— На військовій службі були? — запитав князь, не зводячи очей. Здавалося, він передоручив Філонову розглядати відвідувачів та вивчати їхні повадки.
— Ні, не проходив, ваше сіятельство.
— Ви начальник казенної палати?
— Ні, заступник, ваше сіятельство.
— Конкретно, що ви виконуєте в своїй установі?
— Все, що належить по посаді.
— А скільки вхідних і вихідних паперів пропускає за рік казенна палата?
— П'ять тисяч шістсот шістдесят шість вхідних і шість тисяч шістдесят шість з половиною вихідних, ваше сіятельство!
— Чому з половиною?
— Тільки один випадок був, коли вихідну було написано не на повному аркуші, а на половині, ваше сіятельство!
Генерал-губернатор невиразно посміхнувся і звів на Панаса Яковича очі.
— Наказую збільшити вдвічі вхідні і вихідні!
— Слухаю, ваше сіятельство! Збільшити вдвічі! Можна йти?
— Можна! — губернатор глянув на Філонова і прочитав на його обличчі невдоволення. — Ні… Стривайте. Чому носите мундир, наче не на себе шитий, та й шпага висить, як позичена на відробіток?
— Прошу пробачення, ваше сіятельство! За клопотами цього не добачив.
— Мундир тугіше треба підтягати, пане статський раднику! Знаєте устави? — губернатор поглянув на Філонова, обличчя якого застигло в невдоволеній усмішці.
Мовчанка… Перед владними чиновниками стояв не замісник начальника казенної палати Панас Рудченко, а незламний народолюбець Панас Мирний. Він стиснув вуста, але не затамував думки: «Мерзенні ви гнобителі людських помислів… Не знаєте, що слово правди гостріше за ваші шпаги… Що істина сяйніша за ваші ордени на мундирах… А чи знаєте ви, що під вашими стільцями вже хитається й полум'яніє земля?»
У хвилинній мовчанці відбувалася дуель. Зустрілися дві непримиренні сили. Панасу Яковичу навіть хотілося, щоб ця дуель продовжувалась. Він не схилить свою голову перед цими двома державними страхопудами.
За стінами цієї установи є прихильники, що цінують волелюбне слово. Його імені не знають ці замуровані орденами убогі душі. А може, вже чули від донощиків, та не знають, що носій його стоїть перед ними, сміливо дивиться крізь темно-сині окуляри. Автор «крамольних» творів.
— Можна йти? — обірвав дуель Панас Якович.
— Ідіть! — губернатор зневажливо махнув рукою і глянув запитливо на Філонова, який своїм гострим поглядом хотів пройняти наскрізь дуелянта. Його коротко підстрижені рижуваті вусики іноді ледь-ледь нервово посіпувались, коли мружив очі, приховуючи в них налиту вщерть самовпевненість вишколеного жандарма. Суворий і бундючний, він скидався на закам'янілу статую, що уособлює в собі непорушність монархічної державності з усіма її атрибутами сваволі, безглуздя й гноблення.
Вийшовши з губернаторської управи, Панас Якович ще довго відчував на собі його погляд, наче дотик чогось холодного й колючого. Хотілося одірвати від себе той дотик, кинувши його в придорожну твань.
Дома зустріла Олександра Михайлівна запитаннями про прийом у губернатора.
— Чи не запрошував новий губернатор на бенкет?
— Ні. Цей, мабуть, обходиться без танців. У нього є надійний помічник, якому він передоручає і танці, і чортиханці.
— Шкода.
Тільки увечері, коли завітав Василенко, поволі розвіялися неприємні враження від прийому в губернатора. Розповів Віктору Івановичу всі деталі зустрічі.
— Мав, друже, нагоду побачити зблизька прославленого радника Філонова? — запитав Василенко.
— Не помітити таку гидоту не можна.
— То ж додаткові очі, уші й руки губернатора… Ти витримав неабиякий іспит.
— Витримав…
* * *
Випадок, що трапився під час вистави «Власть тьмы», та події останніх тижнів не сходили з думки. Хотілося знову зустрітися з побратимами-залізничниками, щиро порозмовляти з Гнатом, дещо розповісти, довідатись про робітниче життя. Адже кількість робітників залізничних майстерень збільшувалась у зв'язку з відкриттям нової колії Полтава — Київ через Миргород, Ромодан, Лубни.
Люднішою стала Куракінська вулиця, що вела до недавно збудованого Київського вокзалу. Тут споруджувалися великі парові млини, миловарня та інші підприємства. Значно зросла й кількість ремісників у місті.
Переобтяженість службою, щоденні турботи, зустрічі з друзями, поїздки по губернії не давали змоги здійснити обіцянку провідати Гната. Та ось трапилась нагода. Повертаючись з ревізійної поїздки, Панас Якович зустрів його на Південному вокзалі. Дуже зрадів, побачивши давнього приятеля. У виразі Гнатового обличчя читав щось нове, невідоме.
— Зустрічаю агітаторів… З самого Харкова прибули, — таємничо повідомив Гнат. — В неділю зійдуться побратими в старому бараці. Читатиме агітатор… Приходьте… До побачення, — заклопотано поспішав на перон…
На збори побратимів Панас Якович одяг просте вбрання, що мало чим різнилося від одягу майстрової людини. Та й на руках помітні мозолі, бо часто вистругував щось по господарству, орудував рубанком, сокирою, пилкою, молотком.
Цього разу збори були люднішими, ніж раніше. Прибув агітатор, середніх років чоловік з запалими щоками, кучмою чорного волосся на голові, з іскристими очима. Його обсіли робітники, слухали політичні новини.
Агітатор закликав підтримувати селянські заколоти, допомагати заколотникам, впливати на більшу організованість селянських виступів.
З великим інтересом сприймали повідомлення про розвиток страйкового руху, а далі агітатор витяг з кишені газету «Искра» і зачитав статтю Леніна «Проект нового закону про страйки».
Робітники уважно слухали.
За пропозицією агітатора побратими обрали страйковий комітет, куди увійшов Гнат і кілька молодих робітників.
Можна було спостерегти, що тепер побратими набагато змінилися у своїй поведінці й розмовах. Панас Якович читав у їхніх обличчях серйозну задумливість, витримку. Чулися голоси:
— Робочий люд не поставлять на коліна!
— Звісно, якщо ми клас, то значить сила…
— Капіталісти й поміщики заодно проти робітників і селянської бідноти!
— Діждемося, що й пани губитимуть штани.
— Єднатися треба.
— Взялися за діло, будемо стояти сміло.
Панас Якович відчув, як росте нова сила, нова робітнича свідомість.
— Товариство! — почав він тиху, лагідну розмову. — Не перший раз я виступаю перед вами. Багато цікавого розповів вам агітатор, а про те, що робиться зараз на селах скривавленої Полтавщини, ви самі знаєте. Я хочу повідомити, що в Полтаві вже понад два роки живе письменник Володимир Короленко… Гласні міської управи порушили питання про привітання в нашому місті письменника, який відбував багато років заслання. Голова управи Трегубов звернувся за дозволом до губернатора, а той заборонив вітати крамольного. Є така думка, щоб послати когось з робітників до Володимира Галактіоновича.
— Якщо чоловік стоїть за правду, то треба…
— Пошлімо! — загомоніли робітники.
— Чесному хай буде честь.
Обрали Гната і ще одного літнього сивовусого залізничника.
Розходилися поодинці. Панаса Яковича Гнат провів аж на гору, до собору. Тут ще стояли, розмовляли. Мирний повідомив, що, нарешті, має бути здійснене відкриття в Полтаві пам'ятника Котляревському.
— Шкода тільки, що не на цій горі буде красуватися пам'ятник, а на Протопопівській вулиці.
— Повідомте, коли буде відкриття. Наші прийдуть на свято.
Вже добре стемніло, коли прощалися земляки. Далеко на півдні спалахнула розшаленіла пожежа.
— Добре горить, — урочисто мовив Гнат.
— Хай горить, — задумливо відповів Панас Якович, читаючи в тій заграві щось нове, тривожне.
Видно було, як виривалися іскри, проймали темінь, братаючись з тихими зорями збентеженої ночі.
Незабаром зацокотіли по вулиці копитами сотні коней. Верхівці мчали на південь, їх супроводжувало тужливе виття собак та розпачливий галас сполоханого гайвороння.
* * *
На запрошення групи літераторів узяти участь у збірнику «На вічну пам'ять Котляревському» Мирний вирішив подати свій переклад кількох пісень про Гайавату Лонгфелло. Знаючи, що Короленко володіє англійською мовою та сподіваючись від нього поради, він завітав до Володимира Галактіоновича на Малосадову вулицю разом з Василенком.