драбині злетів он як. Теж прагну своє становище використати для громадських справ… — Змінивши тон розмови, Іван Якович вів далі: — Цього року спалахнула війна на Балканах. Повстали болгари проти турецького ярма, серби вступили у війну з Туреччиною…
— Все це мені відомо з преси.
— Але є й невідоме. Михайло Старицький з своїми товаришами розгорнув збирання пожертв на користь Сербського Червоного Хреста. З цією благодійною метою він видав у Києві книгу, на яку не встигли накласти заборону. її треба негайно розповсюдити, — Іван Якович витяг з паки книгу й поклав на стіл. На обкладинці значилось:
«СЕРБСЬКІ НАРОДНІ ДУМИ І ПІСНІ
Переложив М. Старицький
Посвящаю моєму щирому другові і товаришеві
Михайлу Петровичу Драгоманову.
1876»
Панас Якович почав похапцем гортати сторінки книги.
— Переклад українською мовою — це значна подія. Передай подяку Михайлові Петровичу. Він здатний на сміливі вчинки. Рух допомоги балканським слов'янам всіляко будемо підтримувати.
— Є відомості, що на Балканах розгорнеться велика війна з участю російського війська. Багато є охочих добровільно йти допомагати повсталим слов'янам.
— Це знаменно. Коли людина сприяє визволенню іншого народу, то вона вірить і в розквіт свого власного.
— Про це можна багато говорити. Але я мушу завтра повернутися до Києва.
— До Кременчука поїдемо разом. Конче мені треба заїхати в Кобеняки. Водночас маю зустрітися з колишніми учасниками нашої «Унії». Хоч вона розгромлена, але паростки ще не вмерли. Візьму з собою «Сербські народні думи і пісні».
— А цей рукопис я повезу до Києва, — Іван Якович перегортав сторінки повісті «Лихі люди». — Вразливо ти пишеш і сміливо. В той час, коли посилились по всій країні арешти, ти в своїй повісті розкриваєш двері казематів, показуєш нескоримих людей… Бачу, що в тебе тут діють усе чоловіки. Для різноманітності належало б вивести якусь жінку. Це б відповідало правді.
Слова брата вразили Панаса Яковича.
— Це окрема тема, яка мене найбільш непокоїть.
Частина друга
НА ТЕРЕЗАХ СУМЛІННЯ Й ПРИСТРАСТІ
Тільки через рік після видання потрапила до рук Панаса Яковича повість «Лихі люди». Тепер він розглядав її разом з прибулим до Полтави Дмитром Пильчиковим. На обкладинці читали:
«громада
Українська часопись,
впорядкована М. Драгомановим, М. Павликом і С. Подолінським
Женева. І877»
Майже вся третя книга «Громади» була заповнена повістю «Лихі люди».
У цей час нагодився і Алоїз Вячеславович Єдлічка, поділяв радість друзів. Він схвильовано зачитав епіграф до повісті:
І день іде, і ніч іде,
І, голову схопивши в руки,
Дивуєшся, чому не йде
Апостол правди і науки?
— Зачитайте ще раз, Алоїзе Вячеславовичу, — просив Пильчиков. — Ці слова вистраждані… Апостол правди і науки? Коли, в яких обставинах, у якому вбранні чекати його нам?
Розмову повели про події. А їх було багато за останні два роки. Відбулась кровопролитна російсько-турецька війна. І в пресі, і в усних переказах ширились повідомлення про тяжкі бої під Плевною та на Шипці. Суворо, правдиво відбив ці події на своїх полотнах живописець Василь Верещагін — учасник війни. Розповідали, що імператору Олександру II дуже не сподобались ці картини.