Ніби разом з безталанною і сам переходив снігові замети, ішов, падав, підіймався. Шукав для неї пристановища. Де його знайти? Де жаданий притулок для тих, кого доля вигнала з теплої хати на вулицю?..
* * *
На службі рідко залишався в своєму кабінеті. Здебільшого сидів за столом у великій залі, заповненій співробітниками Полтавської казенної палати. З вікон видно було пам'ятник Слави, губернаторський будинок — по той бік парку, кадетський корпус. Іноді підходив до вікна, щоб перепочити, дивився на муштру кадетів, повертався, сідав за стіл. Ніякої фамільярності не дозволяв у поводженні із співробітниками, хоч коли хтось і величав його «ваше превосходительство», то хмурив брови і ніби не чув звертання.
Доводилось багато працювати, бо фінансові справи цілої губернії були зосереджені в його установі. З великою увагою стежив за фінансуванням культурних заходів, дбав про поширення пенсійного забезпечення. До того ж іще доводилося працювати в «Товаристві допомоги бідним учням» та інших громадських закладах. Не минав жодного засідання міської управи, коли там розглядалося питання про увічнення пам'яті Миколи Гоголя, Івана Котляревського. Він входив у спеціальну комісію разом із своїми приятелями Василенком, Позеном, Павловським, книгарем української книгарні Маркевичем.
На одному з таких засідань відбулась дискусія, в якій було кинуто докір управі за байдужість до знайдення місця пам'ятникові Котляревському. Але голова Трегубов, якому нещодавно урочисто відзначали тридцятиліття діяльності, не зважав на настирливість членів комісії. Вся його чотирикутна постать крила в собі байдужість, олімпійський спокій, від вузьких прорізів очей, коротких вусів на широкому обличчі до пухнастих рук, якими він флегматичне розводив, коли не міг дати позитивної відповіді.
Так і тепер, на виступи лише розвів руками. Та на цьому не обмежилися розмови. Підвівся Василенко:
— Треба гідне місце відвести під пам'ятник Котляревському. За собором, на площі, звідки відкриваються далекі обрії Полтавщини. Тут і садиба, де жив Котляревський. Навколо треба понасаджувати дерева, назвати парк «Івановим гаєм». У ньому має стояти пам'ятник. Це буде гордістю нашого міста і всього краю.
Історик Павловський радив відвести місце в одному з міських парків.
— Котляревський не тільки письменник, а й особа історична, — завважував він.
На виступи Василенка і Павловського голова розводив руками. Він надав слово одному гласному, назвавши його купцем першої гільдії. Купець, струснувши широкою рудою бородою, вигукував:
— На Протопопівській вулиці поставити! На Протопопівській!.. Вулиця торгова… Чайну там відкрити!
На цю пропозицію голова оглянув присутніх, схвально посміхнувся. Та незабаром зникла його добродушність, коли Василенко зачитав проект написів на постаменті пам'ятника. Обличчя у Трегубова почервоніло, розширилися прорізи вузьких очей, коли почув серед запроектованих написів ще й такий:
«Рідний край своєму першому поетові Іванові Котляревському».
— Такого не дозволять, а чайну можна, діло народне. таке й вище начальство пристане, — Трегубов розгублено кашлянув.
Поведінка голови здалась Панасу Яковичу такою недоречною, що він ладен був рішуче запротестувати. Але обмежився лише короткою промовою:
— Комісія просить зважити на пропозиції щодо місця під пам'ятник і надіслати на затвердження запроектовані написи. Це наш обов'язок перед пам'яттю поета. Йому відкриває пам'ятник народ, який шанує надбання рідного слова. Я гаряче підтримую Віктора Івановича Василенка.
Рахуючись з високим службовим рангом промовця, Трегубов розгублено кліпав очима, позирав на купців, наче просив у них поради, й бубонів:
— Як скаже вище начальство. Його воля, а наш обов'язок.
Закриваючи засідання, Трегубов просив, щоб присутні порозумілися і не давали волі «сумнівним пристрастям». Це викликало їдку посмішку Василенка. Йому схвально відповів поглядом Панас Якович.
Разом поверталися друзі після засідання.
— Справу, що є громадянською гордістю для кожного мислячого, хочуть перетворити на прибуткову штуковину з легкими розвагами. «О роде суєтний, коли ти видохнеш?» — хочеться сказати про них словами нашого великого Кобзаря, — обурювався Василенко.
— Треба ширити наші думки серед усіх громадян. Я уявляю відкриття пам'ятника Котляревському не тільки як урочисте свято, а й як зіткнення двох сил, двох поглядів. Зіткнення мислячої громадськості з урядово-чиновницькою благодушністю. З більшою охотою вони відкривали б пам'ятники становим приставам та жандармським начальникам, ніж людям світлого розуму, — не міг заспокоїтися Панас Якович.
А коли повернувся в казенну палату і сів за стіл, співробітники помітили його збентеження і заклопотаний вигляд. Він сидів і писав щось на фінансовому бланкові. Ніхто не наважувався підходити.
Уявлялася Протопопівська вулиця з гнилими калюжами, трухлявими будиночками, перехнябленими крамничками, навколо яких можна найчастіше зустріти заблукану козу або теля. Нагонила смуток вивіска, на якій кривими літерами написано: «Чайна. Заходите, гаспада, чай гарячий здесь всегда». Сморід на вулиці не давав дихати на повні груди.
Так от куди тебе, земляче Іване, мають запроторити благочестиві мужі міста, віддають на тортури.
Дрібненькими літерами лягали на папір слова:
На той світ
Іванові Петровичу синові Котляревському
ЖАЛІБНА СУПЛІКА
Якби ти, славний наш Іване,
Почув, що радять громадяче,
Як тебе мають шанувать…
Тебе поставити хотять,
То, певне б, ти з своїм Енеєм
Нам заспівав би не такої…
Так би голосно та круто
Скрутив словечко те, мов пута,
Що і глухий його почув!
А глянь навколо, подивися, —
Самий би сум розвеселився!
Якого дива тут нема?..
Побиті вікна, стіни голі,
Обшарпані, мов саме горе,
Воняє всюди пустирем;
Хіба коли яка собака
Мерщій тут пробіжить від ляку
Та хвіст телятко задере!
Вирішив при зустрічі з побратимами зачитати вірша.
* * *
Крапля води пробиває камінь, корінь тонкої травиці підіймає велику земляну вагу, вітер легкокрилий колише води океанів, людина думкою сягає в безмежні простори буття й часу. Меркнуть у тумані років події, стираються на швидко збудованих пам'ятниках не перевірені історією імена. Невблаганний час розвіює вигадану славу тих, хто придбав її хапливою рукою, а не серцем щедрим, правдою та гідністю.
Повівом часу зносяться нездвижні твердині й закони. Та нездоланним залишається слово, породжене життям і діянням народу. Не спинити його розвитку, як не повернути рух землі і течії океанів…
Минають століття в борні та змаганнях народів, і на скрижалях мудрості викарбовується немеркнуча правда. В літопису визвольних змагань історія не обминула 1898 рік, хоч і не було здійснене відкриття пам'ятника тому, хто —
Всю славу козацьку за словом єдиним
Переніс в убогу хату сироти.
Заходи Панаса Мирного і його друзів натрапили на опір тих, хто має багато влади і мало глузду. Але не здолати крукам голубиної мудрості, не скаламутити гвалтівною рукою кришталево-чистих джерел, що ринуть з глибин рідної землі…
Натрапляючи на перешкоди, Панас Якович ще з більшим завзяттям продовжував письменницьку діяльність. Його творчі інтереси виходять за межі прозових жанрів — роману, повісті та оповідання. Надаючи великого значення перекладам художніх творів світової класики, він підтримує в цій діяльності своїх сучасників і сам береться здійснювати важливі задуми. Його увагу привертають твори Шекспіра. Адже у кожну велику літературу входять вони численними перекладами. Українська мова дозріла до того, щоб сягнути світових висот. Ця віра привела Мирного до спроби перекласти «Короля Ліра». Він уважно стежить за іншими перекладами Шекспіра. Зацікавився перекладом «Гамлета» полтавським письменником і актором Яковом Жарком і сповіщав його: «Я сам переклав «Ліра» і добре знаю, як-то трудно перекладати Шекспіра».
Багатогранність літературних інтересів засвідчено листуванням Панаса Яковича з відомим поетом Кесарем Білиловським — автором популярної пісні «В чарах кохання».