Перегорнувши сторінку «Киевлянина», прочитав:
«ВЬІСОЧАЙШИЙ МАНИФЕСТ…»
У ньому сповіщалося про початок війни з Японією. Тяжкі думи облягли, розтривожили Панаса. Нічого не сказавши дружині, поспішив на службу.
Тепер робота в казенній палаті стала ще напруженішою. Прийом у генерал-губернатора було відкладено. Увагу князя цілковито полонили невідкладні справи мобілізації та воєнних поставок. З кожним днем ширилися чутки про поразки російського флоту, про загибель «Варяга», про блокаду Порт-Артура. Газети стримано повідомляли про фронтові події, які глибоко хвилювали кожного громадянина. В міському парку вечорами зазвучали тужні звуки вальса «На сопках Маньчжурії», що супроводився іноді приспівом:
І плаче народ, проклинає війну.
Прокляття війні, прокляття війні.»
У цих звуках хрипіла, захлинаючись, вся миколаївська імперія і стогнали поневолені народи.
Тривожно минали перші місяці війни, всюди точилися розмови про Порт-Артур. Почали прибувати ешелони з пораненими, а з ними ширились прокляття. Арештантські роти на Сінній площі переповнювалися людьми в сірих халатах.
Розливалися плеса Ворскли, а над ними стелились риданнями дівочі веснянки. Ринула повноплинно вода, миючи коріння дубів та зітхаючи серед урвищ.
На ранніх зорях уставали люди, чекаючи нових повідомлень, а вечорами прислухалися до веснянок, бо найправдивіший голос криється в пісні. Про це не раз Василенко говорив Панасу Яковичу.
Разом вони сумували, коли одержали звістку про наглу смерть Михайла Старицького 27 квітня 1904 року. Поїхав хоронити побратима Віктор Іванович, а Панас не зміг з ним подорожувати, бо відповідальній службовій особі виїздити можна лише за дозволом генерал-губернатора. Князь Урусов тримав на місцях усіх чиновників губернії.
Що робити? Виїхати нелегально, на кілька днів залишивши роботу? Тоді посипляться доноси таємних агентів, і справа дійде до самого невблаганного й жорстокого блюстителя порядків імперії міністра Плеве. А це ж його приїзду разом з імператором Миколою чекав з дня на день губернатор. Вся явна і таємна жандармерія готувалася до цієї події,
Кілька днів Панас Якович ходив засмучений під враженням звістки про смерть друга і побратима. Минув лише рік, як зустрічався з ним на відкритті пам'ятника Котляревському. Журбою повилося серце. Пригадувались слова написаного Михайлом того ж року вірша:
Ох, тяжко! Під гнітом пошарпане серце холоне,
Здається, що я, і брати, і все рідне у морі
кривавому тоне,
А зверху ще давить якась невміркована сила.
Невже під ногами у мене чорніє розкрита могила?!
Після служби блукав навмання вулицями. Зустрів молоду жінку в жалобі. Очі заплакані. Навіть зупинився. Але жінка тоскно пройшла повз нього, понесла свою журбу за рідним, що загинув десь на сопках Маньчжурії.
А в паркові ридально звучав мотив вальсу:
Прокляття війні, прокляття війні…
Стелилося те прокляття відгомоном аж на плеса, перегукуючись з ледве чутним квилінням журавлів…
Повернувшись додому, усамітнився в кабінеті. Не давали покою думки, заповнюючись мотивами реквієму на смерть друга. Писав: «Не стало невсипущого трудівника на нашій літературній ниві, котру він немало збагатив своїми коштовними перекладами і самостійними талановитими творами. Не стало щирого робітника задля розвою нашого кону, що допомагав піднести його високо угору не тільки своїми мистецькими працями, а й ще своїм хистом вишукати дотепних людей до того діла, зводити їх до гурту, обминути деякі припони та заборони. Не стало гарячого поборника за добро та поспіх свого народу, за його мову та пісню, за всі ті віками нажиті духовні ознаки… Великий жаль проймає наше серце, що неминуча смерть вирвала між. нас таку значну задля всього нашого краю силу і зяє на нас своєю чорною домовиною» *. Заадресовував листа шанувальникам пам'яті Старицького.
* Панас Мирний. Зібр. творів: У 7 т. — К., 1971. — Т. 7. — С. 509. 549
* * *
Розмови про події на Далекому Сході ширились у місті й знаходили відгуки на селах. Навіть повітря наснажувалося задухою передгроззя.
На початку травня на Полтавщину прибув сам імператор, щоб піднести підупалий дух вірнопідданства. Імператора супроводжував великий князь Олександр Михайлович та неодмінний супутник у «небезпечних» поїздках його величності шеф жандармів Плеве.
За імператором всюди слідував генерал-губернатор Урусов. При нагоді він протягував уперед голову, щоб виказати свою вірнопідданість зачіскою та вусами, підстриженими на імператорський кшталт. А великий живіт туго затягав блискучим поясом, бо в його утробу могли б вміститися три імператори. Невідступне прямував за ним і Філонов, не відходячи від свого шефа та намагаючись уловити його настрої в кожному русі пухкої руки чи у виразі гарбузоподібного обличчя.
Насамперед імператор відбув у Козельщанський монастир, взявши там участь у молебстві за дарування перемоги. У полтавському соборі він теж молився. Старому єпископу Іларіону не пощастило дожити до цього дня. Незадовго перед тим він послав свою блаженну душу до лику святих. Недарма ж прислужував йому в свій час «ясновидець» Гришка Распутін.
Тепер імператорську службу правив єпископ Гедеон — вдатний на священні промови та проголошення анафем.
Після цього моління імператор Микола забажав зробити огляд Єлецького та Орловського полків, що стояли в Полтаві. Огляд відбувався на Сінній площі, поруч якої жовтою високою громадою вишкірилися залізними ґратами арештантські роти. Тут були виставлені посилені наряди вартових, арештантам заборонили виглядати у вікна.
Найурочистішою частиною торжества було імператорське вручення офіцерам іконок Козельської божої матері. Офіцери в супроводі оркестру співали «Боже, царя храни». Тільки обірвалися звуки гімну, як із-за ґрат арештантських рот докотилися вигуки:
— Іконками, іконками воюйте проти японців!
— Більше тюрем муруйте!
Ці слова, очевидно, вловило «недрімливе» вухо шефа жандармів, бо він насупив свої кошлаті брови і з острахом глянув на імператора… Філонов ухопився за ефес шаблі.
Ця подія стала предметом розмов у місті. Сподівалися, що Плеве не подарує такого скандалу.
Голова губерніальної земської управи Федір Андрійович Лизогуб пишався тим, що за часів його діяльності було побудовано земський палац на Петровській площі, до якої сходились полтавські шляхи.
Пишатися належало б вправним майстрам — умільцям, що приклали свої руки до величної архітектурної споруди.
Голова земської управи при нагоді хотів похизуватися, запрошуючи на огляд будинку відомих осіб. Потрапив на огляд і Панас Якович разом з Короленком і Василенком.
Ідучи на Петровську площу, приятелі обмінювалися думками про недавнє відвідання міста високопоставленими особами. Володимир Галактіонович аж тряс своєю кудлатою головою при згадці імені Плеве.
— Коли хочете знати, Панасе Яковичу, — з притиском на словах говорив Короленко, — то історія свідчить, що здебільшого товстозаді державні мужі були обмежені на розум.
— Мені здається, що Плеве товстим задом може позмагатися з любим державним діячем.
— Невесело в країні, де державна мудрість вимірюється не глибиною розуму, а товщиною задів…
Тим часом до співбесідників підійшов Василенко. Він був заклопотаний підготовкою до відкриття будинку губерніального земства, бо в ньому відведено просторі зали для історико-етнографічного відділення Полтавського музею. Василенко, як любитель-етнограф, давав поради і архітектору Кричевському, і художнику Васильківському.
Мирного. Короленка і Василенка зустрів у вестибюлі голова губерніального земства і повів оглядати чудові зали.
Колони, різьба, кольорові полив'яні стіни з українськими візерунками справляли велике враження.
— Барокко! Українське барокко! Яка краса! — вигукнув Короленко. — Дивіться, яка динамічна композиція, декоративна пишність, контрасти об'ємів, пластика колон, ефектність кольорів… Українське барокко!
— Тут дійсно багато взято від українського барокко, — висловив свої судження Василенко. — Але мене вражають елементи народної творчості. Пригодились і розписи полив'яних опішнянських горшків, барвистих дігтярівських та решетилівських вишивок. Я назвав би такий стиль українським відродженням…