Дуби шумлять – Іван Пільгук

Десь вирвався плач жінок, дітей. Благальний і грізний, Сірі Гнатові очі дедалі більше й більше наливаються гнівом.

— Бачиш, паничу подорожній? — запитує.

— Бачу…

— Чуєш, паничу подорожній?

— Чую…

— Допомагати їм треба…

— Добре, візьми й другого червінця.

— Це не поможе… Руку давай!

— Візьми!

— Понесімо їм правду! Ходімо до них! Чуєш, паничу? Кліпнув очима. Фурман гукає:

— Чуєш, паничу? Прокидайся! Недалеко до Гадяча.

— Снилось мені.. Приснився один з тих, що зустрілися біля яру.

— Хай їм грець! Не треба, щоб такі лихі люди снилися.

— Ні, хай сняться, хай сняться, — промовив Панас, зводячись у бричці.

Заніміле безмежжя перетинав далекий обрій, де вимальовувались обриси поміщицького палацу. Здавалося, то якийсь привид постав перед очима, заступаючи собою все почуте й побачене під час подорожі. Далеко за палацом плакало муроване небо над бідняцькими оселями й кружляло хрипке гайвороння, розносячи від хати до хати обвітрену печаль.

— Що то за будівлі? — запитав фурмана.

— Палац Ґалаґанів… Недалеко вже околиці Гадяча, — фурман розмахнувся батогом. Але стомлені коні ледве тягли обважнілу бричку.

* * *

Зупинився в батьківській хаті Слізно зустріла мати, крижнем до землі припадала, ходячи біля сина та милуючи його.

— До твого приїзду, Панасику, всі доріжки в саду повисипала жовтим пісочком, — голублива усмішка матері вигравала на сухому зморшкуватому лиці. — Недарма зорями пораненьку сива зозуля налітала.

Батько, трясучи сивою густою, як куделиця, бородою, тільки примовляв:

— От і добре, що заїхав до батькового двору. От і добре, сину. Сідай до столу. Давно чекали. А сьогодні недаремно все півень на порозі кукурікав.

Мати не зводила з сина слізних очей.

— Та який ставний, і борода, наче в якогось великого чиновника…

— Борода додає поштивості людині… Особливо служивій, — радів батько, дивлячись на сина.

Після обіду Панас попросив у батьків дозволу піти в місто. Поспішав побувати під розлогою яблунею, біля вдовиної хати, до якої, живучи раніше в Гадячі, добре втоптав стежку.

Підходив з тривогою. Вийшла назустріч стара жінка. Пізнав — Галина мати.

— Довго виглядала вас Галя. Навіть до ворожки ходила. Щось та недобре їй наворожила. Після того подалась у місто. Тільки поговір залишила за собою. Будете в місті, відшукайте та про матір нагадайте…

Поніс свій жаль до яблуні — свідка зустрічей. Пригадав той день, коли первоцвітом вона заквітла. Тих пахощів яблуневих не розвіяв час розлуки. Заворожено стояв, наче чекав на побачення. Ніби й сонце, схиляючись на захід, сумує за яблуневим первоцвітом і відлунює в меркнучих променях незабутню пісню:

Стелися, барвінку, низенько…

Гірка усмішка лягла на пошерхлі, наче від спраги, вуста. Серпанковими сутінками крилися околиці, нагонив югу вітер, підхоплюючи мотив рідної пісні, стелив її пожовклим листям на зів'ялі трави.

У тих звуках чувся, наче живий, звабливий голос, а дятел наперекір одноманітно стукав у трухляву гілку, вибиваючи мереживо смутку. Де його розвіяти, з ким поділити? Від кого почути слово, яке б полум'яніло, спалюючи жорстокість і сваволю?

Густо озорювалось небо. Обзивався вартовий ночі — деркач, доки лелека не проголосив клекотом світанок.

Другого дня поспішав на Драгоманову гору над Пслом. Роменом порослі стежки вітали давнього знайомого. Тихо шепотіли уста: «Ой по горі ромен цвіте…»

Ось і Драгоманова хата, крита соломою. Тут зустрів свого брата Івана Рудченка, що прибув з Києва. Для Панаса зустрічі з братом завжди були великим святом.

До його порад прислухався він, як до старшого на вісім років вдумливого порадника. Ще будучи вільним слухачем Київського університету, Іван Якович увійшов у товариство прогресивної молоді та виступав у пресі. Тепер мав змогу подарувати братові видані в двох книгах «Народні південноруські казки». Для Панаса це був дорогий подарунок. Він не міг не виявити гордості за брата. Радів і за виступи його в пресі, а особливо за дружбу з популярним у колах молоді Михайлом Петровичем Драгомановим 1. Тому й до його сестри Ольги Петрівни з роду Драгоманових поставився Панас приязно й задушевно. Прибула вона до рідного драгоманівського гнізда в Гадячі з Волині, де працював її чоловік Петро Косач. Це була традиційна подорож до батьківського двору, здавна прославленого гостинністю. Звідси ж раніше вийшов і відомий декабрист Драгоманов.

1 Драгоманов М. П. — український публіцист, історик, фольклорист, громадський діяч буржуазно-демократичного, потім — лібсрально-буржуазного напряму.

Прибулі гості сподівалися на зустріч з Михайлом Драгомановим. Але він затримався, подорожуючи за кордоном. Лише численна кореспонденція від нього, адресована сюди, викликала інтерес. Серед надісланої літератури були й примірники Герценового «Колокола», хоч уже кілька років перестав видаватися цей демократичний часопис.

Все, що подавало ознаки культурного життя, зацікавлювало тут Панаса Яковича. У погляді розумних очей Ольги Петрівни він читав доброту й духовну щедрість. Знайомлячи брата з нею, Іван Якович зауважив:

— Схильна до поезії сестра найкращого мого друга…

— Панаса я пам'ятаю ще відтоді, як він працював у Гадячі. — Простягаючи руку гостеві, додала: — Привіт і від мого чоловіка Петра Косача для заочного знайомства…

В її вигляді багато було схожого з вольовим обличчям Михайла Драгоманова. Перенісся, брови, чутливі обриси губ, живий вираз очей. її стан повивала квітчаста зелена керсетка, з-під якої спадали вишивані полотняні рукави. Разки кольорового намиста, картата плахта, квітчаста хустина на голові доповнювали стильне вбрання. Все це гармонувало з її рухливою постаттю, відтінювало рум'яне обличчя, що пашіло енергією й крило в собі щось поетично-натхненне, горде, артистичне.

— А це Михайло Петрович, — Іван рекомендував Старицького, який, подаючи руку Панасу Яковичу, шанобливо вклонився й випростався. Його повні соковиті губи наче виринули з чорного шовкового обрамлення вусів і бороди, що на скронях зливалася з куделицею довгого волосся.

Панас Якович відчув щось артистичне і разом з тим щире, промовисте в карих очах Старицького.

— Ви артист? — запитав Панас Якович.

— Артист любительського театру. А в житті граю роль, яку ще й сам не зрозумів, — не міняючи артистичної пози, Старицький замріяно заспівав:

Ніч яка, господи! Місячна, зоряна:

Ясно, хоч голки збирай…

Вийди, коханая, працею зморена,

Хоч на хвилиночку в гай!

— Це Михайло сам вигадав таку пісню, — пояснила Ольга Петрівна.

— Не вигадав, а вимріяв, — Старицький розгорнув папірець. — Читайте… Це мої поетичні гріхи.

Панас Якович прочитав вірша і, повертаючи, запитливо дивився на Старицького, спостерігаючи, як у виразі глибоких очей юнацька веселість наповнювалася тривогою.

У небі заґелґотали гуси, що відлітали на південь. Старицький підніс благальне догори руки.

— Гуси! Верніться! Не покидайте рідного краю! — Звернувшись до Панаса, він пояснював: — Так здавна, ще хлопчиком, навчали мене благати повернення гусей. І я завжди вірив, що вони чують мої благання, тому щорічно й повертаються з вирію.

— Заздрю поетам, щедрим своїми почуттями, — Панас Якович хотів сказати щось приязне Старицькому.

— То все наша молодість. Радіємо, а серце часом стогне й болить. — Змінивши тон розмови, Старицький звернувся до Панаса: — Бачу, ти теж не без сердечних виразок… По бороді пізнаю. Будьмо друзями!

— Коли щиро, то дозволь потиснути руку.

— Від дружби до побратимства лише один крок. — Зникла жартівливість у виразі обличчя Старицького. Він обняв Панаса Яковича. — Мені говорив твій брат Іван, що ти й віршики пишеш про кохання.

— То жарти, — Панас Якович зніяковів.

Тим часом Ольга Петрівна запросила гостей провести дозвілля під кленом, що розкинув пожовклі шати аж на краю гори, яку внизу оперізував Псьол. Тут з тесаних дощок здавна були приладнані лавки. З гори відкривалися мальовничі гадяцькі околиці.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: