— У місті починається погром…
— Чорна сотня діє?
— М'ясники, крамарі і всяка наволоч збирається купами. Серед них є переодягнені поліцаї. Нахваляються розправитися з ораторами й тими, що підозрілі книги пишуть. Що діяти нам?
— Сидіти дома та ховатися не будемо… Одягаймося! — Панас Якович почав одягати своє парадне вбрання, начепив ордени і всілякі значки.
— А далі що? — запитав здивовано Василенко.
— А далі одягайся й ти, — витяг і подав циліндр. — Це той, у якому я їздив на одруження. Одягай циліндр, чорний костюм. Про запас маю і князівський жетон. Недарма їздив у Карлівку… Ти будеш князем — його сіятельством, а я — його превосходительством. У такому вигляді підемо на вулицю. Підемо назустріч мерзотникам…
Незабаром Панас Якович з Віктором Івановичем йшли в місто. Зупиняючись, прислухалися до вигуків оскаженілого ревіння натовпу…
Ішли назустріч тим звукам. Часом вловлювали відгуки людських зойків, благального плачу жінок, вереску дітей. Але ці звуки затамовувало ревіння багатьох збуджених голосів та спів «Спаси, господи» і «Боже, царя храни».
— Таким я тебе вперше бачу, — мовив Василенко, дивлячись у вічі своєму другові.
— Таку ганебну подію я теж уперше бачу. Тут треба бути рішучими…
Ішли назустріч… Йшли «його превосходительство» і «його сіятельство». Ось уже й «богоугоднеє заведение», далі початок Малосадової вулиці. Знали, що тут недалеко живе Короленко…
Показався натовп. Попереду несли величезну ікону спасителя та портрет царя. Обидва хилиталися, наче напідпитку, разом з оп'янілою юрбою. Очі й обличчя погромників кров'ю та люттю налиті.
Мирний і Василенко твердо йшли вперед. На поєдинок з чорною потворою. Панас Якович зупинився біля імператорського портрета.
— Для такого державного діла належало б добути кращий портрет. А цей — мухами засиджений… Який сором! Яка непоштивість до його імператорської величності! Хто тут з таємно-уповноваженої сотні? — Мирний звів голову, стряснувши сивою бородою.
Юрба зупинилася. Наперед вибіг чоловік у сірому плащі, під яким можна було вгледіти форму поліцейського урядника.
— Це ми, поспішаючи, бо… — урядник запнувся.
— Як вважаєте, ваша світлість князю? — звернувся Мирний до Василенка.
— Це не відповідає величі його імператорської величності! — дивним голосом пробасив Василенко, вирячивши зовсім не по-князівському очі.
Урядник, переступаючи з ноги на ногу, витяг з кишені папірець.
— Ваше превосходительство! Ми по цьому спискові, — подав папірець, тихцем запитав: — Що скажете, ваше превосходительство?
Панас Якович спокійно розгорнув папірець, прочитавши, передав Василенкові.
— Як вважаєте, ваше сіятельство? — запитав. Віктор Іванович похитав головою, указав пальцем.
— Прізвище Короленка викреслити!!
— Та це ж той, що проти царя-батюшки агітує…
— Викреслити! — владно мовив Панас Якович, аж ордени забряжчали на грудях.
— Слухаю, ваше превосходительство… Викреслимо! А це? — показав урядник, де на папірці записано: «Рудган Мирний». — Знаєте, ваше превосходительство, такого? Де його шукати? Це теж якась їхня особа.
— Гай-гай… Далеко шукати… Соромно уряднику почесної імператорської служби не знати, що того Мирного в Сибіру вже й кістки вітер розвіяв… А ви шукаєте… Сором!
— Рад старатися, ваше превосходительство… Значить, викреслити…
— Викреслити і не згадувати більше ніколи! Який сором! Який сором!..
Розлютований натовп скаженів. Чулися непевні вигуки. Аж ось із-за рогу виткнулась група робітників з червоним прапором. Натовп заколихався…
— Бий чорну сотню! — почувся голос. Робітники пішли навалом на погромників. Ті кинулися тікати. Хтось наступив ногою на ікону спасителя, видавивши одне око.
Робітники пішли далі з революційною піснею. На тому місці, де недавно лютував натовп, ікона спасителя дивилась одним оком у прозоре блакитне небо, наче благала якогось несподіваного чуда.
Серед робітників Панас Якович пізнав декого з побратимів-залізничників, і його лице проясніло.
— Не квітами заквітчаною гряде до нас воля, а скорботною, закривавленою, — роздумуючи, мовив Василенко.
— Так, друже, дійсність вносить поправки до наших мрій. Сувора дійсність… Тепер я можу збагнути дещо. Давно зародилася думка написати утопію «Сон» і зобразити в ній картини майбутнього ладу. Ладу справедливого… Переконуюсь, що шлях до нього криваво стелиться. Необхідна страшна, пекельна боротьба. Боротьба така, якої ми раніше й не уявляли… От що значить воля! Коли б я був живописцем, то намалював би її в образі скорботної жінки, яка випросталась і взяла в руки закривавлений меч… Страшна, невблаганна месниця, що сприйняла гнів Шевченкової Марини та й моєї повії.
Слухаючи Мирного, Василенко дійшов з ним до будинку на Кобищанській вулиці. Прислухалися. В місті тихо. Лише іноді десь розлягався несподіваний вигук і плач, нагадуючи про недавно вчинений чорною сотнею погром.
У дворі зустріла Олександра Михайлівна. З нею діти.
— Ти був на якомусь особливому прийомі? В такому вбранні не звикла тебе бачити.
— Не хвилюйся… Все гаразд…
— Не можу не хвилюватися — за тебе, за дітей наших, — Олександра кинула тривожний погляд, наче промовляючи: «Я все знаю».
— Моя рідна…
— Хвилююся від тої пори, як віддала своє серце тобі.
— Спасибі, дорога, — Панас обіймав дружину й дітей. — Треба надіслати телеграму в Петербург, висловити співчуття сім'ї померлого брата…
— Телеграму я вже відправила… Бережи своє серце… Для дітей і для…
— Берегтиму, хоч і важко не поранити його, розбиваючи кайдани, що сковують душу людини, — цілував дітей.
Вона провела Панаса благальним поглядом добрих очей, коли пішов до свого кабінету. Він знав, що цього вечора до пізньої ночі дружина гратиме Бетховена…
Схиливши голову на руки, сидів за столом, думками перегортав сторінки народжуваного твору, доповнював епізоди боротьби й змагань. Пригадував друзів.
Ось вони проходять, щезають, наче в тумані Ніби почувся знайомий голос. Прагнув збагнути його, поглянути на повиту журбою постать жінки. Куди несе вона свою снагу й змарновану вроду? Вловлював щось рідне, звабливе й суворе в ній…
Прислухався до знайомої сонати, звуки якої линули з-за стіни. Ніби гойдали його ті звуки, породжуючи видіння. Передати б їх у фарбах, як Леонардо да Вінчі. А може, словом? Починав писати, щоб вилити вимріяні думки про щастя людини, про плекану волю.
Буремною пристрастю билися в стінку і розсипалися звуки Бетховена, наповнюючи вщерть почуття і думи.
«Воля… Ні, вона не така, як про неї мріяли в молоді роки, — шепотіли уста, ніби розмовляв з кимсь близьким. — Ні, не в пишному вбранні з'являється вола… В боротьбі, в крові… І переможе. Переможе воля!..»
Голова хилилася до столу. Водив рукою по аркуші паперу. Визрівало оповідання «Сон». Вимальовувалася картина майбутнього:
«Увижалося мені: сонце тепле та ясне, небо високе та блакитне, оздоблене серед ночі тисячами тисяч зірок, що вигравали своїми веселими очима й бризкали в душу тихого одрадою.
Серед того світу ясного під тим небом високим та чистим купалася в розкошах блаженна сторона; буяли високо вгору гаї темні; хвилювалася довгим колосом усяка рослина корисна; зеленіли кругом сади-виногради, виблискуючи з-під зеленого одягу високими чепурними будиночками своїх сіл та городів.
І люди вбачались мені — не похмурі та непривітні, не зігнуті та пригнічені нуждою та недостачами, боязкі та замурзані, а високі та статні, з ясними та веселими очима, прибрані в чисту та добру одежу, якісь й горді й привітні. Видко, що їм добре жилося серед отих ланів широких, гаїв зелених, садків кучерявих…»
Звівся з-за столу, пішов назустріч звукам Бетховена.
* * *
Кожен день приносив нові події. То страйкували залізничники, то повсталі селяни забирали поміщицькі маєтки, то з'являлися каральні експедиції, несучи жорстокі розправи. Каламутне плинув час, залишаючи за собою грізні вибухи людської пристрасті, закликів і проклять…