— Хочеться полинути за тим плином у невідомі, незнані світи! — вкинула Леся.
— Ти велика мрійнице, Лесю! Все тобі кудись линути, забиратися на високі гори… А мені здається, що й з цієї Драгоманової гори далеко можна сягти зором. Подивися, Лесю, на пишноти нашого краю! — хвилювалась Ольга Петрівна. — Тут Михайло Драгоманов плекав свої найкращі мрії.
— І поніс їх у далекий світ… Я шаную свого дядька… Але те, що плекав він у своїх мріях, є пройденим шляхом. Зараз нові часи… Нові сили діють у суспільстві!
Я на гору круту крем'яную
Буду камінь важкий підіймать
І, несучи вагу ту страшную,
Буду пісню веселу співать.
— Боюсь, дочко, щоб з тим каменем не зірвалася в провалля.
— Не бійтеся, мамо! Один сміливець розіб'ється, а його вчинок породить тисячі ще завзятіших мандрівників на високі гори вселюдського прогресу!.. Схиляюся перед тими, що на своїх знаменах написали гасло: «Пролетарі всіх країн, єднайтеся!»
Панас Якович пригадав збори залізничників, коли агітатор зачитував їм ленінську «Искру».
— Вогонь твоїх речей, Лесю, зігріває моє серце. Приходять нові покоління, приносять з собою молоду силу, нові ідеали. Іде той час, що про нього мріяв Шевченко:
І день іде, і ніч іде,
І, голову схопивши в руки,
Дивуєшся, чому не йде
Апостол правди і науки?
— Хай гряде! До дна вип'ємо наповнений келих, — Старицького не залишав давній артистичний хист. |
— Краще даваймо пити чай, — перевела на інше Олені Пчілка.
Гості розташовувалися під розлогими вербами. Пожовтілими стернями стеляться лани. По них сонячні плями котяться, вириваючись з обіймів хмар. А думки линуть у сизопере безмежжя, де небо і земля злилися в неосяжній повені просторів.
* * *
Приніс сюди найсвятіші поривання душі. Пройшовши крізь грозові буревії днів, зупинився тут, на цій рідній горі, де залишив юнь і мереживо весняних марень. Наче пілігрим після тяжкої подорожі, зупинився на межі, до якої привела уява в шуканнях дивної країни заповітних мрій і видінь.
Зів'ялий ромен стелився по стежці, шурхотів під ногами, обдаючи давно знайомими пахощами степового роздолля. Впивав їх, тамуючи жагу. Як і колись, шастали з-під ніг коники-стрибунці, наче вітали прибуття гостя до берегів кришталевоводого Псла.
У замріянім забутті простував зарослою стежкою, якою не раз ходив у молоді роки. Тихо присмерками обволікався Псьол. Ще щільніше горнулася до нього Грунь. У таку пору, бувало, простував до гіллястої яблуні. Пішов і тепер. Віддаля пізнав постаріле дерево. Ще пишніше воно розпустило гілля, вкрите вересневою позолотою.
Червоно лягало сонце, фарбуючи кривавим промінням обвітрену хатину біля яру. Здавалося, от-от з неї вийде дівчина з коромислом на плечі. Чекав, наче вірив, що трапиться чудо. Хотів вірити. Хотів на мить повернути давні роки і віддати їм незгаслий трепет свого серця.
Ніби зачарований, підходив ближче. Від хати повіяло пусткою, з-під стріхи випурхнули кажани, жалібно заскімлили. За причілком щось, наче ведмідь, заволохатилось. Підійшов ближче і побачив, що то сидів старий скоцюрблений дід. Привітався, запитав…
— Гай-гай, чоловіче добрий, — сплеснув руками дід. — Давно хата пусткою стоїть, наче заклята. Люди обходять… А мені байдуже… Пасу ото овечат, то треба ж десь і присісти, хоч у поганенькому затишку. А що сичі водяться в пустці, то до того звик. Вони, як малі діти, плачуть. Все-таки обзивається щось живе. Плачуть відтоді, як прибилась сюди, до колишньої материної хати, безталанна вродливиця… Здається, Галею звали… Прибилася після довгих блукань. Не застала живою матері… Було це лютої зими. Тут і околіла, замерзла під рідною хатою. Хрещений люд зійшовся… Поховали бездомницю… Вітер і могилку розвіяв. Там, під яблунею…
— Дідусю! Не говоріть більше, не говоріть!…
— Якщо не говорити, то й не буду… — Дід погнав овечат. — Бришки, бришки до двору, куцохвості!..
Стояв, як очманілий. Якась невидима сила ніби заворожила на цьому місці. Де поруч яблуні красувався колись широким листом кучерявий клен, тепер чорнів пеньок. Сів на нього…
Темінь поволі кутала околиці, занурювалась у густі віти. Тихо ронився на землю шелест разом з падаючим зрідка листом.
Місяць сходив, як і колись. Лише тепер його проміння сіяло холодну луску по землі. Зорі одна за одною запалювались у бездонному небі, посилаючи приязну усмішку й тихі сльози…
Сидів, ніби чекав когось… Та хіба можна повернути минуле? Хіба трухлявий пеньок від клена візьметься знову зеленими кучерями?
Пітьма ночі трепетно голубила в своїх обіймах землю. Полином пропахлий вітерець шепотів нескінченну казку. В срібному мареві гойдалися тумани, колихаючи пісню…
Стелися, барвінку, низенько…
Хто співає її? Чий голос в'ється над цими зачарованими просторами? Яка вродливиця вторить недоспівану колись пісню? Це ж її улюблена пісня. Яка дівчина тепер голубить її своїм звабливим голосом? І куди, якими шляхами чи роздоріжжями понесе вона цю пісню, щоб відірвати від серця і кинути в невідомі світи? Зринали у спогадах болі, як каламуть.
Перекликалися півні… Так само, як і колись. Лише тоді викликали жаль за вкороченням ночі, а тепер ніч здавалася нездвижною, завороженою. Тепер і сичі плачуть, як осиротілі бездольці… Стривай! То вони розповідають билицю…
Про що вона марила в останньому сні? Яку тривогу принесла до рідної хати? В думках зринали фрагменти для останньої частини роману «Повія».
«Сон колише її, наганяє ще більше забуття. Це зразу наче що по зашийку її тріснуло, аж кинулась вона, посипали іскри з очей — і… диво… перед нею літо. Гаряче іскристе сонце котиться по високому небу, золотом горять зелені поля під тим сонячним світом, пташки співають, летючі метелики в'ються перед очима, у повітрі пахощі. Вона ходить по полю, по котрому поросло буйне жито, пшениця. Лани без міри, без краю, вітер гойда молодий та довгий колос, хвилею мчиться від лану до лану. «Чиє се поле?» — пита вона прохожого шляхом чоловіка. «Твоє поле», — каже той, скидаючи перед нею шапку… І от з усіх сторін, з усіх країв, з-за густої пшениці і високого жита почали витикатися дівочі і жіночі голови, гладенько причесані, гарно заквітчані. Личка у їх рум'яні, очі ясні та тихі… І всі кинулися до неї. «Ось наша мати! Ось наша мати! Підтомилася, бідна. Візьмемо її та донесемо до хати». І, піднявши на руки, молоді та дужі, понесли її полем. Широким шатром розстилається над нею небо синє, по йому ні плямочки, ні хмарочки, хіба де чорною точкою тремтить жайворонок, сиплючи свою пісню на землю…»
Ніби відбулася ще раз зустріч з незабутньою людиною. Здавалося, виконав свій обов'язок…
* * *
На прощання знову зійшлися біля хати, завжди радої гостям.
Микола Віталійович зняв кобзу з верби.
— Хто може тримати закутою в німоті гармонію, що її породжують життя і мрії? Якщо людська рука не торкатиметься до цих струн, то вітер бринітиме ними, розбуджуючи сплячих і заскнілих! Не знаю, який бог змайстрував багатострунну ліру. Але вірю, що той бог був сином самого сонця. — І почав перебирати струни.
Звуки обіймалися з гнучким рясновіттям, гойдаючись у сонячній позолоті. Сонце горнулося до задумливого обрію, єднаючи свої проміння з достиглими пахощами вересневого надвечір'я. Уронили з піднебесся ледве чутний клич дикі гуси. Старицький звівся, простягаючи благальне їм услід руки.
— Гуси! Гуси! Поверніться! Не відносьте на своїх крилах у безвість наших років. Верніться з ними разом. Хай ще раз упадуть на наші плечі пережиті негоди. Верніться! Благаю вас, гуси! — Він нагадував древнього сивого віщуна, що закляк у заклинальній позі. — Гуси! Гуси! Не зважаєте? То летіть на вільні простори! Несіть у майбуття наші печалі, нашу тривогу й мрії. Несіть щастя для тих, хто народжується. Хай зустрічає вас надхмарне сонце, вітайте його від нашого покоління, від нашої землі!
Замовкнувши, він ще стояв нерухомо, ніби чекав чогось, ще неопізнаного в житті. Здавалося, древня сила підіймала його на височінь того лету, щоб оглянути далі. Наче віки розкривали свої двері, з яких виходили тіні, що увінчали безсмертям ці простори. Оглядаючи їх, стояв колись на горі древній князь, своєю сивою мудрістю зважуючи пересторогу від половецьких руйнівних набігів. Виходив на цю гору козацький літописець Грабянка, щоб далі окинути зором землю й увічнити її своїми думами.