Химерно вигинаючись, Псьол вбирає в себе рукавці, губиться десь у комишах, а потім виривається з них в'юнкою стрічкою, леліючи в неозорій далечині. Його посестра — задумлива Грунь, пробиваючись крізь очерети, пустотливо обіймається з побратимом, віддає йому свій тихий плин.
Далеко видно бідняцькі обшарпані хати, розсипані, як отара овець. Вони то визирають, то сором'язливо ховаються за дрімливими вербами, щоб не бути на виду випещеного палацу Ґалаґанів, зануреного в сизу лісову смугу на обрії.
Далекі й близькі краєвиди обіймала урочиста тиша. Ніби боячись порушити ту урочистість, тихо розмовляли в тісному колі відвідувачі Драгоманової гори. Старицький розповідав про свої задуми написати драматичні твори та організувати народний театр. Його палко підтримувала Ольга Петрівна та Іван Рудченко. Панас Якович задумливо зважував сказане. Трудове життя поклало на його молоде обличчя риси застережливості, зовнішнього спокою, хоч в очах зринала тривога іскрами, які не міг він погасити. Погляд застиг на жовтому кленовому листі, що падав на землю, ронячи ледь вловимий шелест. Ніби прислухався до нього.
— Панасику! Чого ти наймовчазніший серед нас? — в очах Ольги Петрівни застрибали бісики.
— Думаю про свою подорож від Миргорода до Гадяча.
— Розкажи…
Панас розповів про зустріч в дорозі з чоловіками, що шукали голодної волі. Говорив схвильовано, навіть збиваючись на словах, у які не вміщалися його почуття.
— Коли б усе, сказане тобою, Панасе, записати, то це могла б бути ціла повість, — серйозно зауважив Старицький.
— І назвати б її «Голодна воля», — додав Іван Рудченко.
— Якби сила, а то… — Панас поглянув запитливо на брата.
— А от Іван устиг уже дві книги надрукувати, — мовила Ольга. — Такі хороші його «Народні південноруські казки».
— Збирав їх не я один. Там є й значна доля зібраного Панасом. А ще маю видати «Чумацькі народні пісні». В них теж Панасові записи. Правда, Панасе?
— Правда, — неохоче відповів той. — Мене зараз цікавить інше; От перечитую Пушкіна, Шекспіра, нашого славного Шевченка… Яка сила поезії, пристрасного слова, темпераменту! А роман Чернишевського «Що робити?» викликає рій думок, які часом і спати не дають. Дійсно, що ж робити людині, коли надривається серце, душа прагне пізнати правду? Що робити? Не можу лише до кінця збагнути тих снів, що їх надав Чернишевський героїні свого роману. Вони мене тривожать, як мої власні.
— Не чекав я, що в нашого, зовні зовсім мирного, спокійного Панаса стільки не зовсім мирних думок, — посміхнувся Іван. — Недаром я його ще в дитинстві прозвав бандурою, коли він навчався бринькати на гітарі… Тепер я перечитую Панасові літературні спроби, його намагання розповісти про людську долю, особливо про жіноче безталання, і бачу велику впертість свого брата. Спостерігаю навіть здібності.
— Так… Хай це буде моя впертість. Та не тільки впертість. Скажу вам, що я язик собі вирву і викину собакам, якщо він не заговорить так… Ех!
— От тобі й мирний, — сміялася Ольга Петрівна.
— Побажаємо Панасові не виривати язика. А коли напише щось доладне, то хай вступає в літературу під прізвищем Мирного. Згода, друзі! — докинув Старицький.
— Згода! Хай буде Мирний!
— Ще до всього мені хочеться додати, — Панас навіть звівся з лави, очі його стали глибшими, пронизливими. — Я, працюючи в суді, в інших установах, зустрічався з багатьма людьми, чув розмови, читав різні скарги. Коли я починаю роздумувати над цим усим, то ніби бачу тяжку картину, Я її навіть записав, як притчу. Ось послухайте:
«Неволя порізнила дітей одних батьків, одних матерів; вирила між ними глибокий яр, котрого ні перейти, ні переїхати — хіба засипати… Та хіба можна засипати у рік, у десять, у двадцять років яр, котрий копався не десятки, а цілі сотні літ?.. По один бік яру стояли потомки старшини козацької; стояли приблуди, котрих приманила своїми розкошами задурена Україна… Тут можна було зустріти нетрохи полупанків, котрі з дігтярів, чумаків, крамарів, прикажчиків повиводили своїх дітей у «люди», поначіпляли на плечі з мідними ґудзями мундири, а на голови понадівали картузи з зірочками… Усе то було ватага, вигодувана чужою працею, обута й зодягнена чужими руками… Тепер вона стояла і, як голодний вовк, клацала зубами, поглядаючи зо зла на другий бік яру, де потомки козачі копалися у сирій землі, понівечені, зубожені, темні — якісь каліки, а не люди, без пам'яті про славну бувальщину дідів своїх, котрі добували кров'ю «славу та волю…»
— Чи не занадто сміливо й пристрасно? — посміхнувся Іван Рудченко.
— Добре, коли пристрасть наповнюється думкою, а думка єднається з пристрастю, — Панас поглянув на брата. — Такими мені здавалися і думки Івана Білика.
— Як чиновник, я Рудченко, але в мене є прізвище мислячої людини. І от ця людина — Іван Білик — теж творить, мислить… Може, не зовсім так, як ти розповів… Але мислить. Я починаю перекладати твори Тургенєва. Мають вагу тепер тільки ті письменники, що йдуть громадською соціальною тропою і соціальним поглядом озирають життя народу.
— Так. Але мало озирати життя народу, сидячи в канцелярії, — додав Панас.
— І канцелярії не можуть залишатися осторонь подібних питань, — поважно вів розмову Іван Рудченко. — Скажу про свою канцелярію. Я працюю в так званій тимчасовій комісії, на яку покладено врегулювання взаємин між поміщиками й колишніми кріпаками. Комісію очолює Ґалаґан. Я, можна сказати, спеціалізувався на селянських питаннях і приходжу до висновку, що розв'язати їх нелегко. Мій шеф Ґалаґан покладає велику надію на земську реформу. Він навіть виголошує ліберальні промови, вихваляє «всесословность» земських виборів, довго і красно може говорити про «интеллектуальную деятельность», про «народное благо» та працю, віддану на «алтарь общественного благополучия». Ґалаґан має однодумців, які сподіваються через реформи досягти «всесловной» єдності.
— Навіть «потомки гетьмана дурного» Скоропадського виголошують промови… То все розмови, за якими криються приватні інтереси.
— Сподіваюсь, що все, про що говорив, опишеш у своїй повісті?
— Одному тяжко. Запрошую до співробітництва й тебе. Ти маєш більше життєвого досвіду, більш за мене освічений.
— Тут важать насамперед здібності, талант, — Старицький дивився на Панаса, зважуючи серйозність та переконливість сказаного ним. — Пробуй свій хист, Панасе. Ми тебе підтримаємо. Пам'ятай, що шлях літератора тяжкий, суворий, тернистий. Цим шляхом веде людину чиста, незрадлива совість, віра в ідеали… Коли подаруєш для нашого народу правдивий твір, надсилай нам. Обіцяєш?
Панас нічого не відповів, ніби засоромився, знітився. Його виручила Ольга:
— Вірю, що Панас зробить такий подарунок… А от я… Який я принесу в своєму житті подарунок?
— Ти ж подарувала своєму Петрові Косачу доньку, — жартував Старицький.
Ольга з погордою глянула на друзів, її обличчя зашарілось, пашіло полум'ям, від чого світле волосся видавалося ще пишнішим, а в очах промайнула чарівна жіноча гідність.
— Так, подарувала, — рівним голосом почала. — Хочу, щоб моя донька була мужнішою за своїх батьків. Ми з Косачем назвали її Ларисою.
— Добре ім'я…
Тьмяно надвечірня втома обволікала Псьол. Ще щільніше до нього пригорталась Грунь, ніби стелила на ніч своєму побратимові нагріту сонцем очеретяну постіль. Вдалині бентежно спалахнула заграва, вкриваючи червонястими брижами задрімалі хвилі.
— Либонь, пожежа в маєтку Ґалаґанів? — звівся, вдивляючись, Іван.
— То горить земська всесословність, — посміхнувся Панас. — А може, вигріває своє убоге нутро голодна воля? Такі вогненні барви нашої історії.
* * *
Панас залишався в Гадячі і по від'їзді брата. Гостював у батьків, дарував їм утіху, працюючи в садку. Розчищав доріжки, підрізував дерева. Ходив до Гадяцького повітового училища, згадуючи навчання в ньому. Одноповерховий, оббитий вітрами будинок нагонив смуток. Таким він був, напевно, коли ще тут навчались поети Михайло Макаровський, Амвросій Метлинський.