Зупинилися біля картини, розгорнутої на всю стіну. Як живі, їдуть чумаки. Постаті, воли, вози — натурального розміру. Чумацький шлях стелеться на долину. Біля дороги баштан, курінь, стиглі кавуни.
— Це картина Васильківського «Чумацький Ромоданський шлях», — пояснював Василенко.
— Той самий, що згадується у вашому романі? — запитав Короленко.
— Той самий, — скромно відповів Мирний. — Коли б я описував шлях після огляду цієї картини, то наповнив би його кольорами живописця. Погляньте, яка безмір шляху! Це дорога наших предків. Тому від неї пашить щедрим сонцем. Погляньте, яке приязне, закучерявлене легенькими хмаринами небо!
— Кажуть, що художник Левітан заздрив Васильківському, дивлячись на небо його «Козачої левади»? — запитав Короленко.
— Небо у Васильківського — то небо України. Адже небо є дзеркалом пишноти землі. Так у кожній країні митці живопису передають у фарбах зриму красу рідних краєвидів… А постать чумака, що йде попереду чумацької валки?
— Видно, що то людина ступає по власній землі, шляхом, протореним століттями, — вставив Василенко. — На землі степовий Чумацький шлях, а на небі — зоряний Чумацький Шлях…
До картини Васильківського «Козак Голота» першим підійшов Короленко і зупинився, наче перед якимось чарівним привидом.
Серед дикого степового простору, що безмежно послався до залитого червоною смугою обрію, височів силует Голоти-вершника. В руках у нього рушниця. Нещодавно відбувся його поєдинок з татарином-людоловом. Переможений розпластався на землі, його дикий кінь несеться, загубивши вершника. Природа своїми кольорами доповнює настрій волелюбства і козацької одчайдушності.
— Цього вершника, — промовив Короленко, — можна поставити поруч трьох богатирів у картині Васнецова.
— Можна… Але він міг би порушити заворожену нерухомість богатирів. Занадто динамічна постать нескоримого Голоти.
— Щось невимовне чарівне в картині природи, — перевів на інше Короленко.
— Так. Природа завжди промовляє до людини, — говорячи, Мирний не зводив очей з картини. — Фарби живописця в пейзажі завжди обіймаються з словом письменника. Коли зникає пейзаж з художньої літератури, то тьмяніє і сила слова.
— Ваші думки заслуговують уваги, — докинув Короленко.
— Так. Пейзаж завжди гармонує національному колориту слова.
— А це полотно без пейзажу? — Короленко зупинився перед картиною Васильківського «Обрання полковником Мартина Пушкаря».
— Це полтавці обирають полковником Пушкаря, щоб під його булавою виступити на з'єднання з загонами Богдана Хмельницького, — пояснював Василенко. — Народ вручає обраному полковнику клейноди, як символ козацької влади. Уявіть собі, що для створення цієї картини позувала ціла трупа Саксаганського!
— Подихом народного волелюбства дише картина. Короленко пильно вдивлявся в козацькі постаті. Ніби розносився від них вільний гомін збудженої громади.
— Це мальовнича історія нашої Полтавщини.
— Не тільки Полтавщини, а й всієї України. В картинах Васильківського я ще глибше пізнаю рідну країну. Хотілося б познайомитися з художником, — Короленко поволі відходив від картини.
Голова губерніального земства поважно повів далі гостей, пишаючись, наче у власному будинку. Привів у вестибюль при виході, де на стіні було вигравірувано напис:
«Збудовано за часів голови губерніального земства Ф. А. Лизогуба».
Зупинилися біля напису.
— Федоре Андрійовичу! — звернувся Короленко. — Діло ви добре зробили… Але чи не здається вам, що цей напис зітре історія? Ми знаємо, що в історії не раз бувало так, що пам'ятники залишалися, як витвір людського генія, а написи стиралися…
Лизогуб почервонів. На владному самовпевненому обличчі лягла тінь образи…
«Краще б вибив прізвище свого брата Дмитра, що загинув на ешафоті», — подумав Панас Мирний.
Раптово з вулиці почувся голос газетяра:
— Важлива подія! В Петербурзі вбито бомбою міністра Плеве! Купуйте газети!
— Таку газету варто купити, — Мирний поглянув на Короленка.
* * *
Вісті про розстріл січневої демонстрації в Петербурзі сколихнули й розбудили всю країну. Революція почалась…
Частіше став навідувати Панаса Яковича його приятель Дмитріїв Микола, розповів про поїздку в складі делегації до столиці з метою домовитися з урядовими особами про поширення українських видань. А найтісніше в'язало друзів спільне готування до друку тижневика «Рідний край», перше число якого мав відкрити Мирний віршем «До сучасної музи», закликаючи:
З слова живого скуй самопали
Й з ними між люди іди.
— Іти між люди ми готові були й раніше, — коментував свого вірша письменник. — Раніше плекали цю ідею народники. Захоплювався і я нею, пишучи перші свої твори. Але час вимагає переглянути зміст того ходіння. Замало тепер піти на село в хліборобській свитині. У своїй новій п'єсі, названій «Не вгашай духу», я спробував послати любителів сценічного мистецтва улаштовувати вистави в колективі залізничних робітників. Однак написане не задовольняє мене. Треба розкрити вимоги такого колективу. Тому не свитку хлібороба варто накидати на плечі, а вбрання майстрового. У мене є друзі серед залізничників. Зустрічі з ними допоможуть здійснити нові творчі задуми.
— Дорогий Панасе Яковичу! Ти добув, уже славу визнаного письменника. Своїми творами Панас Мирний уже увійшов на сторінки історії нашої культури. Для шанувальників імені письменника цього досить, — намагався Микола Андрійович угамувати друга.
— Ні, Миколо! Цього не досить! Не досить написаного мною. Життя висуває нові теми, нових героїв. Повертати Чіпку в нові твори нема рації, — розсудливість і воля єдналися в словах Панаса Яковича.
На розмову нагодився Віктор Іванович Василенко, слухав, не наважуючись висловлювати свої занепокоєння, бо знав Панасову непохитність у рішеннях,
— Написане тобою, друже, не може бути відмежованим від нашої сучасності. Воно органічно поєднується з нею, — продовжував резонерствувати Дмитріїв.
— За таке визнання спасибі. Однак зупинятися на зробленому не можна. Зараз я задумав перекласти «Орлеанську діву» Шіллера. Хай наші люди на зразках великої історії навчаються бути нездоланними в любові до рідного краю. Але це ще не все. Я переживаю муки, одягаючи свій мундир високого чиновника. Недарма, коли доводиться проходити в ньому по Кобищанській вулиці, то слідом чую на подвір'ях гавкання собак. Зовсім по-іншому мені почувається, коли одягаю звичайне вбрання. В ньому зустрічаюся з своїми приятелями — залізничними робітниками, — брижами задумливості бралося чоло Панаса.
* * *
Розгорталися події 1905 року. Кожен місяць приносив нові вісті. Та чи можна все збагнути, сидяче за столом казенної установи?
Доводилося конспіруватись заслуженому статському раднику Панасу Рудченкові. Високе звання та нагороди завуальовували діяльність демократа Мирного. Не завжди могла збагнути це Олександра Михайлівна. Ось і тепер, коли він одягав просте вбрання для зустрічі з побратимами, дружина наготувала йому парадну форму статського радника — майже генерала.
— Для чого то? — запитував її.
— Пригодиться, Панасе, — Олександра ретельно оздоблювала його костюм нагородами, наче хотіла цим відвернути від багатьох хвилювань. Не могла збагнути, з чого вони походять, вважала, що головна причина їх полягає в якійсь прикрості по службі. Може, доведеться бути на прийомі в губернатора? Треба, щоб пішов у повній формі при всіх нагородах.
Турботи дружини поблажливо сприймав. Понуривши голову, дивився на ордени, що їх вона приладнувала. Читав у них свою службову біографію: орден Станіслава 3-го ступеня, орден святої Анни 3-го ступеня, орден святого Володимира 4-го ступеня, орден Станіслава 2-го ступеня, орден святої Анни 2-го ступеня, кілька медалей та різних познак.
— Даремні турботи, Олександре! Тепер треба лагодитись не на прийом у губернатора, а до чогось іншого… Раптово на порозі з'явився Віктор Іванович.