Іван Пільгук - Дуби шумлять (сторінка 15)

— Сам не прийде, коли його власними руками не повернемо на свій бік, — Гнат блиснув очима і затис кулак, наче в його грудях заклекотів гнів. — За тютюн та добре слово спасибі. Коли не погордуєте, то завітайте до нас у ту похилу хату на березі Ворскли. Там я живу з побратимами. Запрошую, як давнього знайомого.

— Спасибі... При нагоді завітаю.

— А тепер, браття, наберімо в рот води і повертаймо оглоблі. Бачите, он жандарм вистрибнув, як заєць з капусти, — Гнат звівся, за ним чоловіки. Розійшлись у різні боки.

Ще залишався сидіти на колоді. Поставала давня зустріч. Пригадав і гнівного Чіпку — героя свого першого роману. Хотілося тепер повернути його з Сибіру до цих побратимів-робітників, у житті яких зажевріли нові іскри. Може, вони розгоряться, щоб вогнем освітити шлях до кращої долі?..

Нарешті поїзд прибув. Старицький привіз кілька пакунків книг та нот.

— Вітаю з перемогою, Панасе! — Старицький подав книгу, на якій значилося: «Рада. Український альманах». — Першу частину роману «Повія» надруковано!

Панас розгорнув альманах.

— Спасибі. Це наша спільна перемога.

 

* * *

Кількаденне перебування Михайла Старицького в Полтаві заповнилося зустрічами, бесідами. Найчастіше радився з Панасом Яковичем, розповідав про організацію театру, про ентузіастів-акторів.

— Уяви собі, що в Києві, у нашому рідному Києві, генерал-губернатор Дрентельн забороняє грати трупі, утримання якої я взяв на себе. Забороняє грати таким талановитим акторам, як Марія Заньковецька, Марко Кропивницький... Це ж ганьба! Ми добилися перегляду Емського указу... Але свавільно продовжують діяти губернатори-сатрапи. На їхнє самовладдя віддали культурне життя нашої країни. Девізом політичної мудрості для них є завчені слова: «заборонити», «припинити», «не дозволити», «затримати». Люто злобствує «Киевлянин», нацьковуючи проти нас продажних журналістів. Студенти підіймають заколоти. Начальник жандармського управління занепокоєний і вимагає від департаменту поліції збільшити каральні загони... Часом Київський університет виглядає фортецею в облозі. Закривають вільний доступ на лекції професорів. Наступ реакції посилюється. Туполобі чиновники підсилають переодягненими своїх агентів охранки підслуховувати лекції професорів. Це ж невидана у світі ганьба...

— Очевидно, що для благоденствія імперії треба слово і розум на прив'язі тримати.

— Біда, що таких, хто пише доноси, в нашій країні більше, ніж тих, хто висловлює щось розумне. Уявіть собі, всі мої вірші, присвячені Шевченкові, цензура забороняє друкувати в «Раді», їм навіть здаються небезпечними такі рядки:

Ні, він не вмер! Поки ще наше слово

Лунатиме серед степів, лугів,

 

Його пісень розіллється чудово

Мелодія по сизій млі віків.

 

І заповіт братерства та любові,

Що він нам дав, як стяг, на боротьбу,

 

Перелетить луною в інші мови

І правдою подужає злобу.

— Якщо не можна друкувати такі вірші, то всього Пушкіна могли б теж заборонити, — хвилюючись, Панас Якович почав палити цигарки.

— Уяви собі, Панасе, що пише державний цензор про мої вірші, присвячені Шевченкові: «Исполнено мрачного отчаяния за нравственный гнет, испытьшаемый Украиной... Высказывается надежда, что настанет время, когда спадут цепи вековой зимы, когда заговорят даже немые, все вместе запоют новый искренний псалом»... Це ж ганьба! Невидана ганьба! — Старицький, нахмуривши брови, запитливо дивився на Мирного. — Ну, що ти скажеш?

— Вірю в часи, коли наші діти і внуки вивчатимуть історію сатрапії, як страшну минувшину...

— Це так. Але що ми дамо, аби нас не проклинали та згадали незлим словом ті внуки?

— Мене хвилює і бентежить це. Кого згадають вони? Чи чиновника Рудченка, чи страждущого нині, мало кому відомого Мирного?

— Пиши! Твої романи багато розповідатимуть нащадкам. Не Рудченка, а Мирного згадуватимуть вони. Раджу тобі поширити свої творчі обрії. В тебе є сила і хист. Ти повинен створити драму з народного життя! Показати в ній людські пристрасті, розповісти про багатострадну долю підневільної людини... Це конче потрібне для нашого театру, який розпочав свою нову історію виставами минулого року під орудою Марка Кропивницького. Нам потрібний репертуар такий, щоб у ньому народ побачив себе, пізнав свої страждання, збагнув глибину своєї душі...

— Ти вгадав мої наміри. Перший варіант драми «Лимерівна» я вже написав. Не знаю, як воно виходить...

— Друже мій! — Старицький кинувся обіймати Панаса Яковича. — Ти повинен зачитати написане. Зачитати в тісному колі. Треба запросити Єдлічку, його учениць... Як тоді, пригадуєш? До речі, я маю передати від Лисенка ноти Олександрі Михайлівні. Він виконав свою обіцянку.

— Олександру Михайлівну я рідко зустрічаю...

— Чому? Дуже мила дівчина. Може, заважає її шляхетність?

— Не тільки шляхетність, а й перебільшена уразливість.

— То дівчині не шкодить. Зійдемося в одному колі. Я вас помирю. До речі, візьміть передані Лисенком ноти, щоб вручити Олександрі Михайлівні...

Наступного дня до сусідки Панаса Яковича Анни Осипівни прибули Алоїз Вячеславович і Олександра Михайлівна. Тут їх чекали Панас Якович і Михайло Старицький.

Олександра Михайлівна скромно привіталася. Панас подав їй ноти — подарунок від Лисенка.

— Спасибі... Така честь... Я дуже рада, — меланхолійно-задумливий вигляд дівчини пройняла ледь вловима усмішка. Вона несміливо подала руку Панасу Яковичу. Він потис її.

— От ми знову зустрілись у цій затишній кімнаті, — ніяковіючи, промовив Панас. — Михайло Петрович розповість нам київські новини... Про театр, про...

— Ні, друзі. Насамперед давайте послухаємо нову п'єсу Панаса Яковича... А про новини я розповім потім.

— Згода! — авторитетно кивнув Алоїз Вячеславович. Олександра Михайлівна запитливо глянула на Панаса Яковича. Він почав читати драму «Лимерівна». Живою постала в ній народна балада про вродливу, пристрасну Наталю Лимерівну, про розгульну матір Лимериху, про коханого Василя Безродного та про нелюба Карпа. Сила почуттів, відданість Наталі захоплюють слухачів, її монологи Панас Якович зачитує лірично, сам хвилюється.

Олександра Михайлівна сіла ближче до читця, не зводила з нього вогких очей. А коли закінчив, у неї вирвалось:

— То так насправді буває? Я бачила «Грозу» Островського. Там теж трагедія... Ой, як мені шкода Наталю!.. Це ви, Панасе Яковичу, таке видумали чи бачили? — Прозоро-голубі очі Олександри слізно засвітилися. Вона аж ніяковіла, дивлячись на Панаса. Лице зашарілось.

Задумливо сидів Алоїз Вячеславович, підпираючи рукою сиву голову. Анна Осипівна підняла свій, наче різьблений, профіль, запитливо дивлячись на Олександру Михайлівну. Михайло Петрович, перебираючи кінчик напівпосивілого вуса, повторював:

— Добре, братику... Добре...

— Пісню про Лимерівну я знаю, — поважно заговорив Єдлічка. — До цього часу я її сприймав, як композитор, у гармонії звуків. А тепер сприймаю, як вираз трагедії родинної, трагедії соціальної. Так можуть виникати ревнощі між композитором і письменником.

— Ревнощі можуть бути високими, благородними, — додав Старицький. — Як ви думаєте, Олександре Михайлівно? — жартома звернувся до дівчини, і вона ще дужче зашарілась. На виручку їй поспішила Анна Осипівна:

— Олександра у нас ще не знає, що таке ревнощі.

— Анно, я сама за себе можу сказати.

— То говори.

— Трохи зачекаю. Ще не все зважила.

— Доки Олександра Михайлівна чекатиме, — жартував Старицький, — дозвольте мені від усіх присутніх обійняти й поцілувати Панаса Яковича.

Старицький наблизився до Мирного, розпростер руки. Але на заваді стала Олександра Михайлівна.

— Ні! Чекайте! За всіх я обійму Панаса Яковича, — несподівано для присутніх вона обвила руками його шию.

— Олександре! — обізвалась Анна Осипівна. — Незручно так дівчині. Незручно... Що б сказала наша «маркіза»?

Олександра Михайлівна ще міцніше обвила руками шию Панаса Яковича.

— Отак, — примовляла вона. — «Маркіза» не навчала мене такому, і я рада, що сама дещо зрозуміла. Це не безсоромність, а щирість, Анно! Мені хочеться зараз грати, співати, шаленіти! Пам'ятайте, що мене недаром називають одержимою, шаленою. — Обличчя Олександри горіло, розвихрене волосся закучерявилось, падаючи на лоба. — Тепер я не інститутка з роду Шейдеманів. Я шаленію від краси... Не сподівалися, Алоїзе Вячеславовичу, мій дорогий учителю, бачити такою свою ученицю?

— Я завжди бачив у вас сковану інститутом силу пристрасті.

— Мені розкував її Панас Якович... Я хочу грати і ридати разом з Лимерівною! — Олександра сіла до фортепіано. Михайло Петрович подав їй привезені від Лисенка ноти. — Я буду грати, а ви, Алоїзе Вячеславовичу, розповідайте чудову притчу про пташине співоче царство... Розповідайте, про що шумлять дуби. — Ударила по клавішах. Буревійно загриміли акорди, поволі розпливаючись у шумовинні дубового листу. Вимережувалась у мелодійному звучанні легенда, подарована композитором.

 

* * *

У напруженій праці минала зима. А перший подих весни приніс хвилюючі вісті. В «Правительственном вестнике» сповіщалося, що нарада міністрів внутрішніх справ, народної освіти, юстиції та обер-прокурора найсвятішого синоду Побєдоносцева ухвалила припинити видання «Отечественных записок».

— З усіх убивств останнього часу найтяжче вбивство учинено 20 квітня 1884 року — вбивство «Отечественных записок». Постріл злочинців спрямовано на вільну думку, на громадянську честь і мужність, — так мовив Панас Мирний, наче доповідаючи Панасові Рудченкові про свої переживання.

Розумів, що цей реакційний постріл влучає і в «Раду» Старицького; її видання буде припинено.

У такі хвилини скорботи радий був розважити себе зустрічами з Олександрою. Своїм дзвінким сміхом вона затамовувала сердечні болі. Знаходив якусь душевну потребу зустрічатися з нею, милуватися, впиваючи безхмарну блакить очей. А довгими вечорами самітності ніби приносила свій невиплаканий смуток невідступна тінь Галі, бентежила уяву. Тоді наповнювався новими сторінками роман. Потім ніс своє налите жалем серце до Олександри. Дитячою безпосередністю, несподіванками вона збуджувала настрій, вносила то неспокій, то відвертала думки від повсякденних турбот, її химерна вдача і бентежила Панаса Яковича, і приносила радість.

Коло особистих інтересів з кожним днем поширювалось. Відриваючись від праці, ходив до жіночого інституту, прогулювався в парку, прислухався до гри на фортепіано, угадував, хто грає. Адже Олександра під керівництвом Єдлічки почала викладати в інституті гру на фортепіано.

В чеканні знаходив самовтіху, наче дисциплінував себе в новій, ще не осмисленій галузі життя. Іноді бентежився з того, що таке юне дівча примушує його ходити тут і поглядати на вікна.

Зустрічав на алеї, коли виходила з інституту, простували через плац, зупинялися, жартуючи, біля каруселі, де розважалася молодь, слухали, як катеринник виводить «Розлуку». Сміялися і схилами спускались аж до Надворскля. Наче пливли в повені хвилястих лугів. Прислухалися й до гомону діброви, і до зачарованої тиші прозорого плеса, де щедро, як зорі в небі, красувалися білі лілеї. Дзвінко сміялася, коли Панас, забрьоханий, повертався від берега і приносив лілеї з довгими гнучкими стеблами. Обвивала ними собі шию і квітчала груди.

— Так хороше? — запитувала.

— То недоторканна краса лілей. — Панас розповів легенду про дівчину, яка, тікаючи від життєвих знегод, щоб зберегти свою первісну красу, забралась на неприступне плесо і перетворилася на водяну квітку. Ще й Шевченковими словами забарвив легенду:

А весною процвіла я

Цвітом при долині,

Цвітом білим, як сніг білимі

Аж гай звеселила.

— Легенда на мене смуток навіяла. — Олександра поскидала з шиї гнучкі стебла, поклала біля себе, задивилася на хвилі, наче й сама заколисувалась у тихоплавному гойданні.

— На мене теж легенда нагонить роздуми. А ще більше, коли я дивлюся на жінку, як на лілею.

— І на мене так дивишся? — наче прокинулась від зачарованого сну.

— Так...

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_pilguk_dubi_shumlyat.docx)Ivan_pilguk_dubi_shumlyat.docx256 Кб2077
Скачать этот файл (Ivan_pilguk_dubi_shumlyat.fb2)Ivan_pilguk_dubi_shumlyat.fb2677 Кб2301

Пошук на сайті: