В ресторан «Монголія» Панас Якович лише завітав, бо поспішав до себе на Кобищани, куди мали прибути приятелі. Разом з ним поїхав і Василь Стефаник, який шукав нагоди порозмовляти в серйозних справах, виконуючи доручення Івана Франка. Така розмова відбулась у домашньому кабінеті Мирного.
— Маю особисте прохання до вас від Івана Яковича Франка і звертання нашої Українсько-руської радикальної партії, — почав Стефаник.
— Я схиляюсь перед Іваном Яковичем і радий виконувати його прохання.
— Прохання взяти на себе тяжку ношу… Репрезентувати тут, у Полтаві, нашу радикальну партію, як партію переважно селянської демократії.
— Демократичні й соціалістичні ідеали радикалів мені дорогі… Але партія радикалів — це своєрідне явище для
Галичини… У нас розкриваються ширші демократично-революційні обрії.
— Так, Панасе Яковичу. Вашими горизонтами я теж захоплююсь, їдучи сюди, мав намір обов'язково побувати в Петербурзі і зустрітися з Максимом Горьким, почути його живе слово. Радив мені Франко зустрітися з ним і передати низький уклін. Довідався, що Горький десь виїхав. Шкодую, що не відбудеться сподіваної зустрічі.
— Передайте Іванові Франкові, що його прохання виконуватиму, — повернувся Мирний до попередньої розмови. — По можливості об'єднаю групу прихильників.
— Це добре. Інформуватиму Франка про наслідки нашої розмови…
У вітальні вже сходилися гості, їх приязно приймала Олександра Михайлівна, знайомила з своїми дітьми.
— Це наш найстарший — Вітя — одинадцять років має… Навчається в гімназії. І Мишко незабаром поступить туди. А Льоня лише починає буквар гортати й малюнки вирізує…
— Ні, не вирізую… Татко заборонив, — засоромився хлопчик і закрив обличчя материною спідницею.
— Бачите, який, — сміялась Олександра Михайлівна. Забрала дітей, відвела в дитячу кімнату. Повернувшись, сіла за фортепіано. Полилися мелодійні звуки. Гості невимушено вторили:
Ой що ж бо то та за ворон,
Що по морі крякає?
Ой що ж бо то за бурлака,
Що всіх бурлак збирає?
— От і зібралися бурлаки під твою покрівлю, Панасе, в твоє кобищанське гніздо, — Олена Пчілка обняла Олександру Михайлівну.
— Дякую, друзі, за увагу… Прошу до столу.
— Почекай, Панасе! До столу ми ще встигнемо, — заперечив Микола Дмитріїв. — Оце ми розмовляли з Ольгою Петрівною… Є така думка, щоб організувати видання в Полтаві журналу і дати йому назву «Рідний край».
— Хороша думка. Я пристаю на таке діло, — підтримав Михайло Старицький.
— Коли про це зайшла мова в моїй хаті, то мені належить гаряче привітати друзів.
— І стати на чолі редакції журналу! — додав Василенко.
— Ні… З багатьох міркувань належало б очолити журнал Миколі Андрійовичу як повіреному. Та й без Ольги Петрівни не обійтися.
— Згода! — відповіла Олена Пчілка. — Тяжка справа… Мине не один рік, поки доб'ємося дозволу.
— Не впадай, мамо, у свої вагання! — обізвалася Леся Українка. — Події розгортаються… Може, околіє скоро отой шеф жандармів…
— Лесю, ти занадто оптимістична й радикальна. Не так воно все діється, — застерігала мати.
— Мамо, завжди я не мирюся з тобою. Треба дивитися на хід подій з високих гір, а не з тихої долини… Запрошую все наше товариство до себе, в «Зелений гай», під Гадячем. Там я прочитаю свої нові вірші, поеми.
— Та й на Драгоманову гору завітаємо, — додала Олена Пчілка.
— Про таку подорож я давно мрію, — погодився Мирний.
Леся заграла на фортепіано, приспівуючи:
Сміливо, друзі…
— Завжди вона щось вигадає, — хитала головою мати. Ще дужче Леся вдарила по клавішах. До неї підійшов Панас Якович, тепло, по-батьківському поклав їй руку на плече. Стояв, зачаровано слухаючи приспів. На верхів'я широкого ясновидства підіймала його нова сила.
* * *
Хата на Драгомановій горі за тридцять літ відтоді, коли зустрічався тут Панас Якович з друзями, похилилася, вгрузла в землю, мов стара бабуся під ношею часу. Покошлана вітрами солом'яна покрівля почорніла, місцями взявшись зеленкуватим мохом.
Навколо вересень розсипав позолоту, забираючи її в сонця та вкорочуючи його літню орбіту. Застиглі в таємничих передчуттях сади випромінювали щедроти землі пахощами переповнених щільників та достиглих плодів. Задумливо оглядали птиці спустілі від пташенят гнізда; лише безжурно юрмилися горобці, розсипаючи дрібнодзвонне цвіркотіння по городах, тинах і деревах. Стоячи на одній нозі, лелека мудро вимірював простори далекого лету.
Олена Пчілка сіла на призьбі під навислою стріхою.
— Тут я, — мовила, — ще дівчинкою колись ранками вигрівалася проти сонця… Примощуйтесь, друзі, де хто може.
— Недаром тебе брат Михайло прозвав Пчілкою. Можеш і на карнизі присісти, — Панас приліг біля призьби на зів'ялій траві.
Гості розташувались коло столика, чепурно застеленого вишиваною скатертиною.
— Пригадую цю скатертину дуже давно, — поважно обізвався Михайло Старицький, сідаючи на трухлявий пеньок. Біля нього знайшов собі місце і Микола Лисенко.
— Мамо, то ж бабуся для Михайла Петровича вишивала. А він поїхав у чужі краї, залишивши скатертину в цій хаті.
Згадка про Михайла Драгоманова розчулила Старицького.
— Пригадую, як ми на цьому подвір'ї зустрічалися. Скільки тоді райдужних надій плекалося в наших молодих серцяхі Приніс оце сюди я своє пошарпане серце, що вже наче мохом у грудях поросло, — крізь імлисту поволоку карих очей Старицького запитливо пробивалось хвилювання, наче він намагався виглянути з минувшини в майбуття.
— Михайле Петровичу! Голос серця передається поколінням. Пригадуєте, як ви закликали колись нашу молодь до праці… «На вас, завзятці-юнаки… кладу найкращі гадки», — Леся обняла Старицького.
— Спасибі, доню, що не забуваєш доброго. Але підтято наші крила. Несем стражденницький вінець.
— Несем, Михайле… Несем. А хто прийме його?
— Мамо! Є кому перейняти вогонь сердець. Він незгасний, як іскра Прометея, — Леся випросталась, мов розквітла мальва.
— Тобі все здається таким, Лесю, як у казці. А ми дивимося на світ очима достиглими й бачимо глибше.
— Розквітнуть троянди червоні колись там, де тепер ставлять шибениці…
— Доки розквітнуть, то доведеться багатьом погойдатися на них, — Олена Пчілка сумовито дивилася на Лесю.
— Історія поведе на шибеницю тиранів, гнобителів думки вільної, честі і правди. Вітер революції змете шибениці!
— Лесю, страшить мене той вітер революції.
— Вітер… То наш вітер. Він розвіє тумани. Хай собі віє! Тверда рука напинає вітрила!
— Ти невгомонна, як той рвучкий вітер.
— Так. Його Михайло Петрович називає боревієм… «Сміло глянемо в вічі боревію та зміркуємо усе розумом»… Так, здається, сказано у вашому вірші, Михайле Петровичу?
О, скільки бід, розрад і катування
На тім шляху тернистім я дістав —
За серця жар, за вибухи змагання,
За сіянку моїх питомих мрій,
Сподіванку народного пробудка!
Не раз мене всипав наклепів рій… —
Старицький опустив на груди голову.
— Я поділяю, друже, твоє хвилювання. Разом несли ми, як ти говориш, отой «стражденницький вінець». Ти в поезії, а я в музиці. — Микола Віталійович замовк, збираючись з думками. — Породжені струнами звуки — вічні. Вони нескоримі, бунтівливі. Коли хочете знати, то музика є найреволюційнішим виявом людського духу. Музика може покоряти серця і вести людей на звитяги. Народ, що втілив себе в музиці, безсмертний. Як ти думаєш, Панасе? Знаю тебе, як поклонника Бетховена. Він у музиці проголосив визволення людини від приниження її, поширив горизонти вільної художньої мислі… Що ж ти мовчиш, Панасе? Про щось мариш?
— Дивлюся, як виблискує проти сонця хвиля на Пслі. Тече він… Тече… І хлопцем був я, тік… І тепер з посивілою головою прийшов сюди, а він усе тече, відміряючи час своїм невпинним плином.