Незабаром знову одержує листа від Старицького. Той просить скоріше надсилати рукопис для друку. Але можна запропонувати лише першу частину твору, бо в сирому вигляді не звик давати до друку.
«У мене одна думка: якби нам нашу красну мову так високо підняти, як підняв її Шевченко у пісні. А чи я се зроблю, чи другий — для мене байдуже. Не пеняйте на мене, добродію, що я на сей раз не даю певного слова. Кажу Вам: не виспію, не зможу виспіти з другою частиною «Повії».
26 березня 1882 р.»
Надіславши Старицькому першу частину «Повії», Панас Якович поринув у працю. Ще гостріше відбувалося змагання між письменником-мислителем і виконавцем службових обов'язків казенної палати.
Писав, переборюючи страждання, які ділила з ним героїня роману, віддаючи свої болі і гнів. У творчих муках гартував волю, удосконалював хист. Відбувалося спілкування сумління, пристрасті й слова.
* * *
Нові несподіванки приніс 1883 рік. Вразила звістка про смерть Івана Сергійовича Тургенєва, а ще більше виступ з цієї нагоди в «Отечественннх записках» Гліба Успенського, в якому говорилося про «безперервний ланцюг невиправданих безглуздь».
Одного ранку прибув на вокзал, щоб зустріти Михайла Старицького, який мав приїхати поїздом з Кременчука. Довелося довго чекати, бо застрайкували робітники залізничних майстерень і не було своєчасно відремонтовано паровоза. Панас Якович спостерігав метушню жандармів. Страйкарі купчилися біля вокзалу невеликими групами, вели жваві розмови, обурювалися, сперечались. Вловлював окремі вигуки:
— У великих промислових містах робітники єднаються.
— Каси взаємодопомоги організовують!
— Вимагають своєчасної плати за працю!
— Не дозволяють, щоб робітник працював по чотирнадцять годин на добу…
У цій розмові вловлював щось нове, ще не чуте, не знане. Пригадалася недавно прочитана у львівському журналі «Світ» повість Івана Франка «Борислав сміється». Розмови робітників яскравим промінням освітили ту повість. Ніби продовжував її читати, і вона ставала зрозумілішою.
Пішов від вокзалу, примостився на розкиданих колодах. Незабаром поблизу сіли чотири чоловіки. По одягу та чорних руках можна було здогадатись, що то робітники залізничних майстерень. Вони розмовляли між собою. Найбільше говорив чоловік середніх років з великими сірими очима.
— Повернутися б до своєї давньої біди, до сільської оселі, але вона, того й жди, розвалиться. А там діти, жінка з поденщини не вилазить. Тут, у майстернях, хоч рукам є робота. Та кляті десятники всю силу з тебе вимотають… В одного очі полопались від тяжкої праці. А допомоги ніякої. Хіба що наш брат робітник скинеться по копійці…
— То правда, Гнате. Правда…
— Правда осуду не боїться…
— Де наш брат погибає, звідти правда тікає.
— Закуримо, браття, щоб правда не журилася. Тютюн є, Гнате?
— Все викурив.
— Почекай курива до слушного часу, про який ти все марив, Гнате, — рябий згорблений чоловік гірко посміхнувся.
Слухаючи розмови, Панас Якович обізвався:
— Можу позичити вам курива, — витяг вишиваний дорожній кисет і подав чоловікам.
Гнат узяв кисет, натрусив у жменю тютюну, задивився на вишивку.
— Так і наші дівчата колись вишивали… Десь я вже бачив цей кисет.
— Може, тоді, коли між ярами перегукувалась «Гуляй, воля!»
— Стривайте, щось пригадую, — пильно поглянув. — Це було давненько, коли я ще парубкував…
— Мабуть, зустрічалися, — роздумуючи, промовив Панас Якович, переконавшись, що зустрів того, який колись з побратимами нагодився біля яру.
— Це було тоді, як ми позичили у вас червінця… Пригадав. Віддав би, та немає, — на чолі ворухнулись борозенки, що їх поклало життя.
— Я не вимагаю повернення. Хай до слушного часу.
— Сам не прийде, коли його власними руками не повернемо на свій бік, — Гнат блиснув очима і затис кулак, наче в його грудях заклекотів гнів. — За тютюн та добре слово спасибі. Коли не погордуєте, то завітайте до нас у ту похилу хату на березі Ворскли. Там я живу з побратимами. Запрошую, як давнього знайомого.
— Спасибі… При нагоді завітаю.
— А тепер, браття, наберімо в рот води і повертаймо оглоблі. Бачите, он жандарм вистрибнув, як заєць з капусти, — Гнат звівся, за ним чоловіки. Розійшлись у різні боки.
Ще залишався сидіти на колоді. Поставала давня зустріч. Пригадав і гнівного Чіпку — героя свого першого роману. Хотілося тепер повернути його з Сибіру до цих побратимів-робітників, у житті яких зажевріли нові іскри. Може, вони розгоряться, щоб вогнем освітити шлях до кращої долі?..
Нарешті поїзд прибув. Старицький привіз кілька пакунків книг та нот.
— Вітаю з перемогою, Панасе! — Старицький подав книгу, на якій значилося: «Рада. Український альманах». — Першу частину роману «Повія» надруковано!
Панас розгорнув альманах.
— Спасибі. Це наша спільна перемога.
* * *
Кількаденне перебування Михайла Старицького в Полтаві заповнилося зустрічами, бесідами. Найчастіше радився з Панасом Яковичем, розповідав про організацію театру, про ентузіастів-акторів.
— Уяви собі, що в Києві, у нашому рідному Києві, генерал-губернатор Дрентельн забороняє грати трупі, утримання якої я взяв на себе. Забороняє грати таким талановитим акторам, як Марія Заньковецька, Марко Кропивницький… Це ж ганьба! Ми добилися перегляду Емського указу… Але свавільно продовжують діяти губернатори-сатрапи. На їхнє самовладдя віддали культурне життя нашої країни. Девізом політичної мудрості для них є завчені слова: «заборонити», «припинити», «не дозволити», «затримати». Люто злобствує «Киевлянин», нацьковуючи проти нас продажних журналістів. Студенти підіймають заколоти. Начальник жандармського управління занепокоєний і вимагає від департаменту поліції збільшити каральні загони… Часом Київський університет виглядає фортецею в облозі. Закривають вільний доступ на лекції професорів. Наступ реакції посилюється. Туполобі чиновники підсилають переодягненими своїх агентів охранки підслуховувати лекції професорів. Це ж невидана у світі ганьба…
— Очевидно, що для благоденствія імперії треба слово і розум на прив'язі тримати.
— Біда, що таких, хто пише доноси, в нашій країні більше, ніж тих, хто висловлює щось розумне. Уявіть собі, всі мої вірші, присвячені Шевченкові, цензура забороняє друкувати в «Раді», їм навіть здаються небезпечними такі рядки:
Ні, він не вмер! Поки ще наше слово
Лунатиме серед степів, лугів,
Його пісень розіллється чудово
Мелодія по сизій млі віків.
І заповіт братерства та любові,
Що він нам дав, як стяг, на боротьбу,
Перелетить луною в інші мови
І правдою подужає злобу.
— Якщо не можна друкувати такі вірші, то всього Пушкіна могли б теж заборонити, — хвилюючись, Панас Якович почав палити цигарки.
— Уяви собі, Панасе, що пише державний цензор про мої вірші, присвячені Шевченкові: «Исполнено мрачного отчаяния за нравственный гнет, испытьшаемый Украиной… Высказывается надежда, что настанет время, когда спадут цепи вековой зимы, когда заговорят даже немые, все вместе запоют новый искренний псалом»… Це ж ганьба! Невидана ганьба! — Старицький, нахмуривши брови, запитливо дивився на Мирного. — Ну, що ти скажеш?
— Вірю в часи, коли наші діти і внуки вивчатимуть історію сатрапії, як страшну минувшину…
— Це так. Але що ми дамо, аби нас не проклинали та згадали незлим словом ті внуки?
— Мене хвилює і бентежить це. Кого згадають вони? Чи чиновника Рудченка, чи страждущого нині, мало кому відомого Мирного?
— Пиши! Твої романи багато розповідатимуть нащадкам. Не Рудченка, а Мирного згадуватимуть вони. Раджу тобі поширити свої творчі обрії. В тебе є сила і хист. Ти повинен створити драму з народного життя! Показати в ній людські пристрасті, розповісти про багатострадну долю підневільної людини… Це конче потрібне для нашого театру, який розпочав свою нову історію виставами минулого року під орудою Марка Кропивницького. Нам потрібний репертуар такий, щоб у ньому народ побачив себе, пізнав свої страждання, збагнув глибину своєї душі…