— Кудись поспішаєте? — спокійно запитала. — Розумію ваше хвилювання. Сьогодні ж арф'янки залишають наше місто, — в словах чувся докір.
Панас Якович мовчав, не знав, що відповісти.
— Я не випадково вас зустріла. Таке моє бажання. Хочу цією зустріччю покарати вас за поведінку під час концерту. — Перед настирливим поглядом її променистих очей годі було ставити якісь бар'єри.
— Не можу збагнути всього, що трапилось.
— А я збагнула. Ви прихильник краси й захоплюєтесь музикою.
— Це так, — Панас Якович відчував, як панночка своєю відвертістю і рішучістю почала опановувати ним. Знаходив утіху в її настирливості.
— Сьогодні хочу зіграти для вас свої найулюбленіші речі. Тому запрошую вас в кімнату Анни Осипівни. Не дивіться так на мене. Я вже не інститутка, — Олександра Михайлівна зробила кроки в напрямі квартири Адешелідзе. За нею й пішов, наче полонений після баталії.
— Анно! — гукнула Олександра, увійшовши до кімнати. — У нас гість!
Анна Осипівна вийшла назустріч, привіталася.
— Сьогодні я даю концерт! — Олександра Михайлівна сіла за фортепіано.
Анна запросила Панаса сісти поруч у крісло.
— Грай, Олександре! Бачу, ти сьогодні в екстазі.
— Так! — Олександра Михайлівна вдарила по клавішах. Полилися звуки, як грозові удари, а далі понесли просторами вихрасті хвилі.
В них Панас Якович вловлював страждання пробудженої душі, боротьбу проти всього, що сковує особистість, торжество перемоги почуття над життєвими умовностями, імпровізовані мелодії вели у розбурхане море, де хвиля гойдає, кидає його і виносить на сонячний берег. Читав радість боротьби, уявляв горду нескориму людину, гармонію її почуттів і діяльності. Тільки музика може так оволодівати людиною, наснажувати пристрастями, підносити на верхів'я буття.
Олександра Михайлівна грала ще і ще. її жіноча ніжність і пристрасть зливалися з музичними мотивами в єдиному плині чудової гармонії… Відчував, як ця гармонія додає сили в єдиноборстві Панаса Мирного з Панасом Рудчеяком.
Пізно ввечері повернувся додому. Не запалював світла, аби зберегти всі душевні страждання і втіху, що приніс цей незабутній день.
* * *
Арф'янки зібралися на вокзалі до поїзда. Господар капели — огрядний, дужий чоловік з полисілою головою — хвилювався, чекаючи прибуття Галі. Він нервово поглядав на годинник, відраховуючи хвилини.
Тим часом Галя, йдучи на вокзал, зупинялася. Вагалася — чи не повернутись, залишивши капелу? Невимовна сила в'язала її з цим містом, що стільки принесло прикростей і скороминучих хвилин радості. Хотілося, щоб ті хвилини ще повернулися до неї дорогими гостями. Ласкавим і рідним було просторе небо Надворскля. Чому ж його заволікають хмари? Гонить передгрозове вітер кудись. Так гонить і її зрадлива доля. Гонить… Гонить… А куди?
Прибула, запізнившись, на вокзал. Але поїзд ще не відійшов. Уже загув паровоз. Зупинилася, глянула під колеса. Ось вони закрутилися. Хотіла кинутись на колію. Але дужа рука підхопила її. Машиніст вчасно зупинив машину.
Господар штовхнув Галю у вагон і вилаявся:
— Яке маєш право? Ти законтрактована. В контракті не передбачені подібні вчинки… Я не дозволяю! Пройдисвітка якась, а я маю хвилюватись.
Арф'янки з острахом переглядалися. Галя, як посаджена в клітку пташка, забилась у куточок вагона, дивилась у вікно, посилаючи прощальні погляди знайомим краєвидам.
Он послалась доріжка. Люди йдуть з праці. Попереду дівчина несе жмуток ромену. Чула навіть пахощі польових квітів. Хотілося гукати: «Люди! Зупиніть, візьміть мене з собою, щоб степом розвіяти горе пекуче!»
Клуби густого диму повисли над доріжкою, закутавши людей. Наче дракон волохатими лапами обгортає все живе, щоб украсти сонце і посіяти темінь.
Прудкість поїзда єдналася з думами Галі. Отож підхопив її на своїх крилах передгрозовий буревій, кружляючи у своєму вирі. Несе… Несе… А де зупинить? У які грози переллються болі нездоланні?
«Жити хочу! Жити!» — розпачливо гукала думка, а затиснуті вуста крили мовчанку. Мовчанку, що заховує в собі пристрасть прокляття.
Колеса вагона одноманітно вибивали ритм, ніби примовляли: «Повернися… Повернися… Тебе чекає щось бажане… Повернися…»
Трепетно дивилась у вікно, коли вдалині забовванів будинок, схожий на палац. Пізнала його і стрепенулася. Там віддала первоцвіт своєї ледве дозрілої юності.
Дим від паровоза обгорнув будівлі, наче поглинула їх пожежа. Уява малювала, як вогонь пожирає той палац, застеляючи небо хмарою диму. Десь ніби зчинявся грізний людський лемент. Слалися червоні відблиски на тихі плеса, а потім їх застилав дим, і все заволікалося його завісою, за якою падали в темінь минулі роки.
«Чи це пересторога тим, хто володіє? Страшна пересторога! Яка ж буде кара?»
У куточку серця прокидалась надія, зростала крилатим птахом, щоб вирватись на простори, де печаль, обіймаючись з любов'ю, стелиться несходимими ще шляхами у невідомість.
А колеса під вагоном викрешували-вибивали: «таки-так, таки-так».
* * *
Одержав посаду головного секретаря казенної палати. Роботи збільшилося. Доводилось часто переглядати податкові справи, за якими уважний зір пізнав, як збагачуються підприємці, лихварі та породжені жорстокою конкуренцією «чумазі», що не гребували будь-якими засобами наживи. За цими справами можна бачити й те, як множиться бідність, руйнуються дрібні господарства. Подібні думки викликала й книга, надіслана братом з Києва. На її титульній сторінці значилось:
«ЗАПИСКИ О ЗЕМЛЕДЕЛИИ В ЮГО-ЗАПАДНОМ КРАЕ
Составил И. Рудченко»
На титулі рукою автора написано:
«Товаришу по зброї, другу і брату
Панасу Яковичу Рудченку
26.1. 1882 р.»
А ще нижче:
«Тому доля запродала од краю до краю,
А другому зоставила — те, де поховають».
І епіграф, і зміст книги викликали роздуми про долю людини й цілого краю. За цими роздумами губилися на якийсь час хвилювання, що їх принесли несподівані зустрічі останнього часу.
Від Старицького одержав листа, в якому сповіщалося про добутий дозвіл на видання українського альманаху. Михайло Петрович бере на себе «Раду» і запрошує Панаса Яковича виступити в ній з художнім твором. Старицький сповіщав також про труднощі, з якими добуто дозвіл на українські вистави, та про великий успіх «Назара Стодолі» в постановці Марка Кропивницького. Почала діяти під його орудою українська професійна трупа.
Отже, виходить, що й крізь тінь совиних, розпростертих над країною крил Побєдоносцева пробиваються проміння сонця, щоб зігрівати паростки літератури на народному грунті.
До свого листа Старицький додав нового вірша. Вразили до болю його рядки:
Не бійся вражої наруги;
З святим вогнем іди туди,
Де панування скрути, туги
Та віковічної біди…
Співай, ридай і будь готовий
Замість лаврового — терновий
Вінець узяти на чоло.
Що ж відповісти другові? Переглядав усе написане за останній час.
Після довгих вагань, роздумів написав Старицькому відповідь, повідомивши в листі про свій намір надрукувати твір про непривітну жіночу долю.
«Познайомлю Вас, шановний добродію, і з самою системою, або планом роботи, маючи надію, що Ви прихильно приймете мою немудру сповідь. Головна ідея моєї праці — виставити пролетаріятку і проститутку сього часу, її побут в селі (І частина), в місті (друга), на слизькому шляху — третя і попідтинню — четверта. Гуртом усю працю я назвав «Повія». Цією назвою народ охрестив без пристановища тиняючих людей, а найбільше усього проституток. Вона ж взагалі обіймає і всі частини назвиська, через те я і зостановився на сьому слові, хоч, може, воно декому здається і недоладним. Кожну частину маю надію виготувати так, щоб всяка мала свою самостійність або цільність».
Тепер усі помисли, хвилювання були зосереджені навколо роману. Спостереження, досвід життя підказували писати про соціальні явища, про гноблення, що спричиняють занепад і загибель вразливих, сердечних людей. Гинуть дівчата, жінки, гине біднота, страждає народ. А де причина страждань? Не ганьбою, а співчуттям вінчає письменник героїню роману. Вона не одна — тисячі таких запроданих, понівечених, кинутих на саме дно тяжкого життя. Яке ім'я дати героїні роману? Назвати її Галею. Ні… Хай залишиться в пам'яті недоторканим це ім'я, що з ним поєднано стільки хвилювань. Та й не одна Галя… Доля багатьох не привітала в цьому лихому суспільстві. Хай героїня носить ім'я Христі. Вона є хрещеницею роману.