Дуби шумлять – Іван Пільгук

— Ти натякаєш на болісно вразливу вдачу Олександри? Скажу відверто, що з іншою людиною їй не варто було б одружуватись. Особливо з молодою. А з тобою можна. Ти ж на диво витриманий, тактовний, лагідний… Хто через кладку обережно ступає, той у воді не потопає.

— То так здається… Ось і зараз розхвилювався.

— Чому?

— Відбулась суперечка… Перша принципова суперечка з Олександрой. Вона вимагає, щоб вінчання справили в Карлівці, а весілля відгуляли в домі Шейдеманів. Хоче, щоб я з'явився до батьків у циліндрі та з усіма своїми орденами… Я не погоджуюсь. Від цього й ламається наша дружба.

— Дружбу треба берегти. Не той мудрий, хто дерево ломить, а той, хто його зрощує.

— Це так. Але я чіпляю на груди ордени тільки у надзвичайних випадках, коли вимагає начальство. А тут…

— Ха-ха-ха, — залився сміхом Іван Якович. — А тут теж надзвичайний випадок і начальство.

— Хіба Олександра мені начальник?

— Її батько Шейдеман може зрівнятися з будь-яким начальством. Багатим карлівським маєтком управляють Шейдемани ще з часу, коли він став власністю великої княгині Олени Павлівни — сестри «неудобозабываемого», як говорив Шевченко, імператора Миколи І. Управитель маєтку, що належить царському роду, — це неабихто. Йому відкриті двері у вищі сфери…

— Виходить, що я маю схилити голову по-блазенському. Перед ким? Ради чого?

— Не гарячись, Панасе… Ти ж особа в двох лицях. Де схиляє голову чиновник Панас Рудченко, якому залишився один крок до генеральського звання, там не схиляє її Панас Мирний — визнаний український письменник, — запитливо поглянув Іван Якович на брата.

— Для чого вся ця комедія?

— Ні, не комедія! Драма! Навіть трагедія! А її треба грати… Цьому зобов'язує становище нашої літератури. Не забувай, що указ 1876 року про заборону нашого друкованого слова не скасовано й досі. Ми добилися деяких поступок… Добилися різними шляхами. Часом схиляли свої горді голови. Така наша доля. За спиною владарів ти можеш конспірувати ім'я Панаса Мирного або й захистити його в небезпечний час.

— Це все не мириться з моїми принципами.

— Для того ти Мирний, щоб миритися з умовностями.

— Я не такий уже й мирний…

— Всі ми можемо чесно сказати:

Ми просто йшли; у нас нема

Зерна неправди за собою…

— Йшли… Але не одним шляхом, — Панас болісно поглянув на брата. — Ми з тобою брати, але, здається, шляхи наші різняться.

— Нічого, вони зійдуться. Прийде час.

— А може, ще більше розійдуться. Шкода, що з нами нема Драгоманова. Яку б він дав раду?

— Запевняю, що радив би залишатись Панасом Мирним у літературі, а становище статського радника використати для побічних впливів на товстолобих властителів. — Іван Якович замовк, а далі тихіше додав: — Драгоманов цього року дістав кафедру в столичному болгарському університеті

— Михайло Петрович у Софії?

— Так. Віддає свій хист, знання і розум болгарському народові.

— Пригадую слова нашого Старицького: «І хуртовиною розкидана отара». Розкидано нас по всіх усюдах… — взявся за голову Панас Якович. — Що робити? Що робити?

— Це питання ніколи не знімалося і завжди постає перед нами… Скажу, що треба стискати серця й терпіти…

— Ні, не терпіти, а боротися! Боротися словом! Боротися діями! Діями!

— Діяльних народників запровадили в Сибір, та на ешафот…

— Є шляхи іншої боротьби… Досвід народників навчає шукати їх… Підіймається робоча сила!

— Не буду, Панасе, сперечатися з тобою. Я відстав від молоді. Признаюся, що тобі заздрю. В тобі письменник переміг чиновника… Я не досяг цієї перемоги. Літератор під псевдонімом Івана Білика змагається з чиновником Іваном Рудченком. Але не видно перемоги. Незабаром на високу посаду переводять у столицю… Може, там пригоджусь для нашої спільної справи, а зараз…

— А зараз все-таки порадь мені…

— Раджу одягати найаристократичніше вбрання з орденами…

— То цяцьки для віслюків дворянської породи. Ти радиш чорта не гнівити і богові догодити?

— Все це умовне, коли ми залежні від умовностей. А зрештою вір більше власним очам, ніж стороннім речам. Ти письменник-психолог.

— У цьому й біда моя. Хочеться не тільки заглядати в душі своїх героїв, а й власною не кривити.

— Мабуть, через те ти довго й не женився?

— Це вразливе для мене питання, і до нього я не дозволяю нікому торкатися. У кожного є свої сердечні виразки.

— Розумію тебе, брате, і ладен гоїти твої виразки.

— Якби ж то їх загоїти, — Панас журливо дивився на брата, подумав, поглянув на годинника, поволі почав лагодити та приміряти на голову чорний циліндр. Поклав на стіл свої ордени.

* * *

А наступного дня до будинку підкотив розкішний, пофарбований чорним лаком екіпаж.

Незабаром через місто мчали коні як змії. В трьох екіпажах сиділи святково одягнені люди. На першому — поруч з Панасом Яковичем, наряджена в біле вінчальне вбрання, Олександра Михайлівна. В другому — Анна Осипівна з Іваном Рудченком. У третьому — Панасові друзі — Єдлічка, Василенко.

Вихором промчали на Поділ. На площі, заповненій переселенцями, кучери рвучко стримали коней. Натовпами сторонилися люди, даючи змогу проїхати екіпажам.

Край дороги почулась гра на скрипці, а жіночий голос сумно виводив пісню. Панас Якович пізнав той голос.

— Стій! — гукнув він кучеру і зійшов з екіпажа. За ним Єдлічка.

Наблизились до скрипаля. Впізнали в особі старого сліпого музиканта давнього знайомого. То був народний композитор — автор музики до «Заповіту» Гордій Гладкий.

— Ось куди занесла доля співця, — тихо обізвався Єдлічка. Але Панас всю свою увагу зосередив на співачці. У виснаженому обличчі, у великих очах пізнавав утому і згасаючу молодість. Не жайворонковим сонцедзвоном, як колись, розлягалася пісня Галі, а скиглінням чайки за гніздом, зруйнованим вихором. Сором'язливо й злякано звела голову; блиск орденів ніби засліпив очі, і вона закрила лице трепетними руками.

Сліпий музикант обірвав гру на скрипці, поводячи незрячими очима, наче відчув якусь несподівану тривогу.

— Що це? Хтось прийшов, щоб нашу пісню відібрати? Пограбувати нашу надію?

— Ні! — зірвалося з уст Єдлічки.

— Щось ніби давно знайомий голос… Не пригадую, де чув, — сліпі очі музиканта набули одчайдушного вигляду.

Зійшла з екіпажа і Олександра Михайлівна. Галя зняла з лиця долоні і вп'ялася поглядом у вінчальне вбрання молодої.

Одну мить стояв Панас Якович, наче прокидаючись від тяжкого сну. Рука потяглась до орденів, ніби хотів зірвати й кинути їх геть. Олександра затримала його руку.

Минала хвилина потрясіння і внутрішньої боротьби, в якій змагається сила волі з силою почуттів. Ще мить — і Панас Якович рівно і впевнено рушив до екіпажа, не промовивши жодного слова. Розпачливим поглядом проводила його Галя. Очі ронили не сльози, а гострі блискавки. Вона стояла, як нескорена бранка перед тортурами, її погляд відчував на собі Панас Якович і, сідаючи в екіпаж, гукнув:

— Поганяй!

— Друже Гордію! — обізвався до сліпого скрипаля Єдлічка. — Тепер я знаю, де тебе шукати! До зустрічі! Коні понесли екіпажі за місто.

— Ти пізнав її? Пізнав ту, що виступала колись арф'янкою на концерті? — у голосі Олександри зазвучали ноти жалю й докору.

Панас узяв її руку, підніс до своїх уст.

Як змії, оскаженіло гнали коні, ронячи піну з-під вудил, ніби знали, що в екіпажі сидить високий чиновник казенної палати і його наречена. Пишну бороду розчісував супротивний вітер, наче продовжував виводити обірвану скрипалем мелодію й жіночу пісню.

Виїхали на рівнину степового, колись Чумацького шляху, що слався у наповнений вітровінням сизий простір. Вихиляючи дугасті шиї, коні аж шаленіли. Сторонилися подорожні, мигтіли обабіч оселі, дерева. Сполохано заєць перетне шлях, лякливо крилом ударить птах степовий і повисне, чатуючи в сонячній імлі.

Розкривалася неосяжним безміром гладінь південної Полтавщини, порізаної струмками та байраками. Напружений зір сягає роздолля родючої землі карлівських маєтків… Пригадав Панас тих шукачів вільної землі, що переселяються в Сибір, несучи в душі скорботу і прокляття.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: