Іван Пільгук - Дуби шумлять (сторінка 12)

Така зустріч відбулася на квартирі Панаса Яковича з нагоди приїзду до Полтави Михайла Старицького та Миколи Лисенка. Завітав і Єдлічка. Прибулі раділи з того, що Драгоманов виконав обіцянку надрукувати роман Мирного в Женеві.

— Вітаю тебе, Панасе, як давнього друга. Тепер ми справді побраталися з тобою, — Старицький говорив поважно, впевнено. Це був не той артистично-жартівливий юнак, з яким уперше зустрівся Панас у Гадячі, подорожуючи до Полтави. Змінився в нього зовнішний вигляд. Замість колишньої бороди вилискували поголені щоки, яких торкалися розкішні вуса. Цупке волосся на голові завихрилось. Густі брови розділяло широке перенісся, на якому лягла зморшка. У виразі обличчя світилась мужність людини, що зазнала чимало життєвих знегод. Вітав Панаса Яковича і Лисенко.

— Це лише краплина, що падає на нашу зголоднілу до вільного слова землю, — говорив він. — Мої надруковані ноти рідних пісень теж забороняють розповсюджувати.

— Розумію ваші хвилювання, Миколо Віталійовичу, — гірко додав Єдлічка. — Свої зошити народних пісень та обробку «Наталки Полтавки» я не можу надрукувати.

— Не можна миритися з таким підневільним становищем, — Старицький розправив, як орлині крила, свої хвилясті брови. Коли хвилювався, то ліва трохи підіймалась, а карі очі крили в собі тугу. — В Києві ми демонстративно улаштували концерт, в якому наші народні мелодії виконувались французькою мовою. Слухачі запротестували. Втрутилась поліція, арештовували студентів, що вимагали співати пісні рідною мовою. Справа дійшла до генерал-губернатора. Він тепер ще суворіше забороняє в підвладному йому краї давати подібні концерти.

— В Полтаві теж не відбувається ні вистав, ні концертів. Скорше рідну пісню можна почути біля шинку. Недаремно така талановита людина, як Гордій Павлович Гладкий, що створив чудову музику до Шевченкового «Заповіту», став вуличним скрипалем, — повідомляв Єдлічка.

— Хотів би зустрітися з Гладким. Чув про нього. Де його знайти? — запитав Лисенко. В його поставі, у спокійному виразі обличчя відчувалася твердість, уміння володіти собою і викликати до себе повагу.

— Це, Миколо Віталійовичу, важко зараз здійснити. Він мандрує всюди, як жебрак, і грає на скрипці, — гірко посміхнувся Єдлічка. — Шинків у нас багато. Невідомо, біля якого може сьогодні зупинитися.

— Ми всі зараз подібні на жебраків. По-жебрацькому благаємо в уряду полегшень, дозволів на культурну роботу, — флегматичне додав і випростав рослу постать Василенко, поводячи навколо своїми темними очима, що гостро зорили з-під густих чорних брів.

— Твій чудовий нарис про Опішню теж не хочуть друкувати, — посміхнувся Панас Якович. — Виходить, що й етнографія небезпечна...

— Етнографія може бути революційною, коли до неї додати вогню, — перемагав свою флегматичність Василенко.

— Є чутки, що граф Лоріс-Меліков, який має надзвичайні повноваження від государя по наведенню порядку в імперії, створив комісію, в якій розглядається й справа перегляду деяких цензурних положень. Це мене не обходить як юриста, — зауважив Дмитріїв. — Обіцянки нового правителя, може, виллються в якусь державну мудрість.

— Мудрість не мириться з багатослів'ям, — поважно додав Єдлічка. — Для мене, де слова, там має бути пісня, музика.

— Алоїзе Вячеславовичу! — звівся Лисенко. — У київському гуртку ми вигадали одну злободенну колективну пісню. Зачинай, Михайле Петровичу!

— Це ми з нагоди того, що після вибуху в царському палаці на початку року через тиждень було створено на чолі з графом Лоріс-Меліковим «Верховную распорядительную комиссию по охранению государственного порядка и общественного спокойствия». Слідом за цим ліквідовано горезвісний Третє відділення канцелярії його імператорської величності, а непохитного у своїх монархічних поглядах Побєдоносцева наставлено обер-прокурором синоду, — Старицький ступив кілька кроків і затяг на церковний глас:

Третьому відділенню, вічная па-а-м'ять!

Хором присутні підхопили:

Вічная пам'ять!

Ві-і-і-чна-а-я па-а-м'ять...

Старицький, змінивши мотив, продовжував церковний глас:

Да возродіся розпорядча комісія...

Лоріс-Мелікову алілуя!

Хор підхопив:

Алілуя, алілуя,

Алілуя а-а-лі-і-луя!

Старицький продовжував:

Побєдоносцеву многі літа.

Творити беззаконія на многі літаї

Микола Лисенко диригує:

Многая літа, мно-о-гая лі-та-а!

Мороком повита Многая лі-і-та!

— Чудовий хор! Чудові співи, — захоплювався Єдлічка.

— Не з добра співаємо, — перейшов на серйозний тон Старицький. — Почався режим, як кажуть, «вовчих зубів і лисячого хвоста».

— То треба ловити того хвоста. Може, дозволять наш друк, — втрутився Василенко.

— Лоріс-Меліков намагається показати себе лібералом, щоб заспокоїти збуджену країну, — пояснював Старицький.

— Дуже небезпечний лібералізм, коли його проголошують реакціонери.

— Коли собака виє на луну, то він підбирає свій хвіст, щоб хто не наступив на нього.

— Гірка наша правда. А де дітися? Треба нам об'єднати розпорошені, розгромлені реакцією уламки групових об'єднань. Це тяжка справа, бо вся енергія правителів повернута на осягнення охранкою життя в країні. Треба нам діяти, незважаючи на заборони, утиски. Маємо обов'язково добитися видання свого журналу або принаймні альманаху, — Старицький запитливо поглянув на Мирного.

— Коли живе слово конфліктує з урядовим тупоумством, то його потрійно треба ширити. Історія оцінить те слово і збереже для нащадків. Я радий, що з метою підготовки видання журналу ви прибули до нашої скромної Полтави.

— Покладаємо надії на твою, Панасе, участь у виданні. Є думка назвати це видання «Радою». Віримо, що незабаром доб'ємося перегляду ганебного указу про заборону друку. Передова інтелігенція Росії підтримує нас.

— Все, що залежить від нас, будемо робити, — відповів Мирний. — Обіцяю написане, або, вірніше сказати, вистраждане, передати до нового видання. Тяжкий досвід організації видавничої справи Іваном Франком у Галичині зобов'язує...

— Правильно, друже, — Старицький обняв Мирного. — Бачу, що недаремно прибули ми до Полтави.

— Прибули вчасно. У розмові з вами можна відвести душу, почути живе слово. Хотілося б ще почути від вас, Михайле Петровичу, якогось нового вірша...

— Коли є бажання, то я зачитаю вірш, написаний у тяжкі дні гонитви, коли мав намір навіть залишити рідний край.

— Просимо...

Старицький звівся, пройшовся по кімнаті, розправив свої розкішні вуса. Полилась римована мова. Читець від строфи до строфи проймався пафосом:

Як я люблю безрадісно тебе,

Народе мій, убожеством прибитий,

Знеможений і темністю сповитий...

Разом з ритмами поезії билося в один такт і його зворушене серце.

І ось тепер та змучена любов

Мене жене в далеку чужину...

Єдлічка звівся, підійшов до Лисенка.

— Ось я приніс нові зошити нот. Хочу познайомити вас, Миколо Віталійовичу.

— Ваші композиторські обробки народних мотивів, Алоїзе Вячеславовичу, мені відомі. Хотілося б почути, як звучать записані тут. Шкода, що нема на чому грати.

— У сусідній кімнаті, де живе моя колишня курсистка, є фортепіано. Я попрошу дозволу завітати туди, — Єдлічка вийшов і швидко повернувся. — Прошу друзів завітати в кімнату Анни Осипівни Адешелідзе. Це симпатична, гостинна особа. Вони там з подругою. Теж моя слухачка. Обидві закінчили Полтавський жіночий шляхетний інститут. Добре грають на фортепіано.

— Отже, наші збори законспіруємо присутністю панночок...

У просторій кімнаті, добре обставленій, гостей зустріли дві панночки. Обидві скромно, але елегантно зодягнуті, привітні, дуже чемні.

Подаючи руку, Анна Осипівна примружувала свої великі чорні очі.

— А це моя подруга Олександра Михайлівна Шейдеман, — показала на подругу.

Русява, з напрочуд світлими очима дівчина років вісімнадцяти посміхнулася, граційно подаючи руку гостям.

Панаса Яковича вразило відкрите, добре і разом з тим гордовите обличчя дівчини. Потискуючи її невеличку руку, він помітив, що вона ніби приховувала густими віями світло своїх очей.

— Прошу гостей сідати, — запросила Анна Осипівна.

— Анно Осипівно, Олександре Михайлівно, прошу не відмовити зіграти деякі речі.

На прохання Єдлічки обидві підійшли до фортепіано. Доки Микола Віталійович переглядав ноти і відкладав їх, Олександра Михайлівна сіла й заграла. Полилась музика Бетховена. Панас Якович пізнав ті звуки, що в хвилини великої душевної тривоги чув за стіною.

Пізнав і ту, що виконувала. Зблизька вона була ще привабливішою. Білі руки, наче лебеді, сплескували над розбурханими хвилями, роняючи улюблені мелодії Бетховена. Тепер ці звуки вражали Панаса Яковича ще глибше. Дивною гармонією наповнювалась вся його істота. Він підійшов до фортепіано, ждав, поки Олександра Михайлівна закінчила гру.

— Дозвольте з усією щирістю подякувати вам за гру. Вона не вперше чарує мене.

— Не вперше? А я оце вперше зустрічаю вас, — протягла руку. Потискуючи її, Панас Якович відчував, ніби від того потиску продовжували бриніти звуки фортепіано.

Швидко перейшли на жваві, дотепні розмови. Дівчата грали, співали. Іноді сідав до фортепіано сам Алоїз Вячеславович. Виконувались пісні в його обробці «Ой дівчина горлиця», «Чи се ж тая криниченька», «Ой не ходи, Грицю», «Ой хмелю, мій хмелю», «Пасла дівка лебедя». Пісню «Хусточка моя шовковая» виконала Олександра Михайлівна під акомпанемент Алоїза Вячеславовича.

Панаса вразила співачка не силою свого голосу, а ліричним його тембром.

— Я горджусь своїми ученицями, — Єдлічка з подякою поглянув на Олександру Михайлівну, коли вона закінчила пісню.

— Чехи здавна славились і музикою, і своєю мудрістю. — Лисенко близько підійшов до Єдлічки. — Мені здається, що ми знайомі з самого народження.

— Так, бо я й себе пізнав у вашій пісні, особливо жіночій. Яка прозора душа того народу, що випестив такі пісні! Це мене назавжди зв'язало з Полтавою, до якої я прибув по закінченні Празької консерваторії... Кожний народ у своєму слові і пісні береже щось неповторне, чарівне. Люблячи своє рідне, я полюбив і вашу українську пісню. Віддаю їй свій хист і свої почуття. До цього слухайте таку притчу... У великому лісному царстві зібралися найрізноманітніші птахи. Кожна пташка щебетала свою улюблену пісню, як уміла, як сонце їй веліло. Дивною гармонією сповнювалися лісові хащі, узлісся й розлогі долини. Небо чарувалося цією гармонією і усміхалося кожній пташині. Та ось налетіла зграя якихось заморських шулік, а за ними чорне гайвороння, наче хмарами, закрило сонце. Закаркали люто, заглушаючи багатострунний пташиний спів. Коли яка пташка обзивалася своїм голосом, гайворони загонили їх у дупла та нетрі, вимагаючи крякати по-воронячому.

Деякі пташки, скоряючись, пробували забути рідну пісню. Але не вдалося ні соловейку, ні жайворонку стати воронами... Простори землі заповнювались несамовитим ґерґотанням, від чого в'яло листя на деревах, сохла трава в лузі, мутніла вода на тихих плесах і в прозорих ріках. Лише могутні дуби незрадливо шуміли, стелячи свій віковий гомін по окраденій землі. Благальне простягали вони віти назустріч сонцю, впиваючи його променисту силу. Обізвалося на те благання сонце, посипаючи землю іскристою зливою, і повернуло кожній пташці її природний спів. А дубам було надане довголіття, щоб своїм шумом сповіщали вони непорушну правду сонця. Звеселилася земля від пташиного співу. Обізвалися ліси й діброви, славлячи мудрість сонця. І зашуміли переможно дуби.

— Перед мудрістю сонця не можна не скоритись, — Панас Якович запитально поглянув на Старицького, знаючи, що цими словами викличе нові роздуми Михайла Петровича.

— Не тільки скоритись, а й славити цю вікопомну мудрість! — у хвилини піднесення пишномовне говорив Старицький. — Мудрість сонця славить кожен, хто не терпить хмурих днів!

Микола Віталійович знав, що в часи збудження Михайло Петрович буде багато говорити й декламувати. Лише музика може підкорити його. Тому Лисенко сів до фортепіано і заграв. Заспівала Олександра Михайлівна:

Стелися, барвінку, низенько...

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_pilguk_dubi_shumlyat.docx)Ivan_pilguk_dubi_shumlyat.docx256 Кб2077
Скачать этот файл (Ivan_pilguk_dubi_shumlyat.fb2)Ivan_pilguk_dubi_shumlyat.fb2677 Кб2301

Пошук на сайті: