— Товариство! — звернувся Лисенко, переводячи на інше розмову. — Пропоную навістити ще свіжу могилу нашого незабутнього Єдлічки Алоїза Вячеславовича. Вшануємо того, хто віддав талант композитора «Наталці Полтавці»…
Біля могили Єдлічки Лисенко став на коліна і поклав вінок. Мовчазно обступило товариство могилу композитора.
— А тепер, друзі, я запрошую до себе на вечерю, — обізвався Панас Мирний. — Хочу відзначити і родинне свято. Вже три місяці минуло, як Олександра Михайлівна породила третього сина. Дали йому ім'я Леоніда, а хрестин ще не справляли.
Погасили смолоскипи, вирушили до міста. В темному небі бентежно кліпали зорі. Ніч широкими обіймами огортала людей, що простували на Малосадову вулицю.
* * *
Лише з'явився друком роман Льва Толстого «Воскресение» в журналі «Нива» 1899 року, як Горленко привіз його в Полтаву.
— Читай, Панасе! — з такими словами переступив поріг квартири Мирного.
— Що трапилось? — вийшов назустріч Панас Якович, а за ним і Олександра Михайлівна.
— Читай… читай, — повторював Горленко, вітаючи приятелів. — Знаменитий новий роман! Привіз, щоб тобі нагадати і вимагати від імені читачів закінчення роману «Повія», — Горленко почав зачитувати уривки роману «Воскресение».
Панас Якович і Олександра Михайлівна, сидячи у вітальні, уважно слухали.
На другий і на третій день продовжувалися читання. З кожним разом задумливіше слухав Панас Якович і на десятки запитань Горленка не відповідав. Нарешті заговорив…
— Роман Льва Миколаєвича хвилює мене своєю разючою правдою. Тільки великий правдолюб міг так відверто писати, — перегорнув сторінки і зачитав: — «Судьба всех зтих часто даже с правительственной точки зрения невинных людей зависела от произвола, досуга, настроения жандармского, полицейского офицера, шпиона, прокурора, судебного следователя, губернатора, министра. Соскучится такой чиновник или желает отличиться — и делает аресты и, смотря по настроению своєму или начальства, держит в тюрьме или выпускает. А высший начальник, тоже смотря по тому, нужно ли ему отличиться, или в каких он отношениях с министром, — или ссылает на край света, или держит в одиночном заключении, или приговаривает к ссылке, к каторге, к смерти, или выпускает, когда его просит об зтом какая-нибудь дама…» Правда… Гірка правда нашої дійсності…
— Але це роздуми Нехлюдова, а не автора, — зауважив Горленко.
— Так. Але в роздумах героя ми пізнаємо самого автора.
— Очевидно, ми пізнаємо його і в заповіді, до якої дійшов герой роману: «Человек не только не должен ненавидеть врагов, не воевать с ними, но должен любить их, помогать, служить им». Це заповідь великого мораліста.
— Але я своїх героїв не веду до такої заповіді. Вони йдуть іншими шляхами.
— Однак, Панасе, ти довго водиш своїх героїв. Час би привести їх до якогось берега. Толстой привів же Катю до свого берега. І ти міг би нарешті привести до якогось берега свою героїню роману… Тут конче необхідне примирення характерів.
— Ні! Не до примирення! Мої герої підуть до кінця своїми шляхами. Я схиляюся перед талантом Толстого, але інші ідеали вкладаю в свій роман. Хочу повести свою героїню до усвідомлення месницьких настроїв, до сподіванок на прийдешні часи, коли правда остаточно переможе кривду.
— Краще б ти без цих ідеалів закінчував роман. Твоя Христя вже багато вистраждала. Приведи її до спокою, до примирення, до тихого берега. Читачі дякуватимуть.
— Ніколи! — Панас Якович звівся з стільця і почав ходити по кімнаті. — Наша дійсність ставить інші вимоги. Іншими шляхами треба вести героїв…
— Куди?
— Куди? — Панас Якович зупинився серед кімнати. В глибині очей наче іскра промайнула і згасла. — Куди? Саме це не дає мені спокою.
— Василю Петровичу! Ви наступили на найболючіший Панасів палець. Тепер він не спатиме всю ніч, — втрутилась Олександра Михайлівна. — Запрошую до чаю… А я зіграю улюблену Панасову сонату…
— Здаюся! Корюся! — Горленко поцілував руку Олександрі Михайлівні. — Завтра їду до Петербурга і ладен виконати перше-ліпше доручення в столиці.
— Прошу придбати для мене рукавички, в яких дами з'являються на бал, — Олександра Михайлівна, посміхаючись, звернулась до Панаса: — Ти не заперечуєш?
— Не заперечую… Але у мене є інше прохання. Прошу довідатись, коли має намір Володимир Галактіонович Короленко прибути до Полтави. Є такі чутки…
Олександра Михайлівна не помилилася. Цієї ночі довго Панас Якович писав. У збуджених думках він зустрівся з героїнею роману «Повія», наче чув її голос: «Світе мій, квіте мій, який ти красний! Ще б ти красніший був, коли б тебе лихі люди не мутили!»
Якими шляхами повести безталанну жінку? Не до примирення стелеться її шлях, а до помсти. Разом з нею письменник знаходить цей шлях і занотовує видіння пожежі: «Палає палац від гори і до низу, куріє садок, укритий жовтим димом… а внизу люди гомонять, чується їх регіт великий…»
Коли вже засіріло надворі, в кімнату ввійшла Олександра Михайлівна.
— Чую, що перо твоє весь час шурхотить по папері. Не наважувалася турбувати…
Тихий ранок сизою голубкою воркував у вікно, проганяючи втому з думного чола.
* * *
В адресованому з Петербурга листі Горленко сповіщав, що він довідався про намір Володимира Короленка оселитися постійно в Полтаві.
Про цю новину Мирний розповів своїм друзям і лагодився зустріти Володимира Галактіоновича в перші ж дні його прибуття до міста. Але занадто ускладнились обставини в житті й діяльності письменника.
Довелося переселитися на Третю Кобищанську вулицю у придбаний будинок, який нагадував собою старосвітські садибні споруди. Стояв він у кінці вулиці, звідки починаються кобищанські схили до надворсклянських лугів. Поруч — вуличка Чорний Яр виводить у балку.
Просторий двір, порослий травою. З протилежного боку — дерев'яна веранда. У кінці саду — дуби на березі прозорого ставка.
Тут знаходив Панас Якович тихий перепочинок. Садиба нагадувала хутір. Біля двору збиралися вечорами парубки й дівчата.
У будинку шість кімнат. У просторій вітальні поставили піаніно, етажерку. По стінах розвішано картини, малюнки, портрети. На столі — книги. З вітальні двері ведуть у їдальню, опочивальню й кабінет.
Кабінет невеличкий. Найбільше місця займає письмовий стіл. Канапка для відпочинку, застелена картатою плахтою. Вікно з кабінету виходить у двір, під ним — кущі бузку. Тут довгими вечорами світився вогник, а біля столу хилив своє натруджене чоло письменник. Коли приходили друзі, приймав їх у вітальні або на веранді, де відбувалися найсердечніші й найвідвертіші розмови. А розмовляти було про що, коли події за подіями збурювали тихі простори Полтавщини. Вилились вони у селянські повстання, що спалахнули взимку 1901—1902-х років. Запалали поміщицькі маєтки, загравами освітлювали степові простори, злиднями і нуждою повиті. Лютували каральні експедиції. Часто темними вечорами спостерігав ті заграви. Вони провіщали прихід буремних подій. Хотілося відхилити завісу прийдешніх днів. Тепер, як ніколи, конче треба зустрітися з Володимиром Короленком.
Така нагода трапилась. Це було під час вистави п'єси Льва Толстого «Власть тьмы», що відбулася в новому приміщенні Будинку імені Миколи Гоголя. Прибули сюди з Василенком. Перед виставою у фойє випадково зустрілися з Володимиром Галактіоновичем. Побачивши Василенка, він посміхнувся.
— Як ваші музейні справи, Вікторе Івановичу? — Короленко простяг руку, вітаючись.
— Добре, Володимире Галактіоновичу. Нарешті дістали нове приміщення. Маємо два просвітні будинки імені Гоголя. В цьому — театр, а поруч — музей.
— Радий, — Короленко перевів погляд на Мирного.
— Це мій друг Панас Якович… Український письменник.
— То, може, ви і є Панас Мирний, про якого не раз чув, але портрета ніде не зустрічав.
— Я ще не заслужив, щоб з мене малювали портрети, — добродушно всміхнувся Мирний. — Але про вас далеко йде слава. Знаєте, де я про Мирного чув? У Лондоні… їдучи в Америку, зупинився там і зустрівся з Степняком-Кравчинським. Він перекладав англійською мовою мого «Слепого музыканта». Цікава людина… Тоді й почув, що в Полтаві живе Панас Мирний, який написав чудовий роман «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» Навіть розповів історію видання роману в Женеві Драгомановим, з яким тоді був у близькому знайомстві. Ваші твори читають і за океаном. У цьому я пересвідчився.