Іван Пільгук - Дуби шумлять (сторінка 11)

— Саме це мене найбільше хвилює. Я пов'язав навіть свої особисті переживання з творчими задумами. Вирішив багато запозичити з власних душевних колізій. Шкодую, що втратив з поля зору особу, яка до глибини збудила в мені думки і почуття. Я мучусь, страждаю, а коли пишу, то серце ридає разом з моїми героями. Признаюсь, що кожна написана сторінка твору додає мені сивини. На терезах сумління й пристрасті зважуються ті сторінки.

 

* * *

Панас Якович не міг дати ради думкам. Може, кинути цю нещасну країну, доки на шмаття не розтерзалося серце? На кожному кроці брехня, обман, доноси, підлість. Може, правду говорив Пильчиков, радячи податися до Драгоманова в Женеву?

За стіною почулись знайомі акорди гри на фортепіано. Значить, не він один страждає безсонням. Цілющим напоєм вливалися в душу ті звуки, ніби повіяло пахощами рідного степового роздолля. Сідав за стіл, писав, наче дбайливо вибирав з пітьми плідно набухлі зерна і засівав ними перелоговий чорнозем.

Пливла пелехата ніч назустріч світанкові.

 

* * *

Після надрукування повісті «Лихі люди» Драгоманов готував до видання окремою книгою роман «Хіба ревуть воли, як ясла повні?»

Ще до приїзду в Женеву він побував у Львові, Відні. Виступав з полемічними листами на сторінках львівського студентського журналу «Друг», заприятелював з Іваном Франком, Михайлом Павликом.

Віденський студентський гурток, очолений Остапом Терлецьким, виявив свою прихильність до Драгоманова. А коли він оселився в Женеві, то незабаром сюди прибув і Сергій Подолинський — автор знаної з політичних процесів «Парової машини». Разом почали видавати журнал «Громада».

Надрукована анонімно в ньому повість «Лихі люди» справила велике враження на львівську, віденську, празьку молодь. Примірники її потрапили в Київ та інші міста.

У зв'язку з процесом над студентами Франком, Павликом та іншими повість «Лихі люди» набула злободенності. Молодь бачила в ній відгуки тих хвилювань, що їх викликали герої роману Чернишевського «Что делать?». Це гостро відчувалося в зв'язку з процесом 193-х учасників таємних організацій. Ширились чутки про способи організувати втечу Чернишевського з Вілюйська. Нова фаланга революційної молоді поповнювала каторгу в Сибіру.

Саме в цей час готувалось у Женеві видання роману «Хіба ревуть воли, як ясла повні?». Насамперед його з захопленням прочитав Михайло Павлик. Драгоманов занадто був переобтяжений своїми публіцистичними виступами. Він друкує в Женеві брошуру французькою мовою «Українська література, заборонена в Росії», яку подав через свого друга І. Тургенєва на міжнародний літературний конгрес у Парижі. Треба було в ній розповісти, що є велика література багатомільйонного народу. Література і мова, заборонені указом російського імператора та переслідувані зграєю жандармів і чиновників.

У зв'язку з політичними процесами в Росії коло емігрантів у Женеві з кожним місяцем збільшувалося. Цьому сприяв і розкол, що стався 1879 року на Воронезькому з'їзді народників. Прибувають сюди і представники «Чорного переділу» та «Народної волі».

Драгоманов разом зі своїми друзями зустрів прибулого в Женеву Сергія Михайловича Кравчинського. Вітаючи його, Михайло Петрович говорив:

— Дозвольте потиснути вашу мужню руку. — Цим натякав на вбивство ним шефа жандармів Мезенцева. — Горджусь таким земляком.

Кравчинський посміхнувся. В його суворому погляді світилася добрість і вольова сила. Високий лоб під буйною шевелюрою, худорляве обличчя з дугасто розгонистими бровами надавали вигляду сміливої й рішучої людини. З першої зустрічі у Драгоманова з'явилась приязнь до Кравчинського.

Подальші зустрічі й листування з ним набули ділового, дружнього змісту. Сергій Михайлович знайомив його зі своїми нарисами, які готував до друку в книзі «Підпільна Росія». В свою чергу Драгоманов познайомив Кравчинського з рукописом роману Панаса Мирного та Івана Білика «Хіба ревуть воли, як ясла повні?»

— Друкувати треба цей роман. Велике діло зробите, — радив Кравчинський. Він зацікавився особою Панаса Мирного і просив передати вітання йому та землякам.

Роман став предметом розмов у колах політичних емігрантів. Вони почали цікавитись й іншими творами Панаса Мирного, вважаючи його своїм однодумцем.

Підтриманий представниками політичної еміграції, Драгоманов видав роман, на титульній сторінці якого значилося:

«ХІБА РЕВУТЬ ВОЛИ, ЯК ЯСЛА ПОВНІ?

Роман з народного життя

П. Мирного та І. Білика

Женева. 1880»

Драгоманов додержав свого слова перед друзями. Хай гримлять по світу слова, викресані з бурі.

Видання роману збіглося з іншими подіями в діяльності Драгоманова. Якось до нього завітав Кравчинський з прибулим посланцем з Росії від Желябова. Посланець передав листа. Михайло Петрович розкрив пакет, почав читати:

«Понедельник, 12 мая 1880 г.

Многоуважаемый Михаил Петрович!

Два раза пришлось нам встретиться, теперь приходится писать, и все при обстоятельствах крайне своеобразных. Помню первую встречу в 1873 г. в Киеве на квартире Р. й 3. Сидит кучка старых-престарых нигилистов за сапожным столом, сосредоточенно изучая ремесло. То знамение «движения в народ» для жизни честной, трудовой... Программа журнала «Вперед» прочтена и признана за желательное. «Но какова-то действительность?» — спрашивал себя каждый и спешил погрузиться в неведомое народное море. Да, славное было время!.. Наступила зима 1875—1876 г. Тюрьмы переполнены народом; сотни жизней перебиты; но движение не унялось; только прием борьбы переменился, и на сцену пропаганды научного социализма, умудренные опытом, выдвинули бойцы на первый план агитацию словом и делом на почве народных требований. В то же время всколыхнулась украинская громада и, верная своему основному принципу народолюбства, замыслила целый ряд предприятий на пользу родной Украины. В зту зиму Вы приехали в Одессу для сборов на «Громаду», и мы повидались с Вами вторично...»

 

Читаючи, Драгоманов хитав схвально головою. Пригадувалися зустрічі, розмови, наповнені сподіванками. Ніби живим поставав молодий Желябов. Чорне густе волосся, борода й вуси обрамлювали рівний ніс, на переніссі близько збігаються брови. В очах твердість і духовна міць.

У довгому листі викладалась програма «Народной воли», а далі:

«Еще одна просьба к Вам, Михаил Петрович. Не согласитесь ли Вы быть хранителем нашего архива? Материал там весьма ценный для истории современного движения... Узнавать нас (редакцию «Н.В.») по паролю, зашифрованному ниже ключом, Вам известным...»

— Спасибі за довір'я... Спасибі, — роздумуючи, говорив Драгоманов, поглядав то на Кравчинського, то на посланця. — Спасибі... Все зважу і дам відповідь. А зараз прошу передати ось за цією адресою в Києві новий роман. Передайте й Желябову роман «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» Він же читає українською мовою?..

— Читає і захоплюється, — підтвердив Кравчинський.

Після цієї зустрічі Драгоманов інтенсивніше почав листуватися зі своїми знайомими, поширюючи женевські видання.

Та ось дійшла звістка про вбивство 1 березня 1881 року царя Олександра II. Стало відомо, що напередодні цього вбивства було заарештовано головного організатора Желябова, а потім повішено разом з чотирма народовольцями, що здійснювали вирок виконавчого комітету «Народної волі».

Драгоманова непокоїло те, що він не дав належної відповіді на послання Желябова. «Чи може залишитись таке послання без відповіді? А що скаже історія?» — роздумував і шукав ради. З такими думками щоденно вранці ходив берегом тихого Женевського озера. Під пахвою, як завжди, ніс кілька книг. Далеко линув зором, де підпирали прозоре небо сиві Альпи, ніби оберігали спокій чарівного озера, берегами якого колись виношував сміливі думки Жан-Жак Руссо. Пригадував свою мандрівку через Карпати, коли гостив у Юрія Федьковича і разом з ним милувався красою Черемошу. Там легендами про Довбуша повиті гори теж підпирають просторе небо.

Сам не помітив, як опинився біля дівчаток, що на березі тихоплинної Рони продавали квіти. Одна з них тримала в руці найскромніший букет — жмуток ромену. Ніби з рідного краю хтось надіслав цей дар природи. Підійшов купити квіти. Але не встиг. Якийсь громадянин у білому капелюсі й світло-сірому костюмі вже тримав жмуток і платив дівчині гроші. Покупець квітів пильно глянув на Михайла Петровича. Погляд його пронизливих очей, що зосереджено дивились з-під довгих, трохи розкосих брів, вражав добрістю.

— Ромен... Ромен-зілля, — невзначай промовив Михайло Петрович.

— Щось рідне нагадує вам? — запитав незнайомий. — Мені теж нагадує. Дозвольте поділитися, — простяг половину жмутка Михайлу Петровичу.

— Спасибі. Але мені незручно... Ми ж не знайомі.

— Будемо знайомі... Я Георг Плеханов. Може, чули?

— Звичайно чув... Добре знаю. А я Михайло Драгоманов.

— Драгоманов?! — перепитав той. — Вас я давно знаю як вигнанця з рідного краю. Знаю і дякую за ваші публіцистичні виступи. Особливо за вашу шанобу до моєї приятельки і однодумця Віри Засулич.

Пішли берегом, розговорились, ніби давні знайомі.

— Чув про вас, Михайло Петровичу, ще від одного товариша, з яким у 1876 році організував демонстрацію і мітинг біля Казанського собору в Петербурзі. Я маю на увазі Богдана Панасовича Маркевича — сина відомої письменниці Марка Вовчка.

— Мені відомо, що Богдан Панасович полум'яний прихильник Чернишевського.

— Ми всі прихильники Миколи Гавриловича. Навіть його наслідувачі. Але те, про що говорив наш учитель, треба продовжити... Нові події, нові явища в житті...

— Мені відомі продовжувачі його ідей у літературі, — Драгоманов подав роман «Хіба ревуть воли, як ясла повні?». В його очах світилася гордість за своїх друзів — авторів книги.

— Ви робите тут, у Женеві, корисне діло, видаючи заборонену в Росії літературу. Вважаю, що видавничу справу належить значно поширити. Треба видавати гострополітичну літературу.

— Що ви маєте на меті?

— «Маніфест комуністичної партії» Маркса і Енгельса!

— Така ідея ще не захопила громадськості в Росії. Поки що лише ходіння в народ... Ідеї селянської демократичної революції.

— Але привид бродить по Європі, привид комунізму... Ми, чорнопередільці, приходимо до висновку що гаслом діяльності нової партії має стати: «Пролетарі всіх країн, єднайтеся!» Про це ми можемо вільно тут говорити... Незабаром під цим гаслом почне діяти наша група. Група «Визволення праці», — Плеханов замовк, почав перегортати сторінки роману «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» — Романи з народного життя нам потрібні... Дуже потрібні... Сподіваюся, що наша група в своїй діяльності користуватиметься досвідом життя, відбитим у таких романах. Українська література не остання в цьому. Я твердо переконався і маю висловити свою думку в пресі. Література, що має такого велета, як Шевченко, обов'язково набуде світового значення. Добре, що ви поширюєте його твори. Однак застерігаю вас од поступок буржуазному лібералізму. Раджу вам більше відмежовуватися від лібералів. Про це, сподіваюся, ми ще продовжимо розмову. Прошу завітати до мене, — Плеханов елегантно підніс догори капелюх. — До побачення!

Новий роман потрапляв на Україну тільки з рук у руки, бо чиновники ретельно виконували указ імператора. Драгоманов передав примірник і в Полтаву, авторові.

На цей час у Панаса Яковича відбулися й службові події, З одержанням за «вислугу років» звання титулярного радника, його було переведено на посаду бухгалтера Третього відділення казенної палати, а незабаром ще й нагороджено орденом Станіслава третього ступеня.

Химерний 1880 рік!.. Химерний він для письменника Панаса Мирного як рік видання першого роману. Химерний і для титулярного радника Панаса Яковича Рудченка. Рік його першої нагороди.

Під час привітань на службі у нього якось зірвалося:

— З чим вітаєте?

— З Станіславом...

— А я подумав... Ага, спасибі... Служба зобов'язує...

На службі доводилось тепер зустрічатися з новими людьми, вести нові справи. Податкові, пенсійні — Третє відділення найбільше було перевантажене заявами, скаргами, ревізіями. Не подобалось Панасу Яковичу, коли його підлеглі стоячи зустрічали прихід на службу начальника. Тому й намагався раніш за всіх з'являтися в установу.

Коло його домашніх друзів було дуже обмежене. Дмитро Пильчиков тепер рідко навіщав Полтаву, при зустрічі з приятелями плакав та й знову повертався до Одеси, а далі — до Харкова, де доживав свого віку.

Продовжувались дружні взаємини з Алоїзом Вячеславовичем Єдлічкою. Але той теж зістарівся. Постійними друзями і порадниками тепер стають — статистик і журналіст-етнограф Василенко Віктор Іванович, що працював у земельному банкові, та адвокат Дмитріїв Микола Андрійович. Сходилися в тісному колі.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_pilguk_dubi_shumlyat.docx)Ivan_pilguk_dubi_shumlyat.docx256 Кб2076
Скачать этот файл (Ivan_pilguk_dubi_shumlyat.fb2)Ivan_pilguk_dubi_shumlyat.fb2677 Кб2301

Пошук на сайті: