— Ти натякаєш на болісно вразливу вдачу Олександри? Скажу відверто, що з іншою людиною їй не варто було б одружуватись. Особливо з молодою. А з тобою можна. Ти ж на диво витриманий, тактовний, лагідний… Хто через кладку обережно ступає, той у воді не потопає.
— То так здається… Ось і зараз розхвилювався.
— Чому?
— Відбулась суперечка… Перша принципова суперечка з Олександрой. Вона вимагає, щоб вінчання справили в Карлівці, а весілля відгуляли в домі Шейдеманів. Хоче, щоб я з'явився до батьків у циліндрі та з усіма своїми орденами… Я не погоджуюсь. Від цього й ламається наша дружба.
— Дружбу треба берегти. Не той мудрий, хто дерево ломить, а той, хто його зрощує.
— Це так. Але я чіпляю на груди ордени тільки у надзвичайних випадках, коли вимагає начальство. А тут…
— Ха-ха-ха, — залився сміхом Іван Якович. — А тут теж надзвичайний випадок і начальство.
— Хіба Олександра мені начальник?
— Її батько Шейдеман може зрівнятися з будь-яким начальством. Багатим карлівським маєтком управляють Шейдемани ще з часу, коли він став власністю великої княгині Олени Павлівни — сестри «неудобозабываемого», як говорив Шевченко, імператора Миколи І. Управитель маєтку, що належить царському роду, — це неабихто. Йому відкриті двері у вищі сфери…
— Виходить, що я маю схилити голову по-блазенському. Перед ким? Ради чого?
— Не гарячись, Панасе… Ти ж особа в двох лицях. Де схиляє голову чиновник Панас Рудченко, якому залишився один крок до генеральського звання, там не схиляє її Панас Мирний — визнаний український письменник, — запитливо поглянув Іван Якович на брата.
— Для чого вся ця комедія?
— Ні, не комедія! Драма! Навіть трагедія! А її треба грати… Цьому зобов'язує становище нашої літератури. Не забувай, що указ 1876 року про заборону нашого друкованого слова не скасовано й досі. Ми добилися деяких поступок… Добилися різними шляхами. Часом схиляли свої горді голови. Така наша доля. За спиною владарів ти можеш конспірувати ім'я Панаса Мирного або й захистити його в небезпечний час.
— Це все не мириться з моїми принципами.
— Для того ти Мирний, щоб миритися з умовностями.
— Я не такий уже й мирний…
— Всі ми можемо чесно сказати:
Ми просто йшли; у нас нема
Зерна неправди за собою…
— Йшли… Але не одним шляхом, — Панас болісно поглянув на брата. — Ми з тобою брати, але, здається, шляхи наші різняться.
— Нічого, вони зійдуться. Прийде час.
— А може, ще більше розійдуться. Шкода, що з нами нема Драгоманова. Яку б він дав раду?
— Запевняю, що радив би залишатись Панасом Мирним у літературі, а становище статського радника використати для побічних впливів на товстолобих властителів. — Іван Якович замовк, а далі тихіше додав: — Драгоманов цього року дістав кафедру в столичному болгарському університеті
— Михайло Петрович у Софії?
— Так. Віддає свій хист, знання і розум болгарському народові.
— Пригадую слова нашого Старицького: «І хуртовиною розкидана отара». Розкидано нас по всіх усюдах… — взявся за голову Панас Якович. — Що робити? Що робити?
— Це питання ніколи не знімалося і завжди постає перед нами… Скажу, що треба стискати серця й терпіти…
— Ні, не терпіти, а боротися! Боротися словом! Боротися діями! Діями!
— Діяльних народників запровадили в Сибір, та на ешафот…
— Є шляхи іншої боротьби… Досвід народників навчає шукати їх… Підіймається робоча сила!
— Не буду, Панасе, сперечатися з тобою. Я відстав від молоді. Признаюся, що тобі заздрю. В тобі письменник переміг чиновника… Я не досяг цієї перемоги. Літератор під псевдонімом Івана Білика змагається з чиновником Іваном Рудченком. Але не видно перемоги. Незабаром на високу посаду переводять у столицю… Може, там пригоджусь для нашої спільної справи, а зараз…
— А зараз все-таки порадь мені…
— Раджу одягати найаристократичніше вбрання з орденами…
— То цяцьки для віслюків дворянської породи. Ти радиш чорта не гнівити і богові догодити?
— Все це умовне, коли ми залежні від умовностей. А зрештою вір більше власним очам, ніж стороннім речам. Ти письменник-психолог.
— У цьому й біда моя. Хочеться не тільки заглядати в душі своїх героїв, а й власною не кривити.
— Мабуть, через те ти довго й не женився?
— Це вразливе для мене питання, і до нього я не дозволяю нікому торкатися. У кожного є свої сердечні виразки.
— Розумію тебе, брате, і ладен гоїти твої виразки.
— Якби ж то їх загоїти, — Панас журливо дивився на брата, подумав, поглянув на годинника, поволі почав лагодити та приміряти на голову чорний циліндр. Поклав на стіл свої ордени.
* * *
А наступного дня до будинку підкотив розкішний, пофарбований чорним лаком екіпаж.
Незабаром через місто мчали коні як змії. В трьох екіпажах сиділи святково одягнені люди. На першому — поруч з Панасом Яковичем, наряджена в біле вінчальне вбрання, Олександра Михайлівна. В другому — Анна Осипівна з Іваном Рудченком. У третьому — Панасові друзі — Єдлічка, Василенко.
Вихором промчали на Поділ. На площі, заповненій переселенцями, кучери рвучко стримали коней. Натовпами сторонилися люди, даючи змогу проїхати екіпажам.
Край дороги почулась гра на скрипці, а жіночий голос сумно виводив пісню. Панас Якович пізнав той голос.
— Стій! — гукнув він кучеру і зійшов з екіпажа. За ним Єдлічка.
Наблизились до скрипаля. Впізнали в особі старого сліпого музиканта давнього знайомого. То був народний композитор — автор музики до «Заповіту» Гордій Гладкий.
— Ось куди занесла доля співця, — тихо обізвався Єдлічка. Але Панас всю свою увагу зосередив на співачці. У виснаженому обличчі, у великих очах пізнавав утому і згасаючу молодість. Не жайворонковим сонцедзвоном, як колись, розлягалася пісня Галі, а скиглінням чайки за гніздом, зруйнованим вихором. Сором'язливо й злякано звела голову; блиск орденів ніби засліпив очі, і вона закрила лице трепетними руками.
Сліпий музикант обірвав гру на скрипці, поводячи незрячими очима, наче відчув якусь несподівану тривогу.
— Що це? Хтось прийшов, щоб нашу пісню відібрати? Пограбувати нашу надію?
— Ні! — зірвалося з уст Єдлічки.
— Щось ніби давно знайомий голос… Не пригадую, де чув, — сліпі очі музиканта набули одчайдушного вигляду.
Зійшла з екіпажа і Олександра Михайлівна. Галя зняла з лиця долоні і вп'ялася поглядом у вінчальне вбрання молодої.
Одну мить стояв Панас Якович, наче прокидаючись від тяжкого сну. Рука потяглась до орденів, ніби хотів зірвати й кинути їх геть. Олександра затримала його руку.
Минала хвилина потрясіння і внутрішньої боротьби, в якій змагається сила волі з силою почуттів. Ще мить — і Панас Якович рівно і впевнено рушив до екіпажа, не промовивши жодного слова. Розпачливим поглядом проводила його Галя. Очі ронили не сльози, а гострі блискавки. Вона стояла, як нескорена бранка перед тортурами, її погляд відчував на собі Панас Якович і, сідаючи в екіпаж, гукнув:
— Поганяй!
— Друже Гордію! — обізвався до сліпого скрипаля Єдлічка. — Тепер я знаю, де тебе шукати! До зустрічі! Коні понесли екіпажі за місто.
— Ти пізнав її? Пізнав ту, що виступала колись арф'янкою на концерті? — у голосі Олександри зазвучали ноти жалю й докору.
Панас узяв її руку, підніс до своїх уст.
Як змії, оскаженіло гнали коні, ронячи піну з-під вудил, ніби знали, що в екіпажі сидить високий чиновник казенної палати і його наречена. Пишну бороду розчісував супротивний вітер, наче продовжував виводити обірвану скрипалем мелодію й жіночу пісню.
Виїхали на рівнину степового, колись Чумацького шляху, що слався у наповнений вітровінням сизий простір. Вихиляючи дугасті шиї, коні аж шаленіли. Сторонилися подорожні, мигтіли обабіч оселі, дерева. Сполохано заєць перетне шлях, лякливо крилом ударить птах степовий і повисне, чатуючи в сонячній імлі.
Розкривалася неосяжним безміром гладінь південної Полтавщини, порізаної струмками та байраками. Напружений зір сягає роздолля родючої землі карлівських маєтків… Пригадав Панас тих шукачів вільної землі, що переселяються в Сибір, несучи в душі скорботу і прокляття.